Спочатку:
На сторінку книги
Вранішній дзвінок у двері розбудив дівчину. На порозі знову стояла Євдокія з глеком молока.
— Доброго ранку, доцю!
Ляна мовчки кивнула. Голова нестерпно боліла, а тіло ламало, як при застуді.
— З тобою все гаразд? — сусідка занепокоєно оглянула дівчину.
— Заснула в кріслі, — хрипло відповіла та, вмикаючи чайник. — Ще й вікно не закрила на ніч. Певно, простудилася.
Євдокія перелякано зойкнула. Ляна махнула рукою:
— Нічого страшного. Оклигаю.
Жінка, не зважаючи на її слова, підійшла до вікна.
— Я просила тебе закривати на ніч вікна і цей твій камін.
— Так то ж літо, — знизала плечима Ляна.
Євдокія занепокоєно похитала головою.
— То ж село, дитино. Тут може і гадюччя яке до хати залізти. Прошу тебе, не лишай на ніч нічого відкритого, — жінка склала благально руки.
— Добре, — байдуже відповіла Ляна. — Я на кілька хвилин в душ, а ви залишайтеся. Поговоримо.
Вона зробила кави сусідці і залишила її одну. Ляна сподівалася, що гарячий душ полегшить її стан, проте дива не сталося. Дівчина протерла спітніле дзеркало і її погляд впав на великий синець на плечі. На внутрішньому боці стегон теж було кілька темних, ніби сліди від пальців, знаків. Ляна схопила довгий халат з гачка і накинула на голе тіло.
Сусідка чекала її у вітальні. Побачивши дівчину, вона одразу кинулася до неї.
— Дитино, може тобі повернутися до міста?
— Чого б то? — насупила брови Ляна.
Євдокія знітилася.
— Ти не звикла до такого життя. Бач, вже й заслабла.
— То дурниці, — Ляна взяла горня з кавою і сіла на диван. — Просто не буду більше спати в кріслі біля вікна.
***
Увечері знову прийшов Власлав. Цього разу з білими трояндами, полуницею та шампанським.
— Вітаю, люба! — він притиснув до себе Ляну і її мало не знудило від запаху його парфумів.
— Не знала, що ти прийдеш, — дівчина відсторонилася. — Я погано себе почуваю, вибач.
Голова усміхнувся.
— Я тебе полікую. А тобі залишається тільки відпочивати і насолоджуватися.
Його впевненість дратувала Ляну. Вона не могла йому прямо сказати забиратися геть, тому вкотре змовчала.
— Завтра день села. Тебе запрошено.
Власлав допоміг дівчині сісти, підклав під спину подушку і вкрив пледом. Потім заходився господарювати, чим ще більше вивів Ляну з себе. Він витягнув келихи і кинув у кожен по кілька полуниць.
— Тисяча п’ятсот років. Це дуже значна подія. Приїдуть мої друзі з адміністрації.
— Промови депутатів, виступ школярів і благодійна ярмарка? — скептично поморщилася Ляна.
— Ні, — відповів той, простягаючи їй келих. — Трохи інакше. Обіцяю.
Дівчина хотіла відмовитися від модного напою, зауваживши, що рецепти з інтернету не завжди вдаються, проте змовчала. Торкнувшись руки Власлава, вона знову відчула сильну тягу до нього. Його парфуми більше не здавалися такими гидкими, а очі — безбарвними. Ляна не чула ні свого серця, ні голосу в голові. Первісне бажання врешті переважило і вона дозволила Влаславу те, чого він так давно хотів.
Наступного дня Ляна почувалася ще гірше, аніж напередодні. Власлав прокинувся швидше від неї. Він намагався вразити її сніданком з тостами, проте дівчина не змогла навіть підвестися.
— Дай мій телефон, — прошепотіла вона. — Я викличу швидку.
— Не треба. Це звичайна простуда, — усміхнувся Власлав. — У мене є супер рецепт цілющого чаю. Він вмить поставить тебе на ноги.
Ляна не хотіла перечити. Чай справді допоміг і вже по обіді дівчина стояла на ногах. Вона піднялася у спальню, одягла чорну атласну сукню на тонких бретельках, взула босоніжки на підборах. Волосся вирішила не збирати і не робити макіяж. Випрямилася, глянула на себе у дзеркало. Євгену б сподобалося, проте він помітив би темні кола під очима Ляни та незвично бліду шкіру. «Зіронько моя, що сталося?», — спитав би він стурбовано і притулив її до себе. Власлав ж цього не побачив.
