Раді Вас бачити!

Підполковник Крук сидів перед телевізором і бездумно клацав пультом. Раптом він перемкнув на щось автомобільне й підскочив, мов ужалений. В боротьбі зі страхіттями свого молодшого товариша, В’ячеслав Янович геть забув про старого та невиліковно хворого друга.

Це був Герман Гайда - легендарний гонщик минулих років, хоча в дитинстві хлопці просто росли в одному дворі. Минуло майже пів століття. Життя розкидало їх на свій розсуд, але з недавніх пір, коли відставник дізнався про страшний діагноз друга дитинства, став бувати в нього частіше. Та через драматичні події в родині Назаренків Крук не був на Троєщині майже місяць.

Він схопив телефон і натиснув знайомий номер. Якийсь час слухав гудки, а потім йому все-таки відповіли. Сьогодні голос Гайди був геть тихим і сумним.

– А-а-а, начальник! Згадав про старого бандита? – почув В’ячеслав Янович несмішний жарт і серце його стислося від болю.

– Вибач, будь ласка, Геро! Закрутився я. Сильно закрутився.

– Та чого ти, Славо, перепрошуєш? Ти ж не одна з моїх колишніх, що розволокли по світу всі мої гроші. Одні грамоти й залишилися, а медалей наче й не було. І кому я взагалі потрібен?

– Навіщо ти так, Ракето! Мені потрібен. Синові своєму потрібен. Адже у тебе він є, – гірко додав підполковник, щоб нагадати Герману, що не йому одному погано в цьому світі. Крук часто застосував заборонений прийом і це майже завжди працювало.

Тепер голос старого товариша став м’якішим:

– Вибач, старий. Це я від радості, що ти прорізався. Так що там у вас на Подолі діється? Наче про новий потоп не чутно було.

– А знаєш, я завтра до тебе обов’язково заїду. Бо телефонні розмови, то наче зі стіною спілкуватися. Ти ж не хочеш ноутбук завести, тобі б ми частіше бачилися. А пам’ятаєш, як у тебе першого на районі з’явився відик? Такі тоді були лише в членів ЦК, – мимоволі згадав про старі-добрі часи Крук.

– Буду радий бачити тебе, Славо. Правда, в мене завтра непотрібний нікому сеанс у лікаря, але то зранку. А потім - я весь твій, – зморено відповів чоловік і кинув слухавку.

І знову спогади вже про цього свого товариша заполонили розум відставного підполковника. Тепер він згадував життєвий шлях свого сусіда по двору - веселого розбишаки Гери Гайди. Він був всього на два роки старшим від Славка та хлопця змалечку страшенно тягнуло до автомобілів.

Спочатку батьки віддали його до юнацької автошколи, а далі все закрутилося, наче в казці. Коли Славко Крук ще закінчував вищу школу міліції, Германа Гайду на прізвисько Ракета, вже добре знали любителі автоспорту на безкраїх просторах СРСР і навіть за кордоном.

За свою блискучу кар’єру автогонщика він десятки разів був призером чемпіонатів та мав неймовірну колекцію нагород. В ті часи, відомий і веселий Гера, повсюди знаходив собі красивих і абсолютно невірних жінок. За життя він спромігся завести собі аж п’ять дружин, одна з яких таки народила йому сина. А тепер легендарний спортсмен самотньо доживав віку в однокімнатній на Троєщині та хворів на останню стадію цирозу печінки.

Наступного дня Крук не зміг чекати до вечора й поїхав до магазину електроніки за новим обладнанням для безпеки банку. Це була офіційна версія для начальства, а сам Янович вже гнав автомобіль через Північний міст на вулицю Бальзака.

Коли Гайда відчинив двері, від болю підполковник мовчки зціпив зуби. Товариш виглядав дуже погано. Друзі обійнялися й В’ячеслав Янович поставив на кухні пакет з фруктами та сів на запропонований стілець. Гайда увімкнув чайника і вмостився поруч. Колір шкіри в бідолашного був геть жовтим, а сам чоловік - змарнілим та худим...

– Ну що Славочко, випити за зустріч не пропоную, бо обом нам як кажуть «не можна». Розповідай, як дружина і що тебе так затримало? І взагалі: що в світі нового діється? – тихо й сумно говорив Герман, вперто дивлячись кудись під стіл.

