Раді Вас бачити!

Тривожні сни всю ніч змінювалися провалами у безодню. Ляна то падала кудись у морок, чіпляючись руками за коріння дерев, яке раптово перетворювалося на кістляві липкі пальці потерчат, то лежала на колючій стерні, оточена палаючими опудалами Яри, Олексія та Власлава.

Зрештою дівчина змусила себе підвестися. На телефоні висвітлилася година, 8.00. Зазвичай у неділю Ляна прокидалася раніше, коли Євдокія приносила молоко. Жінка поспішала до церкви.

Ляна зійшла вниз. На порозі її чекав глечик зі свіжим молоком. Дівчина не могла зрозуміти, чи то вона так міцно спала, що не чула дверного дзвінка, чи його не було взагалі.

Напередодні вони з Олексієм обмінялися номерами телефонів. Він єдиний, не враховуючи Власлава, мав мобільний.

— Як тільки з’явиться проблема, одразу телефонуй.

Ляна мовчки кивнула.

І ось тепер її гризло сумління. Вона пригадала погляд Яри, сповнений ревнощів та болю.

— Але ж я нічого погано не зробила, — заспокоювалася саму себе Ляна, доливаючи до кави молока. — Я не просила його давати мені номер.

Тієї ж миті характерний сигнал сповіщення про нове повідомлення змусив дівчину схопити телефон. Коротке «Ти як?» від Олексія. Таке ж коротке «Ок» — від неї. Ляна ще хвилину дивилася на екран, сподіваючись на відповідь, проте її не було. Дівчина зітхнула, взяла горня з кавою і ввімкнула ноутбук. Її чекала робота.

 

По обіді до голови почали прокрадатися зрадливі думки. Аби відволіктися, дівчина вирішила зробити ще кави та перекусити. Вона підвелася і одразу сіла. У голові сильно паморочилося, ноги не слухали. До горла підступила нудота і Ляна ледь стрималася, аби не виблювати просто на підлогу. Дівчина так-сяк дійшла до раковини, вмилася холодною водою і схопилася руками за стільницю. «Мабуть, від голоду», — подумала вона і змусила себе відкусити шматок яблука. Зробивши ще одну каву, Ляна знову сіла на диван. Перед очима з’явився образ Власлава. Він сильно розлютився на святі Обжинків. Чоловік надто грубо повівся з Ярою. Ляна сподівалася, що тій вдома не влетіло ще більше. Дівчина поклала порожнє горня на столик біля себе і невдовзі незчулася як задрімала.

 

Підкова над дверима дзенькнула і впала на підлогу. Двері поволі відчинилися і вітер холодною хвилею пронісся крізь вітальню, над сплячою Ляною, і вилетів геть крізь камін. Дівчина різко розплющила очі і спробувала підвестися, проте слабкість зробила її тіло важким, ніби брила льоду. Її трясло від холоду, м’язи були напружені. Ляна перебувала між сном та дійсністю, не в силі прийти до тями. Раптом світло місяця, яке пробивалося крізь штори, зникло, ніби хтось затулив вікна ззовні. У вітальні запанувала тиша, така густа, що власне дихання здавалося дівчині далеким та чужим. Вона відчувала чиюсь присутність. Дивне збудження знову наростало, тіло напружилося, проте як Ляна не намагалася, не могла поворухнутися. Вона спробувала закричати, та з вуст злетів лише глухий стогін. Дівчина дивилася на стелю широко розплющеними від страху очима, не в силах бодай якось собі зарадити. Раптом частина темряви відділилася і набула об’єму. Дві яскраві цятки на ній, ніби вогники свічки, повільно приближалися до Ляни. Вони пробивалися крізь морок, ніби сонце, що торкається верхівок дерев на світанку. Але то не було звичайне світло. Це були очі. Їхня форма була дивною: мигдалеподібною, трохи витягнутою, а кутики ледь помітно підіймалися вверх, додаючи погляду хижої витонченості. Золотисто-карі, вони проникали у свідомість дівчини, досліджуючи кожен темний закуток її душі, заспокоювали та зігрівали.

