Раді Вас бачити!

Увечері пройшла гроза. Вона трохи освіжила важке душне повітря і Ляна вирішила прогулятися. Закінчилося молоко, а кава без нього не пилася. Тато казав, що тут є така-сяка крамниця. Якраз випала нагода перевірити.

  Сільська дорога розмокла від дощу. У калюжах блищали останні промені сонця. По обидва боки дороги за однотипними  парканами виднілися будинки, ба, ні, хати: невеликі, під солом’яними дахами, обмащені по низу глиною та вибілені вапном. Ніби у музеї, подумала раптом дівчина, здивовано роззираючись довкола. Хто б міг подумати, що люди й досі так живуть. До речі, де ті люди? Порожньо. Дорогою Ляна не зустріла жодного перехожого, хоча ще не було пізно. На подвір’ях важко було щось розгледіти, бо від парканів і вглиб дворів тягнулося море зелені: кущі смородини, малини. Дерева та лози винограду затуляли все від сторонніх очей. Лиш іноді було чутно спів півнів та гелготання гусей. Враз у кінці вулиці з’явилася незрозуміла постать. Вона повільно наближалася до Ляни, дивно похитуючись з боку в бік. Масивне тіло коливалося на тонких ногах, які, здавалося, ледь витримували важку ношу. Ляна різко зробила крок назад, побачивши великі заокруглені роги, та вже наступної миті полегшено зітхнула: дідько, то ж корова! Круглобока вгодована тварина наблизилася до неї і, не звернувши ніякої уваги на дівчину, пройшла повз. За нею йшла невисока худорлява жінка в білій хустині і підганяла корову лозиною.

— Добрий день! — привіталася Ляна.

— Доброго здоров’я, дитино! — лагідно відповіла жінка і зупинилася.

— Ви не підкаже, де тут крамниця?

— А нащо тобі?

  Дівчина розгублено повела плечем.

— Молока купити хотіла.

— Та хто ж за ним до магазину ходить? — Сплеснула руками жінка і засміялася. — Ти, певно, з міста? То твої хороми на околиці села?

  Ляна кивнула. Жінка оглянула дівчину з ніг до голови і дівчина подумала, що вона, мабуть, і справді сильно вирізняється з-поміж тутешніх жителів. Її модні широкі джинси з дірками на колінах та короткий топ сильно контрастували з дивним, а чи то й старомодним одягом місцевих. Жінка була одягнена у довгу сірувату сорочку, схожу на ту, яку Ляна бачила на Ярі, та синю спідницю. На голові жінки була не хустина, як спершу здалося дівчині, а серпанок — довгий шмат полотна, обгорнутий довкола голови.

— Я ото Зірку додому віджену, подою та й винесу тобі свіженького молочка.

— Мені незручно вас турбувати, — спробувала відмовитися Ляна. — Я й так хотіла пройтися.

— То ти собі пройдися, але молоко ліпше домашнє, — наполягла жінка. — Ти он яка худа та бліда. У тому місті одна хімія. Труять людей, як щурів.

Бідкаючись, жінка подалася вперед, підганяючи свою Зірку. Ляні не залишалося нічого, окрім як піти за ними.

Вони підійшли до такого ж паркану, як решта, і дівчина подумала, як люди взагалі розрізняють, де чия хата.

­— Ти почекай мене тут, сідай ось на лавку. А я швиденько. — Жінка приязно всміхнулася і зникла разом із коровою у зелені двору.

Ляна сіла на лавочку й зітхнула. Ну, поки ніби все гаразд. «Ня-а-а-у-у!» — почулося раптом десь зовсім близько. Дівчина роззирнулася і побачила, як із заростів малини вийшла кішка світло-рудого окрасу. Вона замуркотіла, потерлася об литки Ляни і сіла. Її зелені з жовтими переливами очі хитро мружилися. У сім’ї Ляни ніколи не було кішок через мамину алергію.

— Гарна кицька, — усміхнулася дівчина. — Чого дивишся на мене? Я не маю, що тобі дати.

Кішка ще раз нявкнула, пильно дивлячись прямо в очі Ляні, і за мить зникла у кущах.

— Тримай, дитино!

Дівчина здригнулася від несподіванки. Її нова знайома тримала в простягнутих руках глек з молоком і лагідно всміхалася.

