Раді Вас бачити!

Підкова знайшлася наступного дня після візиту Євдокії та Яри. Вона дивним чином опинилася у комоді біля вхідних дверей. Зараз же оберіг висів на своєму старому місці. Дівчина сиділа на сходах у прольоті між поверхами і тримала у руках горня з какао та маршмелоу. Цей напій асоціювався у неї з іншою порою року, та раптом їй вкрай закортіло відчути його смак. Востаннє вона пила його разом з Євгеном.

Увесь день дівчина провела у роздумах, то вважаючи свою затію божевільною, то — найкращим способом зазирнути власному страху в обличчя. Врешті вона підвелася і підійшла до дверей. Останні промені сонця сховалися за горизонт. То був найбільш вдалий час. Ляна стала навшпиньки і зняла підкову. Потім заховала її якомога глибше у верхню шухляду комоду і повернулася на сходи. Чекати довго не довелося. Десь під столом у темній вітальні почулися кроки босих ніг. Вони то підкрадалися, то знову віддалялися, супроводжуючись ледь чутним шепотом. Ляна не могла розрізнити слів. Її паралізував страх. Вона вкотре торкнулася рукою кишені халата, переконуючись, що потрібна річ там, і поволі підвелася. Дивний шурхіт, тихий плач та сміх зливалися разом у моторошну суміш звуків, які лунали ще зловісніше у темряві напівпорожнього будинку. Серце Ляни гупало в грудях, вириваючись назовні. Ноги затерпли. Дівчина вхопилася рукою за поруччя. У голові пронісся сумнів, що їй вистачить сил, щоб довести справу до кінця. «Не лякайся, коли побачиш. Ти повинна йому допомогти», — пригадала вона слова баби Зозулі.

Ляна зійшла на одну сходинку вниз, і під її ногою по-зрадницьки скрипнула дошка. Шурхіт раптово припинився. Весь перший поверх занурився в густу тишу, яка тиснула на вуха, викликаючи бажання кричати. Дівчина ще раз намацала у кишені шматок тканини — вона знала, що це її єдина зброя і єдиний шанс.

— Я тут, — голос Ляни майже зник від страху.

У темряві щось блиснуло. Спочатку їй здалося, що то відблиск від вікна. Але ні, то були очі, які спостерігали за нею з-під столу. Вони були надто близько до підлоги, щоб належати людині, і водночас їхній погляд був надто свідомий, надто людський.

— Я знаю, що тобі потрібно, — прошепотіла Ляна, змушуючи себе зробити крок вперед. Дихання ставало все важчим, ноги підкошувалися. — Ти чекаєш на своє ім’я…

Тихий плач раптово переріс у схлипи, і маленька постать почала поволі виповзати з-під столу. Ляна ледве стрималася, щоб не кинутися назад. Потерча було схоже на дитину, але його крихітне тіло було перекручене і неприродно худе. Вирячені очі були мутні та закислі. На голові не було волосся, тільки кілька брудних пасем звисали до підлоги. Істота наближалася до неї, тягнучи за собою одну ногу. Її шкіра була тонкою, майже прозорою, а маленькі пальці, схожі на лапки павука, тягнулися до неї.

— Ма-а-а-мо…

Ляна зупинилася і витягла з кишені крижму, посвячену напередодні в церкві. Вона ледь трималася на ногах, але голос баби Зозулі лунав у її голові, надаючи сил: «Не тікай. Поклади крижму й дай йому ім’я».

— Так… Так, я твоя… мама, — Ляна простягнула вперед тремтячу руку з крижмою.

Постать зупинилася. Її великі очі спалахнули дивним світлом. Потерча потяглося до тканини, але замість того, щоби взяти її, застигло на місці. Його погляд уп'явся в Ляну, і дівчина зрозуміла, що воно хоче почути.

— В ім’я Отця, Сина і Святого Духа… я даю тобі ім’я... — Ляна накинула на голову потерчаті крижму. — Ти… Соломія.

Істота раптом скорчилася і опустилася на підлогу. Її тіло повністю зникло під шматком тканини. Ляна зробила крок назад, та раптом почула дитячий плач. Вона невпевнено підійшла ближче і розкрила крижму. У ній було загорнене немовля, здорове на вигляд, з округлими щічками та пухкенькими рученятами. Воно дивилося на дівчину красивими карими оченятами, так схожими на Євгенові. Ляна хотіла торкнутися дитини, та наступної миті та зникла разом з крижмою. Гарячі сльози струменіли по щоках дівчини. Вона лягла на місце, де ще кілька секунд тому лежала її дитина, і підтиснула ноги до живота. У голові лунав тільки один звук — тиша. Здається, вперше за довгий час будинок перестав дихати.

