Раді Вас бачити!

Нора стояла біля могили батьків, тримаючи в руці одну-єдину ромашку.

Вона довго не наважувалася підійти ближче.

Просто стояла за кілька кроків і дивилася на знайомі імена, викарбувані на холодному камені.

Стільки років минуло…

А їй усе ще здавалося, що варто лише озирнутися — і вона побачить їх.

Маму, яка завжди говорила, що їй треба тепліше вдягатися.

Тата, який удавав суворого, коли вона поверталася додому пізніше, ніж обіцяла.

Звичайні речі.

Найзвичайніші слова.

А тепер вона віддала б усе, аби почути хоча б одне з них.

Нора нарешті зробила крок уперед.

Потім ще один.

Вона присіла біля могили й поклала долоню на холодний камінь.

— Я прийшла, — тихо сказала вона.

Власний голос прозвучав дивно.

Наче чужий.

Нора усміхнулася крізь сльози.

— Знаю, що давно не приходила.

Вона замовкла.

Небо над нею було похмурим, але дощу не було. Лише легкий вітер ворушив траву навколо.

У руці вона все ще тримала ромашку.

Одну єдину.

Нора сама не знала, чому купила саме її.

Мабуть, просто не хотіла приходити з порожніми руками.

— Я не знала, що принести, — прошепотіла вона. — Тому взяла перше, що побачила.

Вона поставила квітку біля могили.

Потім підняла погляд у небо.

Наче шукала там щось нове.

Або когось.

Її очі блищали від сліз.

У горлі утворився важкий клубок, який не дозволяв нормально дихати.

Нора вдихнула.

Раз.

Другий.

Але легше не стало.

Дихання стало важким та уривчастим.

— Я втомилася…

Слова вирвалися самі.

І після них уже не залишилося сил стримуватися.

Сльози покотилися по її щоках.

Нора швидко витерла одну, потім другу.

Але їх ставало тільки більше.

— Я справді дуже втомилася…

Вона опустила голову.

Скільки разів їй доводилося переконувати інших, що все добре?

Скільки разів вона сама повторювала собі це?

«Я впораюся».

«Все буде нормально».

«Ще трохи».

«Потім стане легше».

А коли наставало те саме «потім»?

Чому легше так і не ставало?

Нора заплющила очі.

У грудях боліло так, наче весь біль, який вона роками ховала десь усередині, вирішив повернутися одночасно.

Вона відпустила квітку.

Ромашка впала на землю поруч із могилою.

Нора прикрила обличчя руками.

І нарешті дозволила собі плакати.

Не тихо.

Не стримано.

Не так, щоб ніхто не помітив.

Просто плакати.

Відчуваючи всередині біль і ту страшну, майже порожню безнадію.

— Я не знаю, що робити далі…

Вона говорила крізь сльози, не прибираючи рук від обличчя.

— Мені так не вистачає вас.

Вітер пройшовся між деревами.

Десь неподалік почулися чиїсь кроки, але Нора навіть не підняла голови.

Їй було байдуже, чи хтось її побачить.

Уперше за довгий час їй не хотілося бути сильною.

Хотілося лише на кілька хвилин повернутися в той час, коли найбільшою проблемою було те, що мама змушувала її їсти овочі, а тато жартома погрожував перевірити, чи справді вона зробила домашнє завдання.

Хотілося почути їхні голоси.

Відчути тепло.

Повернутися додому.

Але деякі місця неможливо повернути.

Деяких людей неможливо повернути.

Нора повільно опустила руки.

Вона подивилася на могилу крізь сльози.

— Я все одно намагаюся, — прошепотіла вона.

Її голос тремтів.

— Чесно.

Вона зробила глибокий вдих.