Раді Вас бачити!

Я вже давно перестала рахувати чоловіків.

Мама казала, що так простіше.

Не запам'ятовувати імена. Не дивитися в очі. Не ставити зайвих запитань.

Просто робити те, за що платять.

Але того дня все було інакше.

Мама привезла мене разом із Крісті до великого будинку. Я не знала, куди ми їдемо і навіщо. Знала лише, що нам знову доведеться посміхатися незнайомому чоловікові.

Коли ми зайшли до кімнати, він подивився спочатку на мене, потім на Крісті.

А потім перевів погляд на нашого супровідника.

— У тебе все добре з головою?

Його голос був настільки щирим, що я навіть не одразу зрозуміла, що він говорить про нас.

— Це сюрприз, — невпевнено відповів його друг.

— Сюрприз?

Він коротко засміявся, але в тому сміху не було веселощів.

— Для чого ти це робиш?

Мама вже почала щось пояснювати, але він її перебив.

— Вийдіть.

Я завмерла.

Зазвичай після цих слів усе ставало зрозумілим.

Але цього разу він додав:

— Усі.

Мама обурилася, проте зрештою вийшла разом із його другом.

Ми залишилися самі.

Я чекала.

Крісті теж.

Він подивився на нас, а потім на синці, які ми безуспішно намагалися приховати одягом.

Його обличчя змінилося.

— Ви голодні?

Я не відповіла.

— Можете не боятися. Я нічого вам не зроблю.

Ці слова я чула вже не раз.

Але вперше після них справді нічого не сталося.

Він замовив їжу.

Попросив принести чистий одяг.

Знайшов аптечку й мовчки обробив наші синці.

Крісті майже весь час мовчала.

Я теж.

Того вечора він навіть не намагався доторкнутися до нас.

А коли ми лягли спати, він просто сказав:

— Якщо захочете щось сказати — скажете. Якщо ні — ніхто вас не змусить.

Я не знала, як реагувати на людину, яка нічого не вимагала.

Після того він почав приїжджати.

Мама отримувала гроші.

А ми отримували кілька годин спокою.

Він розмовляв із нами.

Іноді приносив книги.

Іноді їжу.

Одного разу привіз Крісті сукню, бо побачив, як вона довго дивилася на неї у вітрині.

Він ніколи не питав, чому ми не усміхаємося.

Ніколи не говорив, що ми йому щось винні.

І поступово я перестала боятися його.

А потім помітила дещо інше.

Він дивився на мене довше, ніж на Крісті.

Не так, як інші чоловіки.

Наче намагався побачити в мені когось іншого.

Одного разу я не витримала.

— Чому ви на мене так дивитеся?

Він відвів очі.

— Ти дуже схожа на одну людину.

— На кого?

Він довго мовчав.

— На мою наречену.

Я більше нічого не питала.

Згодом дізналася, що після її смерті він нікого до себе не підпускав.

Можливо, саме тому він спочатку й не знав, що робити зі мною.

А можливо, саме тому я стала для нього важливою.

Одного вечора мама привезла тільки мене.

Крісті залишилася вдома.

Я пам'ятаю той вечір до найменших дрібниць.

Тепле світло.

Тиху музику.

Його погляд.

Ми довго говорили.

Не про минуле.

Не про маму.

Не про гроші.

Про звичайні речі.

Про те, ким я хотіла б стати, якби могла обирати сама.

Я сказала, що хотіла б одного дня просто прокидатися й знати, що сьогодні ніхто не прийде за мною.

Він довго дивився на мене.

— Ти заслуговуєш на таке життя.

Я усміхнулася.

— А ви?

— Що я?

— Ви теж його заслуговуєте?

Він усміхнувся вперше по-справжньому.

Тієї ночі все сталося інакше.

Не тому, що за мене заплатили.

Не тому, що хтось змусив.

Я сама залишилася.

І вперше в житті мені здавалося, що я роблю щось тому, що сама цього хочу.

Наступного ранку я прокинулася поруч із ним.

Він ще спав.

Я дивилася на його обличчя й не могла повірити, що мені вперше не хочеться тікати.

Я навіть дозволила собі подумати про майбутнє.

Маленьке.

Тихе.

Наше.

А потім він поїхав.

Йому потрібно було ненадовго залишити країну.

Я хотіла сказати йому одну річ.

Але не встигла.

Через кілька тижнів я зрозуміла, що зі мною щось не так.

Спочатку думала, що просто захворіла.

Потім почала рахувати дні.

І завмерла.

Ні.

Цього не могло бути.

Я купила тест і довго не наважувалася на нього подивитися.

Коли все ж подивилася, руки почали тремтіти.

Дві смужки.

Я вагітна.

Від нього.

Я притиснула долоню до живота, хоча там ще нічого не було видно.

І чомусь першою думкою стало не «що тепер?».

А його обличчя.

Я уявила, як скажу йому.

Уявила його реакцію.

І вперше за довгий час усміхнулася.

Я не знала, що того дня, коли дізналася про дитину, він уже був далеко.

Не знала, що мама вимагала за нас із Крісті суму, яку він не міг заплатити одразу.

Не знала, що він поїхав до своїх рідних саме для того, щоб знайти гроші й забрати нас обох.

І тим більше не знала, що коли він повернеться…

мене вже не буде.

Але того ранку я ще тримала тест у руках і вірила, що в мене вперше може бути майбутнє.

Наше майбутнє.