 

***

Їхнє друге спільне Різдво. За кілька днів до свята Євген приніс додому велику живу ялинку. Ляна якраз поклала у духовку яблучний пиріг. Вона витерла руки об фартух і поцілувала чоловіка у замерзлу щоку.

— Любий Санто, це мій подарунок?

— Ні, подарунок ще попереду.

Євген спробував обійняти дівчину, але та вислизнула з його обіймів:

— Забруднишся. Я вся у борошні.

— О, мій улюблений apple pie?

— Егеж, — усміхнулася Ляна. — Я добре пам’ятаю, як ти наминав його у тітоньки Емми, коли ми були у Техасі.

— Твій кращий.

— Бо з українських продуктів?

— Бо створений твоїми руками.

 

Гостей вирішили не запрошувати. Планували відсвяткувати тільки удвох. Ляна дедалі більше втомлювалася, тому, щоб не турбувати її, Євген заздалегідь повідомив про їхні плани родичів та друзів. Маргарита Сергіївна не була у захваті.

— Ти й так майже не телефонуєш нам!

— Ми вчора розмовляли.

— Коли ти востаннє була вдома?

— Я й так удома.

— У батьківському домі ти коли була?

— Мамо, я приїду.

— Коли? Ти хочеш моєї смерті!

Після подібних діалогів Ляна відчувала себе вичавленою, як лимон. Часом вона справді думала, що поводилася надто егоїстично щодо батьків. Проте Євген запевняв, що ті повинні врешті усвідомити, що їхня маленька доня виросла і створила власну сім’ю. Кілька разів Ляна намагалася поговорити з мамою, проте Маргарита Сергіївна залишалася непохитною. Тато зайняв нейтральну позицію, хоч іноді дівчина відчувала його напруження, коли мова заходила за Євгена.

 Молоді батьки нетерпляче чекали поповнення. Останнє УЗД показало, що народиться дівчинка. Ім’я вибрали швидко – Соломія.

— Так звали мою бабусю, — усміхаючись, сказав Євген, вішаючи зірку на верхівку ялинки.

Ляна хотіла відповісти, що він розповідав про це вже сотню разів, проте змовчала. Вона докладала всіх зусиль, аби нічого не зіпсувало свято.

— Дуже гарне ім’я, — вона подала чоловіку ще одну іграшку. — Я впевнена, що вона тебе дуже любила.

Євген мовчки кивнув, занурений у власні спогади. Дівчина сіла у крісло, притримуючи округлого живота, і з ніжністю глянула на коханого.

— Розкажи.

Лікар постійно наголошував, що Євгену необхідно тренувати пам’ять, пригадуючи моменти з минулого, обговорюючи різні ситуації або прочитані книги. Його стан погіршувався, проте лікування дещо сповільнювало розвиток хвороби.

— Бабуся Соломія була дуже доброю, — почав Євген, вішаючи на ялинку скляну кульку з позолоченими візерунками. — Вона жила в селі, у невеличкому будинку біля річки. Щоліта я приїжджав до неї на канікули. Вона завжди варила для мене борщ і пекла пиріжки з маком. Пам’ятаю, як ми ходили на город збирати овочі. Вона розповідала, що її ім’я означає «мирна». Малому мені це здавалося дивним. Як може людина бути мирною?

— Це гарна якість, — усміхнулася Ляна. — Особливо у світі, де так багато неспокою.

Євген повісив останню кульку на ялинку і обернувся до дружини. Його очі були сповнені ностальгії, але в них уже проступала тінь втоми.

— Вона була для мене прикладом. Я завжди мріяв, щоб у мене була донька, яка носитиме її ім’я.

Ляна відчула, як теплий клубок ніжності розливається у грудях. Вона поклала руку на живіт тієї миті, коли маля штовхнулося.

— Наша Соломія буде найщасливішою дівчинкою на світі, — сказала вона, дивлячись на чоловіка.

Євген підійшов і присів біля її ніг. Він поклав голову їй на коліна, і Ляна почала легенько перебирати його волосся.

— Хочу, щоб ти знала, — тихо сказав він, — що я завжди буду поруч.

Ляна заплющила очі, намагаючись стримати сльози.

— Ми разом, Женю. Ми завжди будемо разом.

 

Перед святвечором у квартирі панувала особлива атмосфера. Ляна прокинулася з гарним настроєм. Їй вперше за останній тиждень вдалося виспатися. На душі було якесь передчуття, проте чи було воно добрим, чи ні, дівчина не розуміла.

Євген від ранку сидів у кабінеті. Ляна не хотіла його турбувати. Вона витягнула з верхньої полиці шафи подарунок і поклала його під ялинку. Там уже стояло кілька красивих коробок, перев’язаних бантами.

