Раді Вас бачити!

Село завжди жило закрито. Жителі з дідів-прадідів були старовірами, ходили до церкви та вірили в Бога. Проте все змінилося приблизно чверть століття тому з появою тут Власлава.

У буремні дев’яності люди прагнули віднайти стабільність у світі, що змінювався швидше, аніж вони могли це усвідомити. Саме тоді будь-яка ідея, здатна дати відчуття контролю над власним життям, знаходила своїх послідовників. Від релігійних рухів та сект, на кшталт Білого братства, до різноманітних магів та екстрасенсів, які почали вилазити назовні, ніби хробаки після дощу, обіцяючи за символічну плату навести порчу на сусіда або відбити чоловіка в коханки, — люди були ладні повірити у будь-що.

Власлав, завдяки ораторським та організаторським здібностям, одразу знайшов шанувальників. На наступних виборах голови громади він здобув перемогу і відтоді залишався незмінним її очільником аж до нині.

Віра Власлава відрізнялася від християнської. Чоловік поклонявся язичницьким богам, через що село одразу поділилося на два табори. Одні продовжували ходити до православної церкви та дотримуватися всіх канонів християнства. Інші ж перейшли на бік Власлава, пройшли обряд розхрещення та поклялися Перуну у вічній відданості. Це не впливало на життя громади загалом, бо голова однаково дбав про всіх, проте несвідомі змагання, хто кращий, витали між людом. Батьки не дозволяли своїм дітям одружуватися на інаковірах, вони не ходили один до одного в гості та святкували всі події окремо. Єдині, хто могли відкрито виражати своє невдоволення, а чи й просто думки, були місцевий священник, отець Андрій, та комбайнер Олексій.

— То звідки Власлав узявся? — спитала Ляна, сидячи в Євдокії на кухні.

Вона прийшла до жінки по молоко, розговорилися і та почала розповідати про місцеве життя.

— Як чорт з-під землі вигулькнув! — махнула рукою Євдокія, стоячи біля печі. Вона якраз смажила млинці. — Молодий ще тоді був, зелений! Всі ми такі були… Одразу знайшов собі сраколизів. Вмів домовлятися з усіма, тож тому до нього й тягнулися так. Сподівалися, щось перепаде. Воно й перепадало. У містах був дефіцит, а в селі й поготів! А хто не хотів собі придбати чогось імпортного? А цей піде туди — домовиться, піде сюди — теж не з порожніми руками повертається. Цим і принадив людей. А потім почав дужче й дужче показувати свою натуру, — Євдокія перейшла на шепіт і визирнула у вікно, ніби староста міг їх підслуховувати. — То вони збираються в полях і влаштовують якесь публіцтво… Боже, прости… То якісь дикі забави у лісі посеред ночі.

Ляна враз пригадала нічну процесію. Тоді Власлав теж був там.

— Але чому ніхто не перевірив його? Чому не дізналися, хто він, звідки?

— Ой, дитино! Часи були інші. Союз розвалився, грошей не було. Людям було все одно, хто він, аби допоміг.

— А тепер?

— А тепер усі звикли.

 

***

Ляна верталася додому, несучи глечик з молоком та обдумуючи те, що розповіла Євдокія. Раптом перед нею з’явилася Яра. Вона пильно глянула на Ляну і насупила брови:

— Олексій тобі не пара.

Та здивувалася.

— Про що ти кажеш?

— Я бачила, як він проводжав тебе ввечері після свята.

Ляна подумки покрутила пальцем біля скроні.

— Не думала, що це заборонено. Окрім того, я погано знаю місцевість. То була ввічливість з його боку, не більше.

Здавалося, відповідь сподобалася Ярі. Її настрій миттєво змінився і вона, як ні в чому не бувало, пішла поруч з Ляною.

— Тато питав про тебе. Зателефонуй йому.

— Нащо? — Ляна зупинилася. — Я не маю нічого з твоїм батьком.

Яра промовчала. На коротку мить вона примружила очі, свердлячи Ляну наскрізь, та потім усміхнулася:

— Може прийдеш до нас увечері?

— До вас? — Ляна підійшла до хвіртки і швидко зайшла на подвір’я, не впускаючи Яру.

— Туди, де ми були минулого разу. Там збираються всі наші, — долинуло з-за воріт.

— Я не ваша, — пробурмотіла Ляна, підіймаючись сходами.

Над дверима дзенькнула підкова-оберіг. Кілька останніх ночей Ляна спала спокійно. Вона не була впевнена, що то було завдяки магічному предмету, але раділа тому, що змогла нарешті відпочити.

Дівчина вирішила повернутися до роботи. Вона отримала кілька нових проєктів і, після наради з начальником, повністю занурилася в них.

***

Вечір поволі проникав у вікно. Ляна потягнулася і врешті відклала ноутбук вбік. Вона піднялася на другий поверх, прийняла душ і, обмотавши рушник довкола тіла, підійшла у спальні до вікна. Ліс темнів, зникав уночі, втрачаючи барви. Дівчина вкотре здивувалася, як сильно відрізнялося міське життя від сільського. Тільки в селі вона могла вільно дихати. Могла не поспішати. Вийти зранку на ґанок, сісти на сходи з горням кави і насолоджуватися спокоєм і тишею. Ляна так звикла до кугута баби Зозулі, який будив її щоранку в одній і тій самій годині, що відключила будильник на телефоні. Кугут принаймні не викликав тривоги.