— О, дякую вам! — Ляна взяла глечик і сунула жінці в руку сто гривень.

— Та що ти, дитино! — та спробувала повернути гроші, але дівчина категорично закивала головою.

— Так негарно. Дякую ще раз.

— Я могла б приносити тобі молоко, коли треба.

— Було б добре, — усміхнулася Ляна. — Вибачте, як вас звати?

— Євдокія. А тебе?

— Ляна.

— Ото ж і познайомилися! — зраділа жінка і враз її погляд впав на горизонт. — Поспіши вже додому, дитино. Пізно, скоро сонце зайде. Не ходи поночі одна.

Повертаючись додому, Ляна відчула, як щось важке поволі починає відступати. Можливо й справді їй вдасться почати все з чистого аркуша.

***

  Важка пелена сновидінь, мов в’язкий намул, тягнула за ноги вниз. Крутила, вивертала та змушувала стогнати від болю й відчуття безпомічності.

Вона не хотіла назад. Минуле мало залишитися в минулому, проте невтомно переслідувало її повсюди. «Дай мені спокій!» — крізь сон вигукнула дівчина і від власного крику прокинулася. Ляна сіла на ліжку. Тіло здригалося від пережитого жаху та холодного поту. Вона ввімкнула торшер біля ліжка й озирнулася: все добре, то був лише сон.

  Дівчина підвелася й підійшла до вікна. Вона звикла зачиняти наглухо все, що можна, та зараз їй захотілося відчути свіжість нічного повітря і Ляна натиснула на віконну ручку. Абсолютна тиша. Та частина ночі, коли спить все. Не чути ані цвіркунів, ані пугукання сови. Немає звичних сирен та звуків сигналізації. Хмари знову затягнули небо, час-від-часу розступаючись і даючи змогу повному місяцю освітити частину двору та поля одразу за ним. Тільки тепер дівчина зрозуміла, на якому відшибі оселилася. З вулиці це було не так помітно, як із заднього двору. За будинком Святослав залишив ділянку для саду, який ще не встигли засадити. Вся територія була огороджена високим мурованим парканом. У лівому куті Ляна побачила ледь помітну вузьку хвіртку, яка вела за межі двору в бік лісу.

  Ліс — густий, чорний та німий. Він відділяв і так непомітне та крихітне село від решти світу. Здавалося, що за ним немає нічого: лише безкраї поля та луги. Що десь може вирувати життя у багатомільйонному мегаполісі — у це вірилося вкрай важко. Ляна сіла на підвіконня і зітхнула. Минуле не хотіло покидати її. Від спогадів не втечеш, не сховаєшся навіть у такому Богом забутому місці, як це. Невже їй доведеться прожити з цим тягарем усе життя? Якщо так, то навіщо взагалі жити?

  Незрозумілий шум різко вивів із задуми. Дівчина ледь здригнулася і глянула вниз: поміж дерев з’явилися дивні вогники. Вони повільно рухалися вглиб лісу, нагадуючи великих світлячків. Ляна швидко спустилася вниз і за хвилину вже йшла стежкою в бік чорних густих хащів.

***

  Чи вміють світлячки співати? Та так, що за душу бере? Тужливо, жалісно, від чого стискає серце і очі застилають сльози. Ляна обережно прокрадалася поміж дерев. Різноголосий гомін ставав ближчим. Світлячки перетворилися на язики полум’я і вже попереду дівчина могла розрізнити людські силуети. Що робили люди в лісі посеред ночі?

— Ой, помер Ярило, помер! — заводив один жіночий голос.

— Та й нема Ярила, нема! — вслід йому мовив інший.

Здоровий глузд благав Ляну повернути назад, а ще ліпше викликати таксі і тікати назад до міста, та цікавість перемогла і дівчина продовжила стежити за дивною нічною процесією.

У небо здіймалося полум’я від великого багаття. Здавалося, його було видно за кілька кілометрів. На великій галявині зібрався натовп. Люди танцювали довкола вогнища, хоча збоку їхні танці здавалися дивними й були схожими на хаотичні рухи божевільних. Хтось підняв вгору солом’яне опудало і під загальні підбадьорюючі вигуки кинув у полум’я. З-поміж інших Ляна впізнала Власлава та Яру. Руда дівчина весело реготала й стрибала в дикій ейфорії. Пишні коси розвівалися за плечами, а висока розпірка на сорочці постійно оголювала білосніжне гладке тіло. Раптом вона зупинилася і, як здалося Ляні, поглянула саме туди, де та стояла. Ляна кинулася тікати і за кілька хвилин була вдома.