— Сюрприз від Санти? — спитала у самої себе дівчина, радісно всміхаючись.

Вона заходилася накривати святковий стіл. В її родині завжди намагалися дотримуватися традицій, на відміну від Євгена. Той провів значну частину дорослого життя за кордоном. Він любив пригадувати безтурботне дитинство у селі, проте жодного разу не розповідав про свої студентські роки. Чоловік вдало оминав будь-яку тему, пов’язану з тим відрізком часу.

— Ти любиш ці університетські будні, бо в них є я, — жартував Євген.

— Ну, якби ти був у моїй ситуації, то твоя кохана була б уже пенсіонеркою.

Чоловік засміявся:

— Лише не кажи це своїй мамі.

Євген об’їздив багато країн. Найбільше затримався у Штатах, що й позначилося на його легкій байдужості до українських звичаїв і традицій. Принаймні так думала Ляна. Проте вона поклялася самій собі, що донесе коханому всю суть свят.

 

Дівчина поклала на стіл дідух і глиняну макітру з кутею, пампухи та мариновані гриби. У духовці допікалася риба. Ляна хотіла перевдягнутися, та все ж вирішила спочатку зайти до Євгена. Тихо прочинивши двері, вона застала чоловіка біля вікна. Він стояв у напівтемній кімнаті і зосереджено на щось дивився.

— Любий? — покликала Ляна, але той не відізвався.

Дівчина підійшла ближче. Здавалося, Євген її не помічав. Його погляд був спрямований на вулицю. Ляна спробувала розгледіти, що привернуло його увагу, проте не побачила нічого дивного. Вона торкнулася руки чоловіка і той зрештою перевів на неї погляд.

— Він тут… він тут…

— Про кого ти кажеш? — стурбовано запитала Ляна.

Євген схопився за голову і знову глянув у вікно.

— Знайшов нас… знайшов!

Дівчина спробувала заспокоїти його, проте той відштовхнув її і швидко вийшов з кабінету. Ляна кинулася за ним.

— Стривай, Женю, куди ти?

Той вилетів з квартири, не кажучи ні слова. Дівчина поспішила слідом. Вони вибігли у під’їзд. Євген кинувся до проїжджої частини, проте Ляні вдалося вчасно його зупинити. Авто, яке тієї миті проїжджало повз, засигналило і водій брудно вилаявся в їхній бік.

— Любий, обережно! — дівчина спробувала завести чоловіка назад.

Євген не звертав на неї уваги. Він озирався довкола, когось шукаючи.

— Я розриваю угоду! — закричав він. — Тепер я теж маю на це право, адже вона — моя дружина!

Його голос зривався, в очах була паніка. Ляна вкотре зробила спробу його заспокоїти, але чоловік відмахнувся від неї, боляче вдаривши ліктем у живіт. Дівчині перехопило дихання. Вона похитнулася і схопилася за рукав Євгена. Той врешті помітив її і встиг підхопити.

— Кохана, що трапилося?

— Нічого, Женю, нічого…

— Чому ми надворі? Ти ж змерзнеш!

 

Святковий настрій танув. Ляна докладала всіх зусиль, аби повернути його, проте сьогодні вона вперше перелякалася за своє майбутнє та дитину, яку носила під серцем.

Євген, як нічого не бувало, продовжив накривати на стіл. Він увімкнув різдвяну музику і, пританцьовуючи у фартусі, підійшов до дружини.

— Можна запросити вас на танець?

Ляна, яка сиділа в кріслі, силувано всміхнулася. Вона не хотіла загострювати ситуацію, тому погодилася і подала йому руку.

— Мені ще перевдягнутися треба, — тихо мовила дівчина.

— Ти і в халаті гарна, — ніжно відповів Євген і додав: — А без халата ще краща.

Ляна мимоволі засміялася. Вона притулилася до чоловіка. Їй так хотілося відчути себе у безпеці! Євген завжди чудово справлявся з цією задачею. Проте останнім часом абсолютне відчуття безпеки змінювало рівноцінне передчуття тривоги та страху. Дівчина не могла передбачити, коли у Євгена почнеться черговий приступ.

Вони танцювали під Френка Сінатру та його інтерпретацію «Тихої ночі». Євген тихо підспівував, а Ляна, поклавши голову йому на плече, ледь стримувала сльози. Вона розуміла, до чого все йде. За останні кілька місяців її чоловіка ніби підмінили. Дівчина не встигала приходити до тями після одного випадку, як за ним одразу слідував інший.

