Раді Вас бачити!

Зорепад цьогоріч припав на кінець серпня. Поміж міріадів зірок Ляна намагалася вхопити одну і встигнути загадати бажання, поки та не згасла навіки.

Дівчина лежала на широкій гойдалці на задньому дворі. Давно споночіло. Вона повернула голову у бік будинку: внизу горіло світло. Батьки приїхали ще тиждень тому. Після маминого дзвінка, коли Ляні не вистачило сил навіть говорити, вони миттю зібралися і через кілька годин їхнє авто зупинилося біля воріт.

Врешті після літрів чаю, антибіотиків та правильного харчування, за яким ретельно стежила Маргарита Сергіївна, Ляна відчула себе значно краще.

Дівчина дотягнулася до телефону і увійшла в повідомлення. Власлав був онлайн, проте відколи приїхали батьки, він жодного разу не написав, не кинув смайлика, не зателефонував. Ляна цьому була рада. Вона рішуче зайшла у список друзів і видалила старосту, а після того заблокувала.

Дівчина ненавиділа себе за те, що зрадила Євгена. Усвідомлення скоєного прийшло до неї не одразу, адже наступних кілька днів після того вона ніби марила, не розрізняючи реальність та вимисел. Ляна не розуміла, чому з одного боку Власлав не представляв для неї ніякої цікавості, а з іншого — вона відчувала непідконтрольне їй бажання бути поруч з ним.

Він навіть не поцікавився, куди вони зникла увечері на святі села. Хоча можливо Яра потім йому розповіла.

***

Тоді Ляна залишила молодечий гамір позаду і попрямувала світ за очі, тільки би подалі від усіх. Вона пробиралася поміж колючих чагарників та  розлогих дерев, майже нічого не бачачи перед собою. Та коли вона в сотий раз мало не впала, її хтось міцно схопив за плече.

— Стій!

Ляна перелякано озирнулася. То був Олексій.

— Ти слідкував за мною?

Хлопець відпустив її руку.

— Я пильнував тебе.

Дівчина хотіла огризнутися, проте усвідомлення її безвихідного становища вистачило тільки на те, щоб втомлено розвести руками.

Решту шляху вони пройшли мовчки. Олексій впевнено йшов нічним лісом. Ляна намагалася не відставати, потай радіючи, що не одна.

Через пів години вони вийшли з лісу перед будинком дівчини.

— Як ти вивів нас сюди? — здивувалася вона.

— Я знаю цей ліс з дитинства, — відповів Олексій, йдучи вузькою стежиною вниз, поміж городів.

— Ти теж прожив тут усе життя? — Ляна знову перечепилася через стерню і щосили гепнулася на коліна.

Олексій повернувся до неї.

— Ти зараз пів лісу розбудиш, — він простягнув руку і допоміг дівчині підвестися.

— Кого? Сов та зайчиків?

— Якби ж то, — Олексій пильно глянув на поля.

Вони добралися до дому Ляни і зупинилися на порозі. Світло на ганку автоматично увімкнулося. Дівчина мала жалюгідний вигляд. Вона досі тримала босоніжки в руці. Її зранені ноги кровили, у волоссі заплуталося кілька гілочок, а сукня перетворилася на лахміття.

— Дякую, що провів. Якби не ти, я б заблукала в тому лісі, — Ляна спробувала всміхнутися.

— Тобі варто відпочити, — відповів Олексій. — І перевір, чи зачинені вікна та двері.

Дівчина насупила брови:

— Чому ви всі про це говорите?

— Бо довкола будинку тільки поля та ліс. Це небезпечно.

Запала мовчанка. Ляна дивилася на Олексія. Високий, міцний чоловік здавався надійним захисником, з яким не було страшно йти через ліс уночі. Його світло-карі очі переливалися золотом при штучному освітленні ліхтаря. Дівчина помітила, що у нього змучений вигляд. Схоже, не тільки в неї важкий період.

— Вибач, зайти не запрошую. Надто втомлена.

— Добраніч.

Олексій без зайвих слів розвернувся і за мить зник за хвірткою.

***

— Донечко? — почувся голос Святослава. — Ти там не заснула?

Тато підійшов до Ляни ближче.

— Мама кличе вечеряти.

— Я не голодна.

— Ти ж розумієш, що подібні вибрики не пройдуть?

Дівчина глибоко зітхнула і підвелася.

— Знаю.

Святослав поклав руки доньці на плечі.

— Як ти, дитино? Може таки повернешся до міста?

Ляна глянула йому в очі і спокійно мовила:

— Ні. Мені нема там місця.

