Спочатку:
На сторінку книги
Наступний вечір Львова огорнув нас прохолодою, яка після гарячого чаю та ще гарячих розмов у квартирі Стеценків здавалася майже тверезою. Ми стояли біля під’їзду — старого, з важкими дерев’яними дверима, що пахли вологою та історією.
Роман закидав свій рюкзак на плече з тією легкістю, з якою він, мабуть, проходив крізь чужий захист. Він виглядав абсолютно задоволеним життям, незважаючи на те, що його «ексклюзивне побачення» перетворилося на сімейну нараду з елементами психоаналізу.
— Знаєш, Коваленко, — Роман простягнув мені руку, і в світлі жовтого ліхтаря його очі блиснули азартом. — Я їхав сюди, щоб завоювати львівську журналістку, а знайшов цілу теорію змови з близнючками. Ці два дні точно не назвеш нудним.
Я стиснув його долоню. Хватка була міцною — рука людини, яка звикла тримати удар і тримати команду.
— Тобі пощастило, Мельник. Дивлячись на Лесю — це стихія. Але будь обережний: якщо вона вирішить, що ти «завалюєш корпус», ти про це дізнаєшся першим.
Роман розсміявся, і цей сміх луною відбився від стін вузької вулички.
— О, я вже в курсі. Вона мені це каже частіше, ніж тренер. Слухай... щодо суботи.
Він на мить став серйозним. Уся його тернопільська добродушність відступила, оголивши металевий стрижень капітана.
— У Києві я не буду таким лагідним, як за цим столом. Мої пацани приїдуть не на екскурсію. Ми знаємо твій «ідеальний захист» вздовж і впоперек.
— Знати і пройти — це різні речі, Романе, — я мимоволі вирівняв спину, відчуваючи, як усередині прокидається звичний режим аналітика. — Логіка гри зазвичай сильніша за емоції.
Роман хитро примружився, зробивши крок до свого авто, що стояло неподалік.
— Може й так. Але коли логіка безсила, починається справжній футбол. До зустрічі на полі, Павле. Наступного разу ми побачимося вже через приціл.
Але в ту ж мить нашу розмову перервали голоси дівчат, що долунали з боку під’їзду.
— Наш із тобою світ, Ясю, зламався вже назавжди, — почувся голос Лесі. Вона стояла поруч із сестрою, і в їхніх силуетах зараз було стільки спільного, що серце мимоволі збилося з ритму. — Таємницю розкрито...
— І знаєш, може, воно й на краще, — тихо відповіла Яся, поправляючи шарф.
— Головне, щоб вони, — Леся кивнула в наш бік, — не переплутали нас знову.
Вони перезирнулися і раптом одночасно розсміялися — іскристо, легко, наповнюючи львівську ніч звуками, від яких на душі ставало тепло.
— Вже ніколи! — гукнув Роман, відчиняючи дверцята машини. — Тепер ми бачимо різницю. Ти занадто голосна, а Яся — сама тиша. Все, досить прощань. Поїхали, Лесю! Тернопіль не чекатиме вічно.
Я підійшов до Ясі й обережно взяв її за руку.
— Нам теж час, — сказав я, відчуваючи, як втома і спокій одночасно накочуються на мене. — Приїдемо в Київ глибокої ночі. Вже уявляю, як завтра вислуховуватимемо від Полі лекцію про небезпеку нічних трас і порушення режиму сну.
Яся всміхнулася, і я зрозумів: нехай у суботу на нас чекає запеклий бій на полі, зараз мій «нульовий меридіан» був зі мною. А все інше — просто статистика.
***
Нічна траса розстилалася перед нами чорною стрічкою, яку розрізали лише яскраві промені фар. У салоні панував той особливий затишок, який буває тільки після довгих, насичених днів, коли слова вже не обов’язкові, але думки все ще просяться назовні. Стрілка спідометра трималася на позначці сто десять, а в колонках ледь чутно мурчав якийсь спокійний інді-плейлист.
Я кинув швидкий погляд на Ясю. Вона напів лежала в кріслі, загорнувшись у свій об’ємний кардиган, і дивилася на вогні зустрічних машин.
— Знаєш, — почав я, порушуючи тишу, — якби мені хтось тиждень тому сказав, що я буду пити каву з професором хімії, який розглядає мене як небезпечний реагент, і ганяти м’яча з капітаном тернопільської команди на полі... я б порадив цій людині перевірити логіку.
Яся тихо засміялася, не відриваючи погляду від вікна.
— Тато не вважає тебе небезпечним. Просто він звик, що все в житті має свою формулу. А ти для нього — формула з багатьма невідомими.
— Твій тато — дивовижна людина, — я посміхнувся, згадуючи його прискіпливий погляд. — У моєму домі розмови зазвичай зводяться до графіків прибутку та репутаційних ризиків. А у вас... у вас я вперше відчув, що людину оцінюють не за статусом капітана, а за тим, наскільки міцно вона тримає слово.
Яся нарешті повернулася до мене, і світло від панелі приладів м’яко підкреслило її посмішку.
— А Леська?
— Твоя сестра — це цунамі. Непередбачувана, енергійна та дуже голосна. Я зрозумів, що ви — як два різні полюси однієї дуже сильної планети. І порівнювати вас це як мінімум не розумно.
Попереду замиготіли вогні заправки. Я почав плавно пригальмовувати.
— А, взагалі, знаєш, про що я думаю зараз найбільше? — запитав я, повертаючи кермо.
— Про що?
— Про те, що Поля нас точно вб’є за такий пізній приїзд. Вона вже, мабуть, розписала графік нашого «відновлення» на завтра з точністю до хвилини.
Яся весело розсміялася, і цей звук був найкращим саундтреком для нічної траси.
— Вона вже надіслала мені три повідомлення про користь мелатоніну та небезпеку нічного водіння.
— Ну що ж, — я зупинив машину біля колонки й подивився Ясі прямо в очі. — Нехай готує лекції. Головне, що ми повертаємося. Разом.