Не раз Ляна помічала, що Євген говорив сам до себе. Він міг стояти у ванній і вести діалог, як йому здавалося, зі своїм відображенням у дзеркалі. Чоловік став дратівливим, пам’ять все частіше підводила його. То він звинувачував дружину у пропажі речей, то забував імена друзів та родичів. Одного разу він загубився в університеті, вважаючи, що він у метро Нью-Йорка. Євген здійняв паніку у коридорі, перелякавши студентів. Ляні тоді зателефонували з кафедри і повідомили, що пану професору варто відлучитися від роботи на певний час, навіть від дистанційних занять. «Вибачте, але репутація для нас — понад усе», — почула тоді дівчина.

 

— У мене для тебе подарунок, — голос Євгена вивів Ляну з задуми. — Звичайно, їх прийнято дарувати на саме Різдво, але є дещо, у чому ти матимеш неперевершений вигляд.

Чоловік вказав на яскраву коробку із золотим бантом.

— Що це?

То була сукня. Темно-червона, блискуча, вона дуже личила Ляні. Перевдягнувшись, вона вийшла зі спальні. Її довге кучеряве волосся спадало на тонкі плечі, декольте підкреслювало звабливі груди, які налилися під час вагітності. Акуратний живіт натякав на делікатний стан.

— Красуня! — із захватом вигукнув Євген. — Моя неймовірна дружина…

Ляна покрутилася.

— Тобі справді подобається?

— Авжеж, — Євген обійняв її ззаду і вони почали рухатися в такт мелодії. — А це доповнить твій образ.

Чоловік витягнув з кишені ланцюжок з маленьким метеликом.

— Ти завжди нагадувала мені метелика, — мовив Євген, застібаючи ланцюжок на шиї Ляни. — Він символізує перетворення. Так і ти для мене — кожного дня різна, але все одно прекрасна.

Дівчина легко торкнулася рукою прохолодної поверхні металу.

— Дуже гарно, Женю… — вона ледь стримувала сльози.

— А ще, — Євген змусив Ляну повернутися до нього обличчям, — він нагадує нам про те, що навіть у найтемнішу ніч здатен знаходити світло. Як і ти — в мені.

Дівчина пригорнулася до нього, намагаючись приховати тремтіння рук. Їй хотілося вірити в краще, проте щось у грудях стискалося, не даючи дихати.

Раптом Євген напружився і відсторонив дружину від себе.

— Мені треба до ванної, — кинув він, ховаючи обличчя.

— З тобою все гаразд? — занепокоїлася Ляна.

Чоловік коротко кивнув і вийшов з вітальні. Невдовзі дівчина почула, як він увімкнув воду. Коли Євген не повернувся й через десять хвилин, Ляна вирішила перевірити, що трапилося. Він сидів, спершись на ванну, і щось бурмотів.

— Ти не отримаєш її… Я не дозволю цього!..

— Женю?.. — Ляна нерішуче зупинилася на порозі.

Той різко підскочив і затупцяв на місці, ніби загнаний звір. Його погляд змінився. Із люблячого та ніжного чоловіка він перетворився на божевільного, небезпечного незнайомця.

— Ти… ти не розумієш, не знаєш… Твій тато нічого тобі не розповів… Але я все бачив, я знаю…

Ляна підняла руки, намагаючись заспокоїти Євгена. Вона хотіла закрутити кран за його спиною, з якого досі текла вода.

— Любий, зараз ми приймемо ліки і все мине, — лагідно, як до дитини, мовила дівчина. — Все буде добре…

Ляна не встигла отямитись, як наступної миті чоловік рвучко схопив її за плечі і кинув у ванну. Вода розлилася по підлозі, намочивши одяг Євгена. Дівчина намагалася боротися, проте хватка чоловіка була надто сильною.

Ляна відчайдушно борсалася у ванній, хапаючи ротом повітря, поки руки Євгена залізними лещатами стискали її плечі, утримуючи під водою.

— Тільки так я зможу тебе врятувати! — голос чоловіка зірвався на хрип, ніби йому самому було боляче. — Він не зможе тебе забрати!

Дівчина намагалася вхопитися за край ванни. Вона більше не відчувала власних пальців, які марно чіплялися за гладку поверхню. Сльози змішалися з водою. Її думки вирували, розчиняючись у безмежному морі болю і страху. Перед очима промайнули обличчя: Євген, коли вперше взяв її за руку; її батьки, які благословили цей шлюб; перше фото з УЗД їхньої донечки Соломії…

Раптом щось у Ляні зламалося і вона перестала чинити опір. Її тіло обм’якло, руки безвільно опустилися вниз. Поверхня води знову стала рівною, і тільки очі дівчини залишилися розплющеними, нерухомо втупившись у стелю.