Спочатку:
На сторінку книги
Темрява душила, поглинала її тіло і Ляна знову відчула, ніби провалюється кудись вниз. Лише кілька тижнів, як вона свідомо відмовилася від снодійних. Тепер думала, що то було надто рано.
Дівчина підвелася з ліжка і скинула вологу від поту сорочку. Нічний прохолодний вітер увірвався крізь відчинене вікно і змусив Ляну здригнутися. Вона глянула на своє відображення у дзеркалі на стіні. Худорлява тендітна постать здавалася неживою у сяйві місяця. Сіра кімната, сіра постіль, сіра шкіра Ляни — все зливалося в одне. Дівчина опустила погляд на живіт нижче пупка, де досі чітко виднівся тонкий шрам.
На вулиці пронизливо нявкнув кіт. Жалісливе нявчання продовжилося, помалу перетворюючись на крик. Проте враз все затихнуло. Залишки сну розвіялися і дівчина, на ходу накидаючи халат, вийшла в коридор. Вона досі не звикла до нової оселі і скрип підлоги під ногами луною відбивався в її грудях, змушуючи серце стискатися.
— Ня-а-у!
«Знову цей дурний кіт!», — промайнуло в голові Ляни, перш ніж вона усвідомила, що звук доноситься зсередини будинку. Дівчина зупинилася на сходовому майданчику між поверхами, пильно вдивляючись у морок попереду. Нявчання продовжилося, проте тепер воно стало схожим на плач немовляти. Ляна завмерла, не наважуючись зробити крок. Плач наростав, стаючи дедалі гучнішим та пронизливішим. Ляна більше не розуміла, чи то кіт, чи дитина. Зрештою вона наважилася зійти вниз і швидко торкнулася вимикача. Тієї ж миті, коли світло осяяло вітальню, запала тиша. Дівчина повернулася в бік вікна біля каміну. Штора із силою колихнулася і на другому поверсі рвучко зачинилися двері спальні, від чого Ляна підстрибнула на місці. «То лише протяг», — спробувала заспокоїти вона саму себе, проте тіло продовжувало здригатися. Обійшовши весь перший поверх, дівчина зробила висновок, що кіт, злякавшись її, вистрибнув геть у вікно, яке вона необачно залишила відчиненим на ніч.
Ляна розпалила у каміні і, зручно вмостившись на дивані, увімкнула ноутбук. Якусь мить дивилася на екран, всіяний папками та документами, які майже повністю закрили шпалери — фото, зроблене нею колись давно. На світлині було видно тільки її руки, які тримали різдвяну свічку. То був подарунок. Ляна досі пам’ятала той аромат. І вона досі не змінила заставку від позаминулої зими. Минулого життя.
Дівчина закрутила головою, намагаючись позбутися спогадів, які продовжували вриватися в її голову. Вона швидко скачала з інтернету першу-ліпшу картинку з літнім пейзажом і рішуче встановила його як нову шпалеру. Потім відкрила у браузері початкову сторінку соцмережі. Палець застиг над клавішею «відновити». Що могло відновитися разом з її акаунтом? Непотрібні спогади, біль, жаль. Старі дописи та фотографії. Відчуття блаженства та щастя. Більше вона ніколи не пізнає подібного. Більше ніколи не побачить його. Того, хто був її всесвітом і врешті виявився катом.
Ляна спробувала перевести подих, проте в грудях досі тиснуло. Дівчина нашвидкоруч створила нову сторінку, залишивши порожніми поля з особистою інформацією.
— Власлав… — мовила вона, набираючи ім’я місцевого голови у рядку пошуку. — Хто ж ти такий?
Ляна знайшла його у першій п’ятірці, яка висвітлилася.
— Отже, не так багато Влаславів в Україні. Ох ти ж… — прицмокнула язиком дівчина, побачивши закритий акаунт старости, та, довго не вагаючись, попросилася в друзі.
Підтвердження прийшло менше, ніж за хвилину, і слідом за ним пролунав характерний сигнал про нове повідомлення:
«Не спите?»
«Не спиться. Коти заважають».
«Вони такі. Дикі, сільські».
«А по вашій сторінці й не скажеш, що ваше життя нудне».
«А я цього й не казав».
Ляна пробіглася очима по його профілю. Як виявилося, Власлав закінчив той самий вуз, що і її батько, та ще й був його однолітком. Відпочинок у Буковелі, Чорногорії, Італії — дівчині відкривалися дедалі нові факти про скромного сільського голову. Проте жодного фото з Ярою, його донькою, не було.
