Спочатку:
На сторінку книги
Тиждень потому.
П’ятниця.
Павло.
Тиждень минув у завданні, парах та тренуванні. До нас на стадіон після свого тренування приходила Яся. Вона чекала мене, щоб піти робити наше завдання. І майже кожного разу все закінчувалось поцілунками.
Тоді у неділю я зустрівся з Мартою у простій кав’ярні, що було дивно. Вона жалілась на своїх батьків, що вони не розуміють її. Тато забрав у неї кредитну картку та сказав, щоб вона заробляла гроші сама, а не гуляла по нічних клубах за його гроші. І я в цей час подумав, що він зробив правильно.
А сьогодні початок турніру — перший матч. Я звісно хочу, щоб ми перемогли, але подивитись як буде виступати Яся ще більше хочеться. Вона вчора сказала, що дуже хвилюється.
На трибунах вже сидять студенти з нашого інституту та інституту суперників. Наші суперники трохи слабші за нас. Але не можна їх недооцінювати, як казав Тимур. І з ним я повністю згоден.
Ми з хлопцями та тренером стоїмо біля трибун. Вже готуємось до безпосередньо самої гри. І звісно перед грою виступають наші вболівальниці. Тож заграла музика. І ми зразу всі замовкли і почали дивитись на їх виступ. В цей раз він був по-особливому для мене цікавим. Я хочу подивитись як виступає Яся і чи переможе вона у цьому парі.
На стадіон вибігли дівчата. Серед них я спочатку не побачив Ясю, але коли вони почали танцювати, я зрозумів, що мені було її просто не видно.
— Подивіться на Тимура, як він дивиться на дівчат, — сказав Роман.
— Не на дівчат, а на дівчину, — тихо сказав я, але хлопці це почули. Можливо сказав голосніше, ніж хотів.
— Кого ти маєш на увазі?
— Я про Ясю, — сказав та стиснув долоні в кулаки. Мене накрила ревність.
— У команді вболівальниць є тихоня? — запитав Алекс.
— Так. Уважніше придивись. Он вона у другому ряду… І не така вона вже і тихоня, — прошепотів я. Цю фразу дійсно ніхто не почув. Я її сказав сам для себе, щоб впевнитись у цьому.
Хоча Алексу не потрібно було в цей момент придивлятись, бо дівчата відійшли у сторони. У центрі залишилась Поліна і Яся. Хто б міг подумати. Дівчата танцювали майже синхронно, Поліна була трохи швидше Ясі. Але Яся показала, що вона може перемогти парі та довести, що не заслуговує на кличку “тихоня”. Вона вперта і має характер, який приховує за своєю замкненістю — маскою.
Я побачив як Тимур уважно дивиться на Ясю. А після не стримався та підійшов до нього. Він не повертаючись до мене сказав:
— Ваша група підтримки хороша. Дівчата красиво танцюють… Особливо одна з них.
— Ти про…
— Ясю. Вона ж недавно в їх групі?
— Так. — відповів я крізь зуби, намагаючись зберігати спокій.
— Вона прийшла лише тиждень тому. І, як бачиш, робить успіхи. — Дивовижна трансформація, — додав Тимур, не відводячи очей від поля, де дівчата вже закінчували свій виступ фінальною пірамідою. — Знаєш, Павле, у психології це називається “проривом”. Вона нарешті дозволила собі бути поміченою.
Яся стояла на вершині, впевнено тримаючи рівновагу, і в цей момент вона зустрілася зі мною поглядом. Вона усміхнулася — не ніяково, як раніше, а переможно. Я відчув, як серце зробило сальто. Але водночас я помітив, як Тимур ледь помітно кивнув їй у відповідь. Цей короткий жест між моєю напарницею і моїм тренером розлютив мене більше, ніж будь-який фол на полі.
Дівчата під аплодисменти побігли до трибун. Поліна щось весело вигукувала, а Яся, важко дихаючи, зупинилася неподалік від нашої лави, щоб випити води.
Вона витерла чоло рукою і підійшла ближче до мене.
— Ну що, капітане? Ти все бачив?
— Бачив, — я зробив крок до неї, ігноруючи погляди команди. — Ти виграла парі, Ясю. Офіційно. Більше ніяких “тихонь”.
— Рада це чути, — прошепотіла вона, дивлячись мені прямо в очі. У цьому погляді було стільки всього, що я ледь не забув про гру.
Але ідилію перервав гучний голос, який я впізнав би з тисячі.
