Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Соломія ненавиділа зимові траси, особливо такі, як сьогодні — темні, слизькі й майже порожні. Сніг сипав уже кілька годин поспіль, перетворюючи дорогу на суцільну білу кашу, а старенький автобус раз у раз здригався на ямах так, ніби ось-ось розвалиться.
На задніх сидіннях хтось спав, притулившись до вікна. Попереду тихо грало радіо, яке постійно шипіло через поганий сигнал. Водій щось бурмотів собі під ніс, нервово стискаючи кермо.
Соломія підтягнула рукави светра й втупилась у телефон.
Час був 00:47 і мама вже тричі дзвонила, в потім все-таки написала:
«Напиши, як доїдеш».
Вона усміхнулась краєм губ і швидко надрукувала:
«Ще десь година».
Повідомлення не відправилось, бо знову зник зв’язок.
— Та серйозно… — тихо пробурмотіла вона й заховала телефон у кишеню.
За вікном миготіли темні дерева. Карпати вночі завжди здавались їй трохи моторошними, наче в цих лісах могло ховатись щось живе, щось, що спостерігає.
Соломія фиркнула сама до себе, що читає занадто багато фентезі перед сном.
Автобус раптом різко смикнуло вбік і в салоні пролунали крики.
Хтось вилаявся, а попереду щось глухо тріснуло і світ перевернувся так швидко, що Соломія навіть не встигла зрозуміти, що сталося.
Спочатку один удар, потім ще один і темрява.
…
Ще не відкривши очі, вона відчула холод, але не той звичайний зимовий холод, від якого мерзнуть пальці, а інший, пронизливий, наче лід пробирався під шкіру.
Соломія важко вдихнула й різко розплющила очі. Над нею було чорне, чуже небо без жодного ліхтаря, без дороги і звуків машин. Вона лежала просто на снігу посеред лісу.
— Що?..
Голос прозвучав хрипко. Соломія різко сіла, озираючись навколо. Вона побачила дерева, навколо яких було багато снігу і тиша.
Проте не було автобуса, ні людей, ні слідів аварії, лише дивний срібний туман між деревами.
— Ні… ні, ні, ні…
Серце почало гупати так сильно, що аж заклало у вухах. Вона підвелась на ноги, ковзаючись у снігу, й зробила кілька кроків уперед і завмерла. Вона побачила, що між деревами хтось стояв.
Це був високий чоловік у темному плащі. Він стояв нерухомо, мов тінь. Соломія не бачила його обличчя, лише дивно світлі очі і це були не людські очі.
В неї по спині пробіг холод. Незнайомець, тим часом, мовчки дивився на неї кілька секунд, а тоді тихо промовив:
— Нарешті ми знайшли тебе.