– Геро, не починай! Ми ж обоє з тобою знаємо, що життя то гидота, а в кінці смерть. Але жити якось треба. От, наприклад, ти питаєш: куди я подівся так надовго? То я розповім. Часу в мене вдосталь, – збрехав підполковник й машинально глянув на годинника.

Неквапливо, під чай, В’ячеслав Янович розповів Гайді історію Вадима Назаренка та його чарівної дружини. Він повідав старому другові: яким страхіттям може обернутися прекрасне й безпечне життя.

А той слухав, іноді плескаючи від здивування в скалічені болячкою долоні та більше не жалівся на свою біду. Адже такої підлості й чорних заздрощів не пам’ятав навіть тоді, коли був на вершині слави.

Підполковник замовк, а гонщик чомусь сказав риторичне:

– Ти тільки подумай, Славко, це ж якою тварюкою треба бути, щоб бажати смерті ще ненародженим? Вони ж невинні були! А дівчинка заважала їм, бо стала щасливою.

– Саме так, Геро. Саме так! Зараз я покажу тобі цю парочку й ти сам усе зрозумієш.

Крук дістав свого айфона й почав гортати фото, демонструючи Гайді вінчання Назаренків та деякі уривки зі шлюбної подорожі. Пара дійсно випромінювала неземне щастя й старий гонщик, дивлячись на них, скинув кілька сліз.

– Господи, а я ще жаліюся на свою долю! Дивися, Славо, яким янголам доводиться боротися з демонами, щоб вижити на цій клятій землі. А та падоль красуню з дітками - об плити на підлозі... Нє-є, Славо, життя не гидота, а повний відстій!

– Знаєш, Геро, що найпаскудніше? Я стільки тварюк за своє життя переловив, а якусь тупу курку не можу звинуватити. Ну, нема в мене проти неї ніяких доказів. І геній наш у підвалі бився-бився та нічого путнього не накопав. Звісно Толік Блощицький - тварюка й педофіл, але по життю він слюсар з місцевого ЖЕКу.

– Кажеш, Толік з ЖЕКу? – піднявся зі стільця слабкий співрозмовник. – А це не той, що мені днями крана міняв у ванній? У тебе часом його морди немає?

– Чому ж немає? Є! – погортав іншу теку підполковник. – Ось, дивись. Наш малий геній до будь-якої бази залізе, а вже до київських ЖЕКів, хоч з заплющеними очима.

Зараз хворий Гайда навіть в обличчі змінився:

– Славо! Так це ж воно… Саме це мурло у мене днями пило горілку. Я й духу її тепер не терплю, але тримаю для таких. Взяв грошей ще й попрохав похмелитися. А його відьма також у тебе є?

– На почесному місці. Я її тримаю серед розшукуваних злочинців. Інколи допомагаю хлопцям, з нудьги, – показав Крук вилучене десь відео сестри Віри.

– Ну й пика! Навіть не скажеш, що дівчата сестри, від одних батьків. Та й батьками їх називати гидко. А ти молодець, Славо, що діткам допоміг. Вони варті щастя і все в них ще вийде! Дякую, друже, ти мені сьогодні очі на світ відкрив. А то закис я тут у своїх ліках та перевірках.

– Тримайся, Геро! Може щось потрібно, так ти говори, – обійняв на прощання друга дитинства В’ячеслав Янович і в кожну з таких зустрічей розумів, що наступної може вже не бути.

– Та нє. Дякую! Все є. Ліків он цілий вагон знову навиписували, а навіщо вони мені? Хіба що аптеці радість. Ну, щасти тобі, Славочко! Зустрінемось... – якось дивно сказав Гайда і зачинив двері. А Крук, з важким серцем, помчав на Поділ, де його вже точно обшукалися.

Старий гонщик тяжко опустився в улюблене крісло і набрав сина.

– Антошо, здоров був! Це тато. Як ти малий? – тремтячим голосом запитав Гайда. нормально, тату. Щось трапилося? – здивувався той, бо не так часто йому телефонував батько.

– Нє-є. Просто хотів почути твій голос і сказати, що я тебе люблю, синку, – видав старий гонщик і кинув слухавку.

– Я тебе також, тату, – знизав плечима син і подумав про те, що батько, мабуть, вперше в житті отак зопалу сказав йому щось подібне.