Раді Вас бачити!

Яся.

Наші губи злилися в ніжному поцілунку, і в ту мить усе навколо перестало мати значення. Не було ні страху, ні напруги — лише глибоке відчуття, що цей момент нарешті настав. Правильний момент. Наш момент.

Раптом тишу розірвав наполегливий стук у двері. Ми миттєво відсторонилися одне від одного. 

— Ігноруємо? — пошепки запитав Павло, затамувавши подих. Його очі все ще блищали від близькості. Я кивнула, але стукіт став гучнішим. Довелося здатися. Я швидко зіскочила з його колін і сіла за стіл, намагаючись пригладити розпатлане волосся, поки Павло йшов відчиняти.

На порозі стояла покоївка з кошиком мийних засобів. Вона швидко оцінила обстановку, помітивши моє зніяковіння, і коротко кинула: 

— Перепрошую, я зайду пізніше, — і миттєво зникла в коридорі.

Павло зачинив двері й повернувся до мене з хитрою усмішкою. 

— Бачиш, Всесвіт дає нам час подумати, чи варто продовжувати прямо зараз. 

Я засміялася, прикриваючи обличчя руками. Хоча насправді я просто хотіла торкнутися губ — я все ще відчувала їхнє тепло. 

— Ну, раз Всесвіт такий мудрий, то, може, повернемося до нашого проєкту?

Ми знову занурилися в «світ інтровертів та екстравертів», але концентрація була нульовою. Літери в книзі перетворилися на суцільне мереживо. Я відчувала погляд Павла кожною клітинкою шкіри. 

— Знову вдаєш із себе старанну студентку? — прошепотів він, нахиляючись так близько, що я відчула аромат кави в його подиху. 

— А що, не помітно? 

— Я бачу лише те, — він ніжно торкнувся моєї руки, — що ми зупинилися на найцікавішому місці.

Цього разу ніхто не завадив. Його поцілунок був іншим — більш впевненим і глибоким. Коли ми врешті відірвалися одне від одного, я подивилася йому в очі й не втрималася: 

— Ти ж розумієш, що зраджуєш Марті?

Павло не розсердився. Він лише сумно всміхнувся і провів долонею по моїй щоці. 

— Знаю. Але, щиро кажучи, я підозрюю, що вона робить те саме. Наші стосунки — це лише звичка. Ми тримаємося одне за одного, бо так зручно батькам, бо так звикли бачити нас інші. 

— І тому тобі потрібна дівчина з обкладинки журналу? 

— Краса буває різною, Ясю. Руді бестії — це для камери. А мені... мені подобаються русяві дівчата з милим обличчям, які червоніють від кожного компліменту. 

Він дивився прямо на мене. Я знову відчула, як мої щоки починають палати. 

— Скажи, ти давно здурів? — прошепотіла я. 

— Відтоді, як почав спілкуватися з тобою.

***

Ми розмовляли довго. Павло виявився дивовижним слухачем. Я вперше розповіла йому про те, що сталося три роки тому — про зраду, яка залишила глибокий шрам і змусила мене сховатися в «кокон». 

— Тепер я розумію, чому ти так відгороджувалася від світу, — він міцно стиснув мої пальці. — Але ти тут... зі мною. 

— Тому що з тобою мені не страшно, — зізналася я.

Ми домовилися тримати наше спілкування в таємниці від інституту. «Все буде як зазвичай», — вирішили ми. Але життя мало інші плани.

По дорозі до спортивного комплексу Павло був дивно напруженим. 

— Уявляєш, вчора нам повідомили, що в команди новий тренер. І це за тиждень до турніру! Просто катастрофа. 

— Хто він? — запитала я, відчуваючи дивне передчуття. 

— Якийсь Тимур Павленко. Це все, що ми знаємо.

Моє серце впало кудись у п'яти. Тимур. Хлопець із клубу. Мій випадковий знайомий. Коли ми підійшли до спортивного комплексу, я побачила знайому постать. Високий, впевнений, із тією самою чарівною усмішкою.

— Привіт! Що ти тут робиш? — вигукнула я, не вірячи своїм очам. 

— Іду на роботу, — Тимур підійшов до нас. — Відсьогодні я тренер футбольної команди. 

— Навіть так... Ти ж казав, що шукаєш роботу. 

— Ось і знайшов. До речі, ти знаєш когось із гравців? Я мимоволі глянула на Павла. Його обличчя скам’яніло. 

— Знаю. Капітан команди стоїть прямо біля мене.

Тимур перевів погляд на Павла, і повітря між ними, здавалося, миттєво наелектризувалося. 

— То мені пощастило познайомитися з капітаном ще до початку тренування. Тимур. 

— Павло, — відповів мій напарник, стискаючи руку тренера. Погляд Павла був холодним, як лід.

— Яська! Де тебе носить?! — до нас підбігла Поля й без зайвих церемоній схопила мене за руку. — Запізнюємося! 

— Вже йду! — я кинула швидкий погляд на хлопців. — Знайомтеся, але не здумайте сваритися!

Поля тягнула мене в хол, а я відчувала, як за моєю спиною розгортається справжня буря. 

— І що це зараз було? — запитала подруга, коли ми опинилися в роздягальні. Я хитро посміхнулася: 

— Розповім після тренування. Якщо виживу.

Я зрозуміла одне: поява Тимура — це не просто збіг. Це початок нової гри, де правила будуть набагато складнішими, ніж у нашому парі з Павлом.