 

Наступного дня дівчина вирішила сама собі організувати екскурсію по місцевості. Вона мала рацію, думаючи, що хати в селі були ніби музейними експонатами. Дівчина зупинилася посеред шляху. Її очам відкрилася долина з дивним краєвидом. То ніби була картина якогось українського художника, а не поселення двадцять першого століття. Ґрунтова дорога, якою нечасто їздили автівки, змією звивалася вниз. По обидва її боки вигулькували хати. Білі, з дерев’яними вікнами вони потопали в квітах.  

Ляна зійшла вниз. Назустріч їй бігло двійко дітей.

­— Ну, можете показати, де у вас тут крамниця?

— Так осьдечки! — рудий хлопчисько махнув рукою, показуючи десь попереду.

За хвилину, повернувши за ріг, вони вийшли на круглу площу — центр села.

Двоповерхова будівля з табличкою «Сільська рада» одразу кидалася в очі. Вона була зовсім не схожою на інші однотипні хати, які зустрічалися Ляні до цього. Навпроти стояв клуб. Менший за розміром, проте зі свіжим ремонтом.

— О, цивілізація, — всміхнулася Ляна.

— Отам магазин! — діти мало не за руку підвели її до непримітної крамниці, яка знаходилася у тіні розлогої липи.

По ногах війнув холод від бетонної підлоги, піднявся по спині до голови і змусив здригнутися. Довге прямокутне приміщення з низькою стелею зовсім не нагадувало міський супермаркет. Вздовж стіни стояли дві скляні вітрини. До них і підійшла Ляна.

—То ваша хата на відшибі?  — долинуло раптом збоку.

Дівчина здригнулася від несподіванки і озирнулася: у кінці вітрини за столом стояла молода жінка і з цікавістю розглядала потенційну клієнтку.

— Чому на відшибі?

— Бо з часів баби Зоськи там ніхто не жив. А то вже років сто минуло.

— Чому ж вона жила так далеко від інших? — Ляна підійшла до жінки, забувши про продукти.

— Та бо відьма була, — просто відказала та.

Ляна хмикнула. Продавчиня сприйняла це як образу.

— Не вірите? Дарма.

Далі розмова не йшла. Ляна розрахувалася за пляшку кефіру і мовчки вийшла. Насправді вона не мала наміру щось купляти, бо тато забив холодильник під зав’язку.

Дівчина зупинилася біля липи і глянула вгору. Листя дрібно тремтіло від вітру. «Такого не почуєш в місті», — промайнуло в голові. Раптом ніби з-під землі перед нею з’явилася Яра.

— Екскурсія? А гід потрібен? – вона граційно обійшла Ляну і притулилася до дерева.

Ляна повела плечем. Враз Яра здригнулася і сховалася за товстим стовбуром дерева. Повз них до магазину зайшла жінка. Невисока, худорлява, в темній хустині, вона не привіталася й не підвела погляду. Ляна могла б й не звернути на неї уваги, якби не дивна реакція Яри. Як тільки незнайомка зникла за порогом магазину, дівчина схопила Ляну за руку і потягнула геть.

— Ходімо, від гріха подалі!

— Та чекай! Поясни, що сталося? — Ляна випручалася і зупинилася.

— То Зозуля. Живе недалеко від тебе.

­— Хіба коло мене хтось живе?

— Її хата непримітна. Якраз за поворотом на місто.

Ляна пригадала, що при в’їзді в село бачила стару занедбану хату, яка на половину вгрузла в землю. Проте вона ніколи б не могла подумати, що там ще хтось може жити. Дівчина вирішила більше нічого не питати. Хотілося додому, спілкування на сьогодні вже було достатньо. Проте Яра одразу подріботіла за нею, продовжуючи про щось розповідати.

— Ти тут новенька, нічого ще не знаєш, але я все тобі покажу і розкажу!

Ляна лише зітхнула. Тріщання співбесідниці вона майже не чула. У голові гуло, ніби у порожній бочці. Вночі знову погано спала. Може через нове місце, а можливо потрібно знову зв’язатися з Оленкою, її психотерапевтом.

— Лянко, ти мене чуєш?