Ближче до вечора, коли спека трохи спала, вони приїхали на ферму. Принаймні, так Власлав назвав велике, площею більше сорока арів, землеволодіння. Ляна не могла стримати здивування:
— Ого, то ти щось на зразок місцевого поміщика?
Чоловік засміявся, проте по його голосу було зрозуміло, що реакція дівчини йому сподобалася.
— Всього лише скромний держслужбовець. Усе на благо громади.
Ляна мовчки пройшла алеєю, вздовж якої були висаджені кипариси. Акуратно підстрижений газон, клумби, фруктові дерева — власний двір тепер здавався Ляні непримітним, у порівнянні з обійстям голови громади.
Вони обійшли великий дерев’яний будинок і опинилися на задньому дворі, де вже було людно. Просто неба стояли три довгі столи, які вгиналися від наїдків та напоїв. Збоку розташувався квартет музикантів із незвичними для Ляни інструментами, з яких вона знала тільки бубон та сопілку. Весела мелодія нагадувала старовинні піснеспіви, які дівчина могла чути тільки в історичних фільмах та десь на просторах інтернету.
Тільки-но з’явившись, Ляна одразу привернула до себе увагу присутніх. Те, що вона обрала невдалий образ, зрозуміла з першої миті. Вона надто вирізнялася від решти у своїй модній вечірній сукні та на підборах. Жінки, у довгих спідницях поверх нижніх сорочок і білих хустинах на головах пильно оглядали її з ніг до голови. Чоловіки, у довгих до колін сорочках, підперезані вишитими поясами, та широких полотняних штанях, теж не відводили від неї поглядів, проте їхня зацікавленість була іншою. В одну мить музика стихнула і всі повернулися до Ляни. Дівчина зробила рух рукою, намагаючись торкнутися Власлава позаду себе, проте впіймала лише повітря — старости не було. Враз у грудях здавило, серце щосили запульсувало десь у скроні, нудота підступила до горла. Ляна зробила надзусилля і підвела погляд. Небо різко почорніло у полоні важких грозових хмар. Дерева згиналися від сильного вітру. Дівчина перелякано глянула на присутніх: замість облич у тих були страхітливі маски із чорними дірами замість очей та ротів. Вони бридко роззявилися, простягаючи до неї гнилі руки-гілки.
— А ось і я! — Власлав обійняв Ляну за талію і поцілував у щоку.
Дівчина здригнулася, ніби прокинувшись від сну, і озирнулася: небо знову було ясним, грала музика і ніхто більше на неї не дивився.
— Що то було?
— Ти про що? — здивувався чоловік, підводячи її до столу.
Ляна заперечливо хитнула головою. Тільки тепер вона помітила, що Власлав перевдягнувся. На ньому була така ж лляна сорочка, як в інших, але довша. Широкі штани сягали землі, прикриваючи його босі ноги. Він залишив волосся незібраним, пов’язавши довкола голови пов’язку-очілля з вишитими на ній рунами.
— Це якась історична реконструкція? Чому ти не попередив? Я тут як дурепа у своїй сукні, — переляк змінився роздратуванням. Ляна відчула, що досі не готова до соціалізації.
— Ти тут княгиня, — встиг запевнити її Власлав, — тобі нема рівних.
Він вказав на страви на столі. На дерев’яних тарелях горами лежали ковбаси, блискучі від сала, рум’яна шинка та кров’янка. У глиняних макітрах — смажені та печені пиріжки з різними начинками. Квашені огірки та помідори, капуста і гриби — у мисках. Поміж них у меншому посуді — мед, повидло та горіхи. Власлав налив Ляні квасу.
— Тобі треба розслабитися. Пий.
Ляна мовчки послухала його і випила. Їй треба було заспокоїтися. Власлав зробив жест рукою і музики перестали грати.
— Дорогі брати та сестри! — звернувся він до присутніх. — Вітаю всіх на сьогоднішньому святі села! Це великий день для нашої громади. Те, що ми зібралися тут, означає, що ми й надалі єдині, сильні та вірні своїй землі, звичаям та традиціям, які наші предки передали нам, а ми у свою чергу — нашим дітям.
Голова підняв кухоль з квасом і звідусіль почулися схвальні вигуки.