— А тут є?

Дівчина не відповіла. Враз її погляд щось привернуло. У небі спалахнула незвично яскрава зоря. Вона швидко пронеслася до лінії горизонту, залишаючи за собою вогненний хвіст, і через мить зникла у темряві ночі.  

 

Наступного дня Святослав навідався до сільської ради. Він хотів вирішити питання з електропостачанням. Світло продовжувало періодично зникати, окрім того почалися дивні стрибки напруги. Він зупинив своє авто біля будинку адміністрації. Прицмокнув язиком, побачивши припаркований «Форд».

— Не таке вже й українське село бідне, як кажуть.

Чоловік увійшов до приміщення, проте не минуло й п’яти хвилин, як вийшов геть. Якась пані зі шваброю в руці поспішила повідомити, що голови громади зараз нема на робочому місці.

— Відлучився у справах, — запевняла вона нерішучим голосом.

Святослав ще раз затримав погляд на дорогому Форді.

— Кому ж тоді він належить, прибиральниці? — подумав про себе.

 

Із цим запитанням він звернувся до Ляни. Вони якраз обідали за столом у вітальні.

— То голови громади авто. Власлава.

— А прізвище? — Святослав звів брови вверх: колись він вже чув це ім’я.

— Не знаю, — повела плечем дочка.

— Цікаво, за що він її придбав?

— На війні такі, як він, добре нажилися, — зітхнула Маргарита Сергіївна. — Знайомі розповідали, що витворяли дрібні чинуші в подібних селах. Та й не тільки в селах…

— Хотілося б його побачити, — Святослав стиснув виделку в руці.

— Там нема на кого дивитися, — зневажливо пирхнула Ляна. — Непримітний, бляклий чоловічок.

 

«Чоловічок» з’явився на її порозі одразу після того як автівка батьків зникла за поворотом.

— Чого тобі? — негостинно спитала Ляна, склавши руки на грудях.

Власлав улесливо всміхнувся і витягнув з-за спини пляшку вина.

— Я скучив.

— Ні, я не п’ю. Я… на антибіотиках.

Голова підійшов ближче. Він примружив очі, дивлячись на дівчину зверху вниз, як господар — на свого пса. Поблажливо та зверхньо. Ляна відчула, як її ноги затерпли. Вона відчувала аромат його парфумів, змішаний із запахом тіла. У голові запаморочилося, на чолі виступили краплі поту. До горла знову підступила нудота. Вкотре, не зважаючи на відразу, її тягнуло до нього.

— То я можу зробити для тебе кави… з пінкою, як ти любиш, — Власлав нахилився до Ляни, щоб поцілувати, але дівчина відсахнулася.

— Ні, дякую.

— Чаю?

— Ні, Влаславе! Ні! — врешті крикнула Ляна і щосили грюкнула дверима перед носом старости.

Важко дихаючи, вона сперлася на двері, прислухаючись до звуків ззовні. Власлав ще хвилини зо дві постояв на порозі, мабуть, до кінця сподіваючись, що Ляна змінить думку і впустить його. Зрештою почулися кроки в бік хвіртки, звук мотору — і все затихло.

Ляна сперлася на двері, намагаючись перевести подих. Проте легше не ставало. У грудях тиснуло, раптовий несамовитий страх опанував її тіло. Дівчина почала хаотично ходити по будинку. Паніка наростала, а з нею — бажання розревітися. Ляна швидко піднялася нагору, добігла до спальні і кинулася до єдиної ще не розпакованої валізи. Її трясло, немов у лихоманці. З горла виривалися звуки, схожі не то на виття, не то на судорожний плач. Вона розсунула блискавку валізи і почала викидати з неї акуратно складені речі. Вони розліталися в різні боки, створюючи безлад у кімнаті. Врешті дівчина знайшла те, що шукала. То була червона в чорну клітинку сорочка.

Євгенова сорочка. Єдине, що залишилося на згадку про нього. Ляна сіла на ліжко і притулила її до себе. Одяг досі зберігав його запах. Це стало останньою краплею і дівчина розридалася чи не вперше за останній рік. Надривно, на повний голос, виливаючи весь біль, розпач і тугу за коханим чоловіком.

— Як ти міг мене покинути?! — кричала вона, заливаючись сльозами. — Ти обіцяв бути поруч! Як ти міг так зробити?!.