Ляна відчула як її тіло огорнуло теплом. Дівчина розслабилася і врешті змогла перевести подих. Вона намагалася розгледіти обличчя, якому належали очі, проте темрява довкола плавно рухалася, постійно змінюючи свою форму. Врешті Ляна полишила марні спроби і знову глянула істоті в очі. Золоті переливи таїли в собі приховану міць, небезпечну та непередбачувану. Її зіниці то звужувалися, стаючи схожими на голки, то знову розширювалися, ніби реагуючи на невидиме світло або зміну емоцій. Вони хаотично рухалися в різні боки, немов шукаючи щось або когось, поки не зупинилися на Ляні. Серце дівчини скажено калатало десь в голові. Жар всередині її тіла наростав одночасно з раптовим фізичним бажанням.

Істота наблизилася достатньо близько, щоб Ляна відчула її гарячий подих. Запах, схожий на обпалене дерево та сухе сіно, димний і терпкий, як слід полум’я, та металевий, ніби після розряду блискавки.

— Ти належиш йому… — раптом почувся тихий, але чіткий голос.

Ляна хотіла відповісти, але її язик ніби приріс до піднебіння.

— Не чіпай мою маму! — пролунало десь з-під столу.

Знайомий тупіт босих ніг пересік вітальню і зник під сходами. Ляна помітила, що істота почала віддалятися. Відчуття жару змінилося холодною порожнечею, ніби від неї відібрали щось дорогоцінне.

Коли врешті дівчина змогла поворухнутися, її погляд зупинився на відчинених навстіж дверях. Ляна підвелася. Голос повернувся до неї і дівчина розридалася. Її тіло досі було ослабленим, а серце виривалося з грудей. Вона на колінах доповзла до дверей і зачинила їх. Потім підняла з підлоги підкову-оберіг і притиснула до грудей.   

 

Сонячне проміння торкнулося підлоги, зачепивши босу ногу дівчини. Ляна до ранку просиділа, спершись на двері, з оберегом у руках. Голова нестерпно боліла, очі пекли і сльозилися. Зібравшись з силами, дівчина підвелася, повісила підкову над старе місце і пішла на кухню. Апетиту знову не було, тому, як і вчора, Ляна зробила кави з молоком і змусила себе вийти на задній двір. Мокра від роси трава освіжила її.

Ляна сіла на гойдалку і спробувала пригадати минулу ніч. Вона сумнівалася, що вчорашні події були реальними. Їй треба знову зв’язатися з лікарем. Мабуть, «злізати» з таблеток було надто рано.

Дівчина дивилася на темний екран телефону. Логічніше було б зателефонувати Святославу. Ну, або Олексію. Він би відвіз її до міста. Проте тремтячі пальці зайшли в журнал дзвінків і через секунду почулися гудки виклику.

— Невже ти про мене згадала? — пролунав самовпевнений голос Власлава.

— Приїдь.

 

Приїхав, не минуло й п’яти хвилин. Ніби тільки того й чекав. Ляна лежала на гойдалці, повернувшись на бік. Власлав сів поруч і поклав руку на ногу дівчини. По її шкірі пробігли мурахи.

— Скучила?

Ляна тільки хмикнула. Староста кинув погляд на порожнє горня і кутики його рота сіпнулися. Він продовжував погладжувати ноги дівчини, проникаючи під халат і стягуючи вниз білизну. Пасок розв’язався і впав на землю. Ляна заплющила очі. Вона не хотіла бачити Власлава, не хотіла відчувати його дотиків, проте не могла перечити йому. Воля ніби покинула її. Слабкість в тілі посилилась. Відраза до чоловіка плуталася з незрозумілим їй бажанням віддатися йому. Дівчина відчувала як хтиві руки Власлава стиснули її груди і тихо застогнала. Староста, ніби ящірка, звивався по її голому тілі. Він хотів поцілувати Ляну в губи, проте та відвернулася. З її очей потекли сльози безпомічності.