— Проте нині у нас є ще одна причина для радості. Наша громада поповнилася ще однією сестрою. Її ім’я Світлана, — Власлав взяв Ляну за руку і вивів поперед себе.
Дівчина здивовано прошепотіла:
— Звідки ти знаєш моє повне ім’я?
Її змалечку всі кликали Ляною, а про те, як вона записана при народженні, майже ніхто не знав.
— Скоро вона стане повноцінною частиною нашої громади, — Власлав пропустив повз вуха питання дівчини. — Церемонія посвячення співпаде з днем осіннього рівнодення.
— Про що ти кажеш? – Ляна різко вирвала руку з його.
— Потім поговоримо, — кинув Власлав і широко усміхнувся одному з гостей, який до них наближався.
— До нас давно ніхто не приходив, — сивобородий чоловік, років шістдесяти, шанобливо вклонився. — Я радий, що прибуває свіжа кров.
— Саме так, Дмитре. Свіжа кров — це те, що мені… нам вкрай необхідно. Друзі, — Власлав знову звернувся до гостей, — наостанок скажу: нехай благословення пращурів буде з нами сьогодні і завжди! А зараз прошу до бенкету!
Знову заграла музика. Чоловік міцно обійняв Ляну за талію і повів у натовп. Їх зупиняли на кожному кроці, щось запитували, з цікавістю дивилися на дівчину, хвалили Власлава як найкращого старосту, який в них коли-небудь був. Ляна спочатку намагалася здаватися привітною, та невдовзі відчула, що її усмішка стала силуваною та перетворилася на гримасу. Власлав знову зник, залишивши її одну серед незнайомих їй людей. Та раптом вкотре нізвідки з’явилася Яра. Як завжди, весела та сповнена якоїсь первісної дикої енергії. Вона вихопила Ляну з натовпу і потягнула за собою.
— Ходи звідси! Я знаю краще місце. — Погляд Яри впав на високі підбори Ляни. — Скинь то!
Ляна, втомлена та знесилена, мовчки послухала дівчину і подріботіла за нею. Вони вийшли за межі двору голови, перейшли дорогу і спустилися у тінь приліску. Видно було, що Яра знала там кожен кущ. Вона легко перестрибувала коріння дерев та чагарники. Ляна намагалася встигати за нею, кілька разів мало не підвернувши ногу і наступивши на щось гостре. Врешті вони вийшли на галявину.
— Гей, людоньки! Дивіться, кого я вам привела!
На величезний подив Ляни, звідусіль на галявину почали виходити люди — переважно юні дівчата та парубки.
— Прошу вітати нашу нову сестру Ляну.
Вкотре за день та відчула на собі зацікавлені погляди. Проте тут Ляна почувала себе краще, аніж на показному святі Власлава.
— Вітаємо, сестро! — радісно усміхалися друзі Яри.
Кількох серед них дівчина вже знала. То були ті самі любителі поніжитися в пшениці, яких вона зустрічала на днях. Тепер вони були одягнені. Позаду всіх на поваленому дереві сидів Олексій.
— Дякую. Бачу, у вас тут своє свято, — Ляна кивнула в бік розпаленого багаття.
— Тільки для обраних, — зареготала Яра. — Тата і його сраколизів сюди не пускаємо.
Ляна звела брови: її здивували слова доньки про батька. Вона ніколи б собі не дозволила сказати щось подібне про Святослава.
— Гайда стрибати через вогнище!
Дівчата з парубками, побравшись за руки, під сміх та пісні, з розбігу перестрибували вогнище, яке вже встигло розгорітися. Ляна, тримаючи босоніжки в руці, підійшла до Олексія. Він сидів ніби відсторонено від усіх, дивлячись кудись в сутінки лісу.
— Привіт! — Ляна невпевнено зупинилася біля нього. — Ти не святкуєш з усіма?
Олексій, не дивлячись на дівчину, кинув:
— Не люблю стрибки через вогонь.
Ляна присіла біля чоловіка.
— Вибач. Я грубо повелася з тобою тоді. Просто…
— Просто тобі варто поїхати звідси, — Олексій врешті глянув на неї. — Тобі тут не місце.
— А ти таки дуже люб’язний.
Ляна схопилася з місця і швидким кроком попрямувала геть. Хлопець, кинувши крізь зуби міцне слівце, рушив слідом за нею, залишивши веселий гомін позаду. Посеред того гомону стояла Яра, дивлячись їм услід. В її очах палало полум’я, хоч вона й стояла спиною до багаття.