Яра зупинилася позаду, проте Ляна б того й не помітила, якби та не крикнула.

— Іншим разом, гаразд? – кинула Ляна, не зупиняючись.

***

Вона прагнула самотності. Так само як колись хотіла бути між людьми, поруч із чоловіком. У них часто бували гості, а в новій просторій квартирі лунав сміх та веселі розмови. Вона сама там робила ремонти. Ну, як робила. Керувала бригадою майстрів. Проте за її власним ескізом був створений камін та облаштований кабінет для Євгена. Ну ось, вона знову пригадала його ім’я. Протягом тривалого часу він залишався для неї безіменним. Ляна боялася згадувати подібні деталі. Проте зараз вперше за останній рік у голові з легким трепетом промайнуло оте «Євген».

 Увесь наступний тиждень вона не виходила за межі воріт. Нарешті знайшла ключ від хвіртки, тому не боялася незваних гостей. Спала до обіду. Потім робила каву і кілька годин проводила на терасі, намагаючись читати. Знову тато подбав про це, заклавши полички її улюбленими книгами Джерома Селінджера, Франсуази Саган, Артура Міллера та інших яскравих представників літератури середини минулого сторіччя. Полюбила їх ще за час навчання в інституті. Святослав відкрито казав, що варто було б звернути увагу й на вітчизняних письменників, проте Ляна відкладала глибоке знайомство з ними «на потім».

Мама більше не намагалася додзвонитися до неї, обмежуючись повідомленнями на месенджер. Ляна щоразу бачила їх, коли екран мобільного спалахував, проте не поспішала читати. «Хай думає, що я не побачила. Пізніше…»

Святославу ж писала сама. Він запевняв, що все розуміє і не турбуватиме зайвий раз, проте повідомлення від доньки читав миттєво і так само швидко відповідав. Це видавало його хвилювання. Ще з місяць тому Ляна не переймалася би подібними виявами емоцій з боку близьких, проте нещодавно в її голові відбулися зміни і дівчина не була певна, чи рада їм.

Одна подія все ж змусила Ляну покинути свою обитель: у цілому будинку зник струм. Після марних спроб впоратися самотужки та кількахвилинного клацання реле у щитку, вона визнала поразку.

***

Біля будівлі сільради стояв припаркований «Форд». Ляна на мить зупинилася біля нього, здивовано звівши брови. Вона здогадувалася, кому він належав. Власник автівки не забарився з’явитися на порозі.

­— Пані Ляно? Не сподівався вас тут зустріти, — Власлав обійшов дівчину довкола, пильно оглядаючи з ніг до голови.

— У мене зникло світло. Сподівалася знайти когось, хто б міг допомогти, — втомлено відповіла дівчина.

Їй було некомфортно у присутності старости. Той раптом похопився:

— Авжеж, у мене якраз з’явилося трохи вільного часу.

Власлав швидко відчинив двері пікапа, запрошуючи Ляну сісти. Та мить повагалася, та потім все ж послухала. Під’їжджаючи до будинку, вона знову побачила дивну жінку, яку в селі називали Зозулею. Та стояла обабіч шляху і не відводила погляду від автівки Власлава, щось бурмочучи під ніс.

Знадобилося кілька хвилин, аби струм знову з’явився в будинку. Власлав задоволено потирав долоні, вмощуючись на дивані Ляни, ніби в себе вдома.

— Що я вам винна? — спитала дівчина, витягаючи з сумки гаманець.

— Душу.

Ляна здригнулася і глянула на чоловіка. Його блакитні очі перетворилися у щілини і за мить він засміявся.

— То був жарт, пані Ляно! Нічого ви мені не винні.

Дівчина видавила із себе усмішку і заходилася заливати окропом листя чаю в чайнику.

— Та ви могли б переписати показник лічильника. Я завтра буду в районному відділі, то міг би занести. Для контролю, так би мовити.

— Я оплачую всі рахунки в інтернеті, проте, якщо ви наполягаєте…

За кілька хвилин Ляна повернулася і простягнула Влаславу аркуш паперу із показником. Чоловік абияк засунув його в кишеню штанів й кивнув на горнята з чаєм.

— Поки вас не було, я вирішив погосподарювати, — він простягнув дівчині чашку.

Ляна зробила ковток і скривилася: чай здався їй гірким. Вона забула додати цукру.