Раді Вас бачити!

Павло.

Я вийшов із корпусу. Гірське повітря здалося мені не просто холодним, а якимось... іншим. Легким.

Побачив друзів біля тренувального поля. Алекс знову сперечався про щось з Поліною. Ці двоє не можуть жити у спокої. Їм просто необхідно сперечатись інакше світ зупиниться. Яся в цей час просто сиділа на лаві, дивлячись на зорі. Коли вони помітили мене, суперечка вщухла.

Я підійшов і просто сів поруч з Ясею. Слова давалися важко, але я знав — вони мають це почути.

— Щойно дзвонили батьки, — почав я, і мій голос прозвучав чистіше, ніж зазвичай. — Відеозв'язок.

Алекс миттєво прибрав монету в кишеню. Поля відклала планшет. Яся просто підсунулась до мене ближче, ледь торкнувшись мого плеча.

— По-перше, ці Карпати, — я глянув на нього. — Це «заслання» — не випадковість університету. Батько все влаштував. Це був його «тест на вошивість». Він хотів, щоб я тут зламався, приповз назад і визнав, що без його «керівництва» я просто порожнє місце.

— Старий маніпулятор, — виплюнув Алекс. — Значить, ми тут через його его?

— Не зовсім, — я ледь помітно всміхнувся. — Стався системний збій. Мама... вона раптом перервала його крики. Виявилося, що вся наша ювелірна імперія, кожен завод і кожен діамант у вітрині — це її власність. Її спадок. Батько лише найманий директор, якому вона довірила кермо, коли народився я.

Поліна поправила окуляри, її очі заблищали.

— Тобто відбулася повна деструкція ієрархічного міфу? — проаналізувала вона. — Твій батько — лише менеджер з тимчасовими повноваженнями?

— Саме так. І мама щойно дала зрозуміти, що ці повноваження можуть закінчитися швидше, ніж він доп'є свою каву. Вона сказала, що я нічого йому не винен. Взагалі нічого.

Яся мовчки стиснула мою долоню. В її очах не було подиву від суми активів моєї матері. Там було тільки полегшення за мене.

***

Коли Алекс із Поліною пішли до корпусу (Алекс ще довго щось бурчав про «ювелірний спецназ»), ми з Ясею залишилися одні. Ми повільно пішли стежкою в бік лісу, туди, де шум гірської річки ставав голоснішим за думки.

— Ти як? — тихо запитала вона.

— Дивно, — чесно відповів я. — Наче я все життя носив важкий бронежилет, думаючи, що він мене захищає. А сьогодні виявилося, що він просто не давав мені дихати. І зняти його було так просто... достатньо було одного маминого слова.

Я зупинився і повернув Ясю до себе. У світлі місяця її обличчя здавалося витесаним із найчистішого срібла.

— Знаєш, коли він кричав про «успіх» і «статус», я дивився на нього і не відчував страху. Я дивився на маму і бачив у ній ту силу, яку ти бачила в мені біля того багаття. Це ти, Ясю. Це ти допомогла мені не зламатися до того моменту, як правда випливла на поверхню.

Вона ледь помітно всміхнулася, опустивши очі. 

— Я просто бачила тебе, Павле. Справжнього тебе. Того, хто грає у футбол заради драйву, а не заради звіту.

— Тепер усе інакше, — я взяв її обличчя в долоні. — Мені більше не треба нічого доводити. У неділю буде гра. І наші хлопці переможуть. Я прикладу максимум зусиль, щоб вони перемогли. І це все не заради мене чи вас. А заради них. Щоб вони також відчули себе вільними. І могли дихати на повні груди як і я зараз. 

Я притягнув її до себе, вдихаючи запах хвої та її парфумів, який у цьому карпатському повітрі став моїм особистим киснем. Ми стояли в тиші, і я вперше не думав про майбутнє, про бізнес чи про те, що скажуть в університеті.

Мені було все одно, що зараз відбувається навкруги нас. Головне було, те, що зараз все на своїх місцях.