Чоловік змусив її підвестися з гойдалки і опустився на траву. Дівчина сіла зверху, підкоряючись йому. Кожен її рух здавався їй рухом маріонетки, якій диктували чужу волю. Власлав насолоджувався своєю владою, нашіптуючи Ляні п’янкі слова. Вони пронизували свідомість дівчини, змішуючи огиду та примарне, незрозуміле їй відчуття блаженства.

— Зупинися… — благала дівчина, сама не впізнаючи свого голосу.

Проте Власлав не слухав. Він перевернув її на спину і занурив пальці у волосся дівчини, змушуючи відкинути голову назад. Ляна скрикнула від болю і різко розплющила очі, зустрівшись поглядом із Влаславом. Щось темне та нелюдське промайнуло в його очах, чого Ляна раніше не помічала. То був погляд хижака, який не знав жалю.

Врешті Власлав, важко дихаючи, випустив її з обіймів.

— Гарна дівчинка! — він підвівся і поплескав її по щоці. — Можеш перепочити… до наступного разу.

Він натягнув штани, защепив ґудзики на сорочці і, насвистуючи під носа якусь веселу мелодію, вийшов за хвіртку.

 

На паркані з боку лісу сиділа руда кішка. Вона примружила свої жовті очі, пильно стежачи за тим, що відбувалося. Коли Власлав зник за воротами, тварина м’яко стрибнула на траву і підійшла до Ляни. Дівчина нерухомо лежала з напіврозплющеними очима, проте, здавалося, нічого не бачила й не чула.

— Ня-а-у! — кішка торкнулася обличчя дівчини мокрим носом, проте та не відреагувала.

Руда потерлася об щоку Ляни, скочила їй на груди, прислухаючись до дихання, і зрештою побігла з двору.

***

Євдокія якраз поралася на кухні, коли в двері постукали. На порозі стояла Яра. Здавалося, вона була чимось налякана.

— Що сталося?

— Ляна… Їй потрібна допомога.

Жінка зняла фартух і кинула його на стіл.

— Що з нею?

— Не питайте. Просто повірте, — Яра озирнулася, ніби боялася, що за нею стежать.

Євдокія не стала зволікати. Вона зачинила двері і поспішила до будинку Ляни. Яра залишилася стояти біля воріт, дивлячись услід жінці.

 

У повітрі витав терпкий, незнайомий запах. Ляна поморщилася.

— Прокидайся, дитинко, вже час.

Дівчина сіла і здивовано роззирнулася. Біля плити стояла Євдокія, щось помішуючи у каструлі.

— Що то за запах?

Жінка всміхнулася, не повертаючись до Ляни.

— Полин, часник, і, головне, чорнобривці.

— Для чого?

— Для твого захисту.

Врешті Євдокія підійшла до дівчини і сіла поруч.

— Як ти?

Ляна насупилася, намагаючись пригадати останні події. Останнє, що вона пам’ятала, було свято Обжинків.

— Все гаразд. Як ви потрапили сюди?

Жінка співчутливо закивала головою.

— Я знайшла тебе без тями вчора у дворі.

— Я… мабуть втратила свідомість. — Ляна спробувала встати з дивану, проте у голові запаморочилося.

— Сиди, сиди, — занепокоєно мовила Євдокія. — Ти бачила себе у дзеркалі? Коли ти востаннє їла?

Жінка знову підійшла до плити і через мить повернулася з мискою.

— Буду тебе годувати.

— Ви жартуєте? — трохи різко запитала Ляна. — Ну, тобто, я вам вдячна, що допомогли, але…

— Ніяких але! Це курячий бульйон. Піде тобі на користь.

Дівчина хотіла заперечити, але раптом пролунав дзвінок у двері. То була Яра. Не чекаючи дозволу, вона переступила поріг і одразу кинулася до Ляни.

— Як ти?

Та здивовано звела брови:

— Нормально.

Яра враз посерйознішала і випрямилася.

— Мені тітка сказала, що знайшла тебе у саду, — вона перезирнулася з Євдокією. — Фу, чим це так смердить?

Євдокія поклала миску з бульйоном на журнальний столик біля дивану і підвелася.

— Треба розвішати по всьому будинку, — вона простягнула Ярі кілька пучків заготовлених трав.

