Раді Вас бачити!

Після втечі вони не могли повернутися до міста.

Деніала могли впізнати.

Він був сином людини, яку в «Обітниці Нового Життя» знали дуже добре. Тому вони поїхали туди, про що майже ніхто не знав.

До будинку його батька.

Будинок стояв глибоко в лісі, далеко від звичайних доріг і чужих очей. Нора бувала тут багато разів ще до втечі. Тоді вона не замислювалася, навіщо під будинком стільки приміщень.

Тепер знала.

Під ним знаходився величезний комплекс, створений для підкорення людей.

Сюди привозили людей із мішками на голові, щоб вони не знали, де опинилися. Далі їх розподіляли по різних приміщеннях залежно від того, наскільки сильно хотіли їх контролювати.

Це місце знали Деніал, його батько і Нора.

Більше майже ніхто.

Після втечі вони залишилися тут.

Принаймні спочатку.

Деніал жив у будинку постійно. Він знав його краще за будь-кого й міг стежити за всім, що відбувалося всередині.

Нора теж залишалася поруч, поки могла.

А потім вона поїхала до міста.

Їй потрібен був лікар.

Вона була вагітна.

Про неї саму майже нічого не було відомо, тому повернутися до звичайного життя було складно. Але вагітність не дозволяла їй просто ховатися в лісі й чекати.

Коли Нора повернулася, Деніал зустрів її біля будинку.

— Ну?

Вона усміхнулася.

— Все добре.

Він видихнув.

— Точно?

— Точно.

Вони зайшли всередину.

Деякий час мовчали, а потім Нора сказала:

— Я не хочу, щоб дитина жила тут.

Деніал подивився на неї.

— Я теж.

— Тут безпечно. Але цього недостатньо.

Вона поклала руку на живіт.

— Їй потрібні люди. Інші діти. Школа. Звичайне життя.

— Тоді тобі потрібна квартира.

Нора кивнула.

— Та, яку мені заповіли.

Вони вже знали про неї.

Квартира могла стати місцем, де Нора залишиться непомітною для інших.

Звичайна жінка.

Звичайна мати.

А поруч — маленька донька.

Ніхто не мав знати, ким Нора була раніше.

Ніхто не мав знати про Деніала.

Для всіх вона була матір'ю-одиначкою.

— А ти? — запитала вона.

— Я залишуся тут.

Нора подивилася на нього.

— Сам?

— Хтось має стежити за будинком.

Вона усміхнулася.

— Ти завжди хотів залишитися тут.

— Не зовсім так.

Деніал поглянув у бік дверей, за якими починався підземний комплекс.

— Просто я знаю це місце краще за всіх.

Після цього вони почали думати, що робитимуть із ним далі.

Вони могли просто залишити все як є.

Але тоді старий комплекс залишився б таким, яким його створив батько Деніала.

Місцем, де людину ламали.

— Ми можемо використати його інакше, — сказала Нора.

— Ти впевнена?

— Ні.

Вона чесно подивилася на нього.

— Але я знаю, що не хочу робити з людьми те, що робили з нами.

Тому вони залишили самі приміщення.

Змінили світло.

Замінити старі меблі.

Принесли нормальні ліжка, книги, ігри.

Зробили кухню.

Перетворили холодні кімнати на місце, де люди могли хоча б частково жити звичайним життям.

А правила вони встановили окремо.

Для тих, хто становив меншу небезпеку, було більше свободи.

Вони могли користуватися кухнею, бібліотекою, спільними кімнатами. Могли читати, грати, готувати, спілкуватися або просто нічого не робити.

Іноді хтось із тих, кому потрібні були суворіші обмеження, міг отримати дозвіл провести час разом з іншими.

А для найнебезпечніших залишалася окрема частина комплексу.

Вони жили самі.

Мали все необхідне — їжу, одяг, книги, ігри, медичну допомогу.

Раз на тиждень могли зустрічатися з іншими мешканцями цієї частини.

Але більше нікуди не переходили.

Назад до звичайного життя для них дороги не було.

Нора знала, наскільки важко це звучить.

Саме тому вона постійно нагадувала собі, навіщо вони це роблять.

— Я не хочу, щоб вони страждали, — сказала вона одного вечора Деніалу. — Я хочу, щоб вони більше нікому не нашкодили.

Деніал кивнув.

— А якщо ми помилимося?

Нора подивилася на нього.

— Тоді це буде наша відповідальність.

Відтоді їхнє життя розділилося.

Деніал залишився в будинку.

Він займався всім, що стосувалося самого комплексу: технікою, електрикою, запасами, ремонтом і безпекою.

Нора ж поїхала до міста.

Вона жила в квартирі разом із донькою.

Для сусідів, учителів та інших людей вона була просто самотньою матір'ю, яка виховує дитину.

І саме цього вона хотіла.

Щоб донька могла ходити до школи.

Мати друзів.

Гратися з іншими дітьми.

Сміятися.

Сваритися через дрібниці.

Жити життям, якого Нора сама ніколи не мала.

А будинок у лісі залишився їхньою спільною таємницею.

Деніал жив там.

Нора приїжджала, коли потрібно було займатися справами комплексу.

Іноді залишалася на кілька днів.

А потім знову поверталася до квартири.

До доньки.

До свого нового життя.

До ролі, яку бачила в ній уся навколишня людина.

Нори Беннет — звичайної матері-одиначки.

І ніхто навіть не здогадувався, що далеко в лісі існувало місце, де зовсім інші люди жили за зовсім іншими правилами.