Вона щосили стиснула сорочку і ввіткнулася в неї обличчям, приглушуючи ридання. Чи то нерви здали, чи далося взнаки те, що Ляна більше не приймала заспокійливі, але врешті вона дала волю всім приспаним емоціям та болю. Останній насправді ніколи й не зникав. Він терпляче чекав свого часу, аби врешті виплеснутися істерикою та нервовим зривом.

***

На четвертому курсі улюбленою дисципліною молодої студентки Ляни була «Історія германських мов». Проте зацікавлення у неї викликав не так сам предмет, як викладач. Євген Миколайович мав дивний вплив на аудиторію: його слухали всі, навіть найбайдужіші студенти. Професор однією своєю появою привертав до себе увагу. Він сильно вирізнявся з-поміж решти колег. У той час, коли інші викладачі хизувалися статусом, могли зневажливо ставитися до студентів, створювали ілюзію неперевершеності, а по факту були звичайними снобами, пан Євген тримався на одному рівні з усіма, будь то ректор, чи першокурсник.

Ляна добре пам’ятала їхню першу зустріч. Вона підняла руку, коли професор робив перекличку. Погляди студентки та професора зустрілися на коротку мить, проте цього було достатньо, аби пов’язати їхні життя назавжди.

Протягом кількох тижнів Ляна кожної перерви стояла у дворі університету, сподіваючись побачити знайомий силует. Серце зрадливо обривалося, як тільки десь у натовпі з’являлася його постать. Професор носив сиву, акуратно підстрижену бороду та любив сорочки у клітинку. Сьогодні то була біло-синя. Завтра — коричнева у білу клітинку. Але найчастіше Євген носив червону сорочку в чорну клітинку. То була Лянина улюблена. Дівчина поспішала за ним, робила вигляд, що їхня зустріч була випадковою. «Ненароком» зіштовхувалася з ним у коридорі. Викладач тільки стримано усміхався і йшов далі у своїх справах. Закохана студентка проводжала його поглядом, втрачаючи будь-яку надію.

Проте, коли Ляна мало не почала відчувати себе сталкером, раптово щось змінилося.

Дівчина якраз працювала над проєктом перед зимовою сесією.

— Прошу вас затриматися, — голос професора пролунав саме тоді, коли вона проходила повз його стіл після пари.

Ляна невпевнено зупинилася.

— Я обіцяю доробити завдання до кінця тижня, — швидко випалила вона, заливаючись густим рум'янцем.

Євген Миколайович почекав, поки авдиторія спорожніє, і глянув на дівчину.

— Я хотів почути іншу обіцянку.

Запала коротка мовчанка. Серце Ляни вистрибувало з грудей, відбиваючись ехом десь у скронях.

— Там є недоробки… Вибачте, все буде виконано згідно плану.

— А у твоєму плані є місце для какао з маршмелоу?

— Ні, нема. Але я додам, обі… — Ляна різко глянула на чоловіка. – Вибачте, я… не зрозуміла.

Євген обійшов стіл і зупинився за крок до неї.

— Я помітив, що ти любиш какао із зефірками. Ти не приходиш без нього на заняття.

Ляна не знала, що відповісти. Врешті вона наважилася глянути на професора. Той усміхався, від чого у кутиках його очей з’явилися тонкі зморшки. Добрий і теплий погляд Євгена змусив Ляну трохи розслабитися.

Не дочекавшись відповіді, чоловік продовжив:

— Я лише хотів сказати, що не відмовився б спробувати цього чудодійного напою. Адже після нього ти показуєш гарні результати на парах. Складеш мені компанію?

 

Наступної п’ятниці увечері вони сиділи у невеличкій кав’ярні у центрі міста. За вікном падав сніг, а всередині було тепло й затишно. Зі стелі звисали сніжинки-гірлянди, на кожному столику горіла свічка, лунала різдвяна мелодія. Кумедні іграшкові гноми сиділи на підвіконнях, спостерігаючи за відвідувачами.

Ляна дивилася на маленькі кольорові зефірки, які повільно танули в чашці. Вона досі не могла повірити у те, що відбувалося.

— Мушу визнати, що це справді смачно! — мовив Євген, надпиваючи какао.

— Рада, що вам сподобалося, — Ляна всміхнулася.

Чоловік зняв з гнома червоний ковпак і поклав собі на голову.

— На кого я схожий?

— На Санту.

— Тоді ти можеш загадати бажання.

Дівчина загадала. Проте воно так і не здійснилося. Їм не судилося прожити разом та померти в один день.

Ляна лежала на боці із запухлими від сліз очима, притискаючи дорогоцінну сорочку до себе. Схлипування стали тихішими і невдовзі дівчина заснула.