Раптом над деревами спалахнула зоря. Дівчина вже бачила щось подібне одного разу, проте зараз їй видалося дивним, що незвичайне світило промайнуло знизу вверх, а не навпаки, залишаючи після себе довгий вогненний хвіст.

— Хіба зірки літають із землі на небо? — спитала саму себе Ляна.

Не встигла вона договорити, як у двері подзвонили. Дівчина здригнулася. Вона картала себе, що не вимкнула світло в коридорі. Інакше можна було би вдати, що вдома нікого нема.

— Але де б ти ще могла бути? — роздратовано кинула Ляна і неохоче поспішила вниз.

Дзвінок пролунав ще один раз. Дівчина відчинила двері. На порозі стояв Олексій. Він окинув поглядом Ляну, на якій був тільки рушник, і всміхнувся:

— Вибач. Я невчасно?

Дівчина притиснула руки до грудей, ніби боялася, що рушник впаде.

— Не сподівалася тебе побачити. Заходь.

Олексій зробив крок вперед, але потім зупинився.

— Краще я тут… зачекаю.

Ляна розгубилася.

— На що зачекаєш?

— Збирайся. Яра тобі казала.

— Не хочу я нікуди йти.

— Нам треба поговорити.

— Про що?

— Про Власлава.

Ляна якусь мить боролася сама з собою, та врешті погодилася:

— Гаразд. Почекай тут.

Олексій кивнув. Його погляд впав на оберіг над дверима. «Якби й хотів, то б не міг увійти», — подумав він.

***

Безкрає поле було скошене, а зібраний врожай стояв складений копицями. По периметру поля хтось запалив вогонь, який, здавалося, було видно за багато кілометрів звідси.

Олексій зупинив авто неподалік. Він подав руку Ляні і та, приховуючи здивування, взяла її. Їм назустріч поспішала Яра. Вона одразу побачила жест чоловіка і усмішка зникла з її обличчя.

— Ви довго.

— Без мене і так не почнете, — впевнено відказав Олексій.

Ляна вирішила не задавати зайвих питань. Їй хотілося провалитися крізь землю, адже вона помітила зміну настрою Яри. Було зрозуміло, що та ревнує.

Вони ввійшли всередину палаючого поля. Тут зібралося багато молоді. Декого з них Ляна вже бачила кілька разів.

— Вони всі з одного села? — не втрималася вона. — Не думала, що тут так багато людей.

— Так, просто жителі ніколи не збираються разом в одному місці. Буде скандал, якщо хтось зі старших дізнається.

З цими словами хлопець відійшов, залишивши їх удвох із Ярою.

— Що він мав на увазі?

— Нам заборонено контактувати з Блаженними, — Яра дивилася на постать Олексія, яка віддалася від них.

— З ким?

— Тими, хто вірить в християнського Бога.

— Чому?

— Різна віра, — коротко пояснила Яра.

— Але ви все одно зустрічаєтеся?

— Тільки молоді люди. Наші думають, що ми святкуємо порізно.

— Два ворожих табори, як у «Ромео та Джульєтті», — хмикнула Ляна.

— Хто це?

— Забудь.

Вони рушили за Олексієм. Величезне поле палало вогнем, освітлюючи присутніх. Молодь стояла вперемішку, тому Ляна не розуміла, хто з них до якої віри належить. Зовні вони не відрізнялися. Жінки носили прості лляні сорочки до п’ят, запаски або спідниці. Заміжні, вдови та бабусі покривали голови хустинами. У чоловіків то були сорочки до колін і такі ж домоткані білі штани. Поверх сорочок жителі носили кептарі, вичинені з овечої шкіри. Єдине, що відрізняло жителів, то натільні хрестики на грудях в одних, руни — в інших та різна вишивка на одязі.

— Чому Олексій не одягається як усі? — раптом усвідомила Ляна.

Хлопець, на відміну від односельців, був одягнений у звичайні сині джинси та футболку.

— Бо він інакший, — всміхнулася Яра. — Тільки він зміг вирватися звідси.

— А він якої віри?

— Блаженний він, — сумно відповіла дівчина. — Тихо. Починається.

Ляна перевела погляд туди, куди та вказувала. Спів, спочатку тихий та поодинокий, поволі ставав багатоголосим та гучним. Він лунав посеред ночі, зливаючись з тріском вогню та шелестом вітру, вводячи в своєрідний транс і заспокоюючи. Яра взяла Ляну за руку і повела за собою.

— Прошу віддати шану землі за її щедрість! — голосно мовив Олексій.

Усі присутні один за одним лягли на спини, розташувавшись ногами до центру, формуючи велике коло. Їхні тіла, ніби промені, утворили символ сонця — живого, пульсуючого теплом.