Та скривилася, проте взяла зілля. Ляна спостерігала за нею і раптом мовила:

— Мені приснився дивний сон. Спочатку я не була впевнена, що мені то снилося, але… хіба подібне може бути реальністю?

Євдокія та Яра уважно глянули на дівчину.

— Очі, — продовжила Ляна. — Вони з’явилися нізвідки. У них палав вогонь. Вони наблизилися до мене… схожі на очі зм…

Яра стиснула пучок із сухим часником, від чого той розламався на дві частини.

— Він щось зробив тобі? – Євдокія перелякано зойкнула.

Ляна заперечливо помахала головою.

— Ні, він просто зник. Стривайте, ви сказали «він»?

— Та то я так, навмання, — жінка взяла кілька пучків полину і заходилася розкладати у кожен кут.

Ляна повільно підвелася.

— То нащо ви це робите?

— Від поганих сновидінь, дитино.

Ляна глянула на Яру. Та мовчки кивнула і почала допомагати Євдокії.

— То був сон?

— А що ще?

Кілька хвилин Ляна спостерігала, як її сучасний будинок перетворюється на хату Зозулі, обвішану та обставлену різноманітними травами. Врешті жінки зробили свою справу і повернулися до господині.

— Може, кави? Або чаю? — Ляна глянула на Яру, шукаючи підтримки.

Та силувано всміхнулася.

— Я приготую, а ви відпочивайте, — мовила вона. — Випий спершу бульйону. Піде на користь.

Ляна знову сіла на диван. Євдокія зробила те саме. Вона взяла дівчину за руку.

— Ти тепер одна з нас. Тому повинна знати й про легенду.

Яра різко повернулася до них.

— Тітко!

Євдокія не звернула уваги на її застереження і продовжила:

— Існує повір’я, згідно з яким наше село знаходиться під опікою Аспида — великого змія. Його мати, яка вміла перекидатися на жабу, виношувала сина одинадцять місяців та народила його в день свого сорокаріччя. Спочатку він ріс звичайним хлопцем, проте з часом у селі почали марніти, а потім і вмирати жінки та дівчата. То все була робота Змія…

— Ви не знаєте того напевно, — раптом втрутилася Яра.

Євдокія не звернула уваги на її слова і продовжила:

— Особливо небезпечний Аспид від сьомого квітня, коли прокидаються всі плазуни, до двадцять сьомого вересня. Саме цього дня вони ховаються під землю, де їм і місце.

— То що він робив із жінками? — голос Ляни тремтів. Вона почала пригадувати свій дивний сон.

— Зваблював. Проникав уночі до їхніх хат і зводив з розуму. Він забрав у мене мою доньку, мою Орисю.

— Він не має відношення до її смерті, — різко кинула Яра.

— Ти його захищаєш? — голос Євдокії враз став суворим та крижаним.

Ляна поспішила втрутитися:

— Ви ж не будете сваритися через якусь стару казку? Я не можу уявити, як велетенський змій ховається десь під горою, охороняючи купу золота… Я б чогось випила гарячого, — звернулася вона до Яри.

Та залила окропом листя чаю і витягла з холодильника глечик з молоком. Євдокія, яка не вміла довго ображатися, витерла краєчком хустини сльози, і глянула на Ляну.

— У нього інакше золото… Вибач, я не змогла принести тобі молочка в неділю. Тому попросила пана голову.

— Що? — одночасно перепитали Яра та Ляна.

Жінка винувато зітхнула.

— Я поспішала до церкви. Пан Власлав люб’язно погодився передати тобі молоко.

Ляна байдуже повела плечима. Яра відвернулася від них, піднесла глечик ближче до носа і понюхала. У її очах промайнула тінь занепокоєння.

— Воно скисло. Ліпше не пити, — із цими словами вона повільно вилила вміст глека в раковину.

— Куди ж ти! — аж підстрибнула на місці Євдокія. — Я ж могла з нього млинців напекти!

— Краще не ризикувати, — Яра повернулася знову обличчям до жінок і усміхнулася.

Випивши чаю, жінки поспішили додому. Ляна зачинила за ними двері і її погляд впав на цвях над дверима. Підкова зникла.