Раді Вас бачити!

Два тижні потому.

Яся.

Два тижні розчинилися в бібліотечній тиші, наче цукор у гарячій каві. Наші зустрічі з Павлом стали чимось звичним, майже буденним, але від того не менш бентежними. Я помітила, як змінюється його обличчя, коли на екрані телефону висвічується «Марта». Він щоразу винувато шепотів «вибач» і біг на чергову «зустріч за розкладом». Але тут, за нашим заваленим книгами столом, він був іншим. Справжнім.

Сьогодні Павло був дивно розсіяним. Замість того, щоб шукати цитати про екстраверсію, він просто спостерігав за мною, підперши підборіддя рукою. На його губах грала загадкова посмішка. 

— Ясю, ти ж минулого тижня до батьків їздила. Чим займалися? 

Я відірвалася від конспекту, здивовано піднявши брову. 

— Ходили з мамою по магазинах, пили чай, розмовляли... А навіщо тобі це? 

— Просто цікаво, яка ти поза межами цих стін. Які вони — твої батьки? 

— Моя мама — медсестра, а тато — хімік, розробляє знеболювальні, — я знизала плечима. — Вони прості люди. Мама завжди вчила мене, що не варто привертати зайву увагу. Мовляв, від галасу тільки проблеми.

Павло схрестив пальці, уважно вивчаючи мене. 

— Тепер я розумію, звідки це коріння «тихоні». 

— Напевно, я заслуговую на це прізвисько, — зітхнула я. 

— Не заслуговуєш, але носиш його як щит. Тому в мене є пропозиція. Точніше — парі.

Я напружилася. Його очі азартно блиснули. 

— У команді черлідерок якраз не вистачає однієї дівчини. Поля точно тобі скаржилася. 

— І що з того? — я вже відчула підвох. 

— Парі таке: ти приєднуєшся до команди. Якщо витримаєш і вийдеш на поле, ти доведеш усім (і собі теж), що ти не «тихоня». Тоді я назавжди забуваю це прізвисько і сам дописую наш проєкт. 

Я оніміла. 

— А якщо ні? 

— Якщо здасися — ти офіційно залишаєшся «тихонею» до кінця навчання, а проєкт робиш сама.

Я подивилася на купу книжок. Пропозиція була спокусливою, але... вийти на стадіон? У короткій спідниці? 

— Скажи просто: «Я знаю, Ясю, що ти злякаєшся і вибереш книжки», — прищурилась я. Павло засміявся, нахилившись ближче. 

— І в думках не було. То як? 

— Добре. Я згодна. Але май на увазі: якщо я зламаю ногу на першому ж тренуванні — проєкт на тобі без жодних умов.

Ми потиснули руки. Його долоня була гарячою і впевненою. Решту вечора я не могла думати ні про що інше, крім того, як я буду ганьбитися з помпонами в руках.

***

— Він божевільний! Поля, він просто з глузду з’їхав! — вигукнула я, щойно переступила поріг кімнати. Подруга, яка мирно відпочивала на ліжку, аж підскочила. 

— Хто? Павло? Що він уже втнув? 

Я впала на своє ліжко й переповіла умови парі. Поля вислухала мене з відкритим ротом, а потім на її обличчі розпливлася хитра усмішка. 

— Ось це ви даєте! Але знаєш що? Я тільки рада буду бачити тебе в команді. 

— Тобі легко казати, ти — капітан! А я? Я ж дерев'яна! Будь ласка, навчи мене хоч якихось базових рухів, щоб я завтра не впала на рівному місці.

Поля енергійно підхопилася, увімкнула ритмічну музику й почала показувати кроки. 

— Дивись: крок-стрибок, руки вгору, поворот! Давай за мною. 

Я спробувала повторити, але на першому ж «русі вліво» зачепила ногою стілець і ледь не гепнулася на підлогу. Ми обоє вибухнули сміхом. 

— Я ж казала! Це катастрофа! 

— Не кажи дурниць, — Поля обняла мене за плечі. 

— Усі колись починали. Я в перший день взагалі двох дівчат ліктем зачепила. Головне — впевненість.

Ми тренувалися ще хвилин двадцять, поки сусіди не почали стукати в стіну, вимагаючи тиші. 

— Завтра познайомлю тебе з дівчатами, — шепнула Поля, вимикаючи світло. 

— До речі, у нас є ще одна новенька, вона лише тиждень тренується, так що ти не будеш єдиною «жертвою».

Я лежала в темряві, відчуваючи приємний біль у м'язах. Вихід із зони комфорту виявився значно гучнішим, ніж я очікувала. Але чомусь думка про те, як здивується Павло, коли побачить мене на тренуванні, гріла краще за ковдру.