Ляна лежала горілиць і дивилася в небо. Спочатку це дивний ритуал здався їй смішним, проте вже через мить дівчина розслабилася. Вона заплющила очі. потріскування сухих дров та трави, шарудіння дрібних комах у стерні, пісня цвіркуна десь неподалік та спокійне дихання людей поруч — усе це діяло як сеанс у психотерапевта. Зникла тривога, сповільнилось серцебиття і на устах Ляни мимоволі з’явилася усмішка.

— Вставай! — прошепотіла Яра.

 Ляна підвелася, з подивом усвідомивши, що стала почуватися значно краще.

— Як таке можливо? Я ніби проспала цілу ніч, — захоплено мовила вона.

Яра мовчки підморгнула. Ззаду хлопці та дівчата, співаючи, передавали з рук в руки перев’язаний оберемок колосся.

— То дідух, — тихо сказала Яра. — Останній сніп, зроблений на цьому полі.

Вони стали між двома юнаками, які з цікавістю окинули поглядом Ляну і перезирнулися між собою. Один з них передав їй сніп і на мить затримав її руки у своїх. Дівчина витиснула з себе усмішку і поспішила передати в’язку Ярі.

— З року в рік ми збираємося тут, аби віддати шану полю, яке годує нас. Цей дідух — не просто останній сніп, це символ нашої праці, нашої єдності та віри кожного з нас, — його голос лунав чітко і впевнено. — Ми передаємо його по колу, щоб кожен із нас міг залишити свою вдячність за врожай і попросити сили для наступного року. Але традиція завжди завершується одним: дідух має знайти свої руки — руки найкращої жниці.

Олексій обернувся до Яри й злегка нахилив голову.

— Цього року, як і завжди, ця честь належить Ярі.

Навколо піднялися вигуки підтримки. Дівчина вийшла вперед, тримаючи пишного дідуха. Її голова було високо піднята, обличчя виражало спокій, але Ляна помітила ледь помітну усмішку на вустах Яри.

— Та це не все, — погляд Олексія ковзнув по натовпу. — Ми вкотре виберемо найкрасивішу дівчину, яка стане благословенням громади на весь наступний рік. Наша Яра і тут завжди була першою.

Та вже було зробила крок уперед, та Олексій раптом повернувся до Ляни:

— Проте цього разу нею стала наша нова односельчанка.

Погляди присутніх, усі як один, були звернені до Ляни. Дівчина відчула як табун мурах пробіг по її шкірі зверху вниз. У голові гуло. До вух долітали перешіптування «але вона чужа», «навіть поки не частина громади», «як її звати?», «звідки вона взялася?», «Яра цього не допустить!»

Олексій пройшов крізь збентежений натовп і зупинився у кількох кроках від Ляни. Він тримав у руках пишний вінок із колосся, в якому мерехтіли стрічки, вишиті золотими нитками. Дівчина глянула в очі чоловіка. У них відбивався вогонь, горів червоним золотом, переливався та мерехтів. Олексій був упевнений у своєму виборі. Він обережно поклав вінок на голову Ляни, попри перешіптування за спиною та крижаний погляд Яри. «Може не треба?», — читалося німе питання в очах Ляни. «Треба», — спокійно кивнув Олексій.

Враз магічну тишу ночі розірвав звук мотора і через якусь хвилину вони побачили білий Форд Власлава. Той різко вийшов з машини і кинувся до них.

— Що тут відбувається?! Яке ви мали право?...

Олексій зробив крок уперед, заступаючи Ляну.

— То моя вина.

— Твоя вина?! — бризнув слиною Власлав. — Ти знаєш правила! Забирай своїх Блаженних і котися до свого юдейського бога!

— Ми нікого не образили і нічию віру не зачепили, — стриманість Олексія була неймовірною. Ми просто віддали шану землі за щедрий врожай.

— Ти ким себе уявив? — Власлав підійшов ближче до Олексія, але раптом побачив Ляну. — Що вона тут робить?

— Вона наша гостя. Я її запросив.

— Гостя, яку ти увінчав обрядовим вінком, ніби вона вже частина громади? Чи ти вирішив сам змінити правила, гаспиде?

Олексій різко схопив Власлава за комір сорочки, але Яра швидко кинулася до них:

— Тату, облиш! Не займай його!

Той зі злістю відштовхнув її рукою.

— Йди пильнуй свою матір, суча дочко! Геть в машину!

Та, плачучи, побігла до авто. Староста врешті відійшов від Олексія і крикнув у натовп:

— Ану рухом всі по хатах! Інакше я доповім вашим батькам ще до сходу сонця!

Молодь, яка ще недавно була сповнена радістю, сумно почала розходитися хто куди.

— А ти, — Власлав знову звернувся до Олексія, — ще відповіси за це.

Його слова зависли у повітрі, наче невидима загроза. Ляна відчула, як серце стискається від страху, коли Власлав востаннє подивився на неї, а потім повернувся до свого пікапа.

Олексій підхопив Ляну за лікоть і повів до своєї машини. Вогонь навколо поля почав згасати, а разом із ним згасла і таємнича магія вечора, залишаючи після себе мовчазну тривогу.