— Як вийшло так, що твоя дитина не виїжджала за межі села?
«Бачу, ви любитель подорожувати».
«Життя коротке. Треба брати від нього по-максимуму. Перейдемо на «ти»?»
«Ок».
Ляна клацнула на його головне фото. Раптове відчуття того, що вони давно знайомі, змушувало нервувати. Блакитні очі Власлава діяли на неї, ніби гіпноз.
«Можу скласти компанію, аби коти не діставали».
«Будеш нявкати замість них?»
Смайлик-реготун. Ляна теж хмикнула. Вона й забула, як соцмережі та порожні розмови можуть відволікти.
***
На ранок небо знову затягнуло чорними хмарами і ближче до полудня вперіщила гроза. Ляна неквапливо прийняла душ і спустилася вниз. Вологе кучеряве волосся торкалося спини. З нього скапували поодинокі краплі холодної води, проте дівчина не відчувала нічого. Вона запила ліки кавою, як робила це завжди, і знову ввімкнула ноутбук.
«Доброго ранку, Лянусю! Дякую за приємний вечір. Погода жалива. Отак би сидіти біля каміну і пити твій чай… Але справи кличуть. Можливо, після роботи завітаю провідати тебе».
«Ти диви, який швидкий! — брови Ляни злетіли вверх. — Лянусю…»
Дівчину аж пересмикнуло від такого перекручення її імені. Раптом пролунав дзвінок у двері.
— Швидко ж ти впорався зі своїми справами, — пробурмотіла Ляна, неохоче підводячись з дивану.
На порозі стояла Євдокія з глеком молока у руках.
— Та куди ж ви в таку негоду, — докоряла дівчина сусідці, пропускаючи ту до будинку.
Жінка роззулася на порозі і скинула з голови хустину.
— Думаю, ти ж одна. Сама не прийдеш, то я вирішила прийти до тебе.
Євдокія, як і Яра перед нею, з цікавістю розглядала інтер’єр будинку.
— Дякую, але я люблю бути на самоті. Так краще думається.
Сусідка сіла ближче до вогню і зітхнула.
— А мене самотність губить. Відколи втратила доньку, все в хаті здається ворожим.
Ляна співчутливо глянула на Євдокію.
— Прошу вибачення.
— Та чого ти, дитино! — махнула рукою жінка. — Давно то було.
— Але хіба біль минає? — задумливо спитала Ляна, не відводячи погляду від візерунка на хустині Євдокії.
— Ніколи. Ти просто вчишся з ним жити.
Дівчина спостерігала, як та гладить руками складену на колінах хустину. Чудернацькі візерунки, які спершу зливалися в одне, врешті виокремилися в окремі малюнки. Півники із закрученими хвостами, символи, схожі на свастику — Ляна ніколи не бачила подібної вишивки.
— Гроза мине, то ти зачини піч, — враз мовила Євдокія після короткої мовчанки. — Тоді ніякі коти не будуть лізти. А глечика потім віддаси.
Власлав не прийшов. У мережі його теж не було від ранку. У Ляни з’явилося дивне відчуття жалю чи не вперше за останній рік. Хоча голова й не сподобався їй спочатку, та все ж він був єдиним, з ким вона тримала зв’язок у цьому світі.
Євдокія теж здавалася хорошою людиною. Її туга за втраченою донькою була близька Ляні. Жінка не повідала їй деталей трагедії, проте дівчина зрозуміла, що та померла не своєю смертю.
Ляна лежала, обійнявши подушку, і дивилася на тліючий камін. Дощ закінчився, проте надворі так і не проясніло. Раптом вона пригадала, що не поклала молоко до холодильника. Взявши глечика в руки, дівчина відчула дивну вібрацію. Ляна зазирнула всередину. Тихий плескіт всередині посудини був схожий на хвилі, які билися об берег. Дівчина вдивлялася в глечик, міцно стискаючи його руками, та наступної миті з нього вискочила велика жаба. Ляна щосили закричала і випустила глека з рук.
Власний крик змусив її прокинутись. Дівчина рвучко зірвалася з дивану і увімкнула світло. Глечик стояв на столі. Ляна обережно підійшла до нього і зазирнула всередину. Гладка біла поверхня відбивала сяйво лампи. Переливши молоко у пляшку, дівчина врешті заспокоїлася. Вона вже збиралася піднятися до себе в спальню, та врешті повернулася і зачинила камін дверцятами. Ніякі коти та жаби не змусять її цієї ночі встати з ліжка.