— Павле! Коханий!
Я завмер. Марта. Вона йшла вздовж огорожі трибун, виглядаючи як завжди бездоганно, але її обличчя виражало крайнє незадоволення. Вона зупинилася прямо навпроти нас, зверхньо змірявши поглядом Ясю в її короткій формі вболівальниці.
— Це що, якийсь жарт? — Марта тицьнула пальцем у бік Ясі. — Твоя “напарниця по навчанню” тепер трясе помпонами?
— Марто, не зараз, — тихо, але твердо сказав я. — У мене матч.
— О, я бачу, який у тебе “матч”, — вона зневажливо хмикнула, переводячи погляд на Тимура, який спостерігав за сценою з цікавістю. — Сподіваюся, цей тренер навчить тебе фокусуватися на грі, а не на масовці.
Я побачив, як Яся зблідла. Її впевненість на мить похитнулася під отруйними словами Марти. Тимур зробив крок вперед, розриваючи напруження.
— Капітане, на поле. Час розминки закінчився. А ви, леді, — він ввічливо кивнув Марті, — залиште емоції для трибун. На полі вирішується доля кубка, а не особистих стосунків.
Марта розлючено розвернулася й пішла до центрального сектора. Яся збиралася піти слідом за дівчатами, але я перехопив її руку на секунду.
— Не слухай її. Ти — найкраще, що є на цьому стадіоні сьогодні. Вона лише кивнула, але я бачив, що слова Марти залишили слід.
Свисток судді розрізав повітря. Я вибіг на центр поля, але мої думки були розірвані на частини. З одного боку — Тимур, який надто відверто симпатизує Ясі. З іншого — Марта, яка відчула загрозу і не збирається відступати. А посередині — Яся, яка щойно довела мені свою силу, але все ще залишається такою вразливою.
Гра почалася.
Я отримав м'яч, зробив перший пас, але боковим зором все одно шукав на трибуні рожевий бант Ясі. Я мав перемогти в цьому матчі. Не тільки заради інституту, а й заради неї. Щоб показати Тимуру, хто тут справжній лідер, і довести Марті, що її влада наді мною закінчилася.
Свисток арбітра розрізав повітря, і стадіон вибухнув криками. Весь той коктейль із ревнощів, роздратування через Марту та адреналіну від виступу Ясі перетворився на чисту енергію. Мені потрібно було бігти. Мені потрібно було перемагати.
Як півзахисник, я мав бачити все поле одночасно. Але сьогодні це було важко — мій погляд мимоволі чіплявся за рожеві помпони на краю поля.
— Павле, зосередься! — крикнув мені Тимур з бровки. — Не перетримуй м'яч!
Я стиснув зуби. Він мав рацію, але чути це було нестерпно. Суперники з Інституту технологій виявилися агресивнішими, ніж ми очікували. Вони щільно закривали зони, не даючи мені простору для маневру. Кожного разу, коли я піднімав голову, я бачив Тимура — він стояв, схрестивши руки на грудях, спокійний і неймовірно впевнений. А за ним, на трибуні, Марта щось роздратовано клацала в телефоні, навіть не дивлячись на поле.
— Алексе, врозріз! — скомандував я, віддаючи точний пас на фланг.
Гра була в'язкою. До кінця першого тайму рахунок залишався 0:0. У роздягальні панувала тиша, поки не зайшов Тимур.
— Ви граєте так, ніби боїтеся припуститися помилки, — сказав він, дивлячись прямо на мене. — Капітане, ти занадто багато думаєш про те, як виглядаєш з боку. Забудь про трибуни. Є тільки м'яч і ворота.
Я нічого не відповів.
Ми вийшли на другий тайм. Я шукав очима Ясю. Вона стояла біля самої лінії, її обличчя було зосередженим. Коли наші погляди зустрілися, вона просто підняла два пальці — знак «Вікторія». І це подіяло краще за будь-які настанови тренера.
На 75-й хвилині я отримав пас у центрі. Замість того, щоб грати за шаблоном, я згадав проєкт, який робив сам “Психологія обману”. Я показав корпусом вліво, змушуючи захисника змістити центр ваги, а сам різко пішов вправо. Дриблінг був бездоганним.
— Гол! — прокричав коментатор, коли м'яч влетів у лівий кут воріт.
Я не побіг до команди. Я зупинився і подивився на трибуни. Яся стрибала від радості, розмахуючи помпонами, і її щирий сміх перекривав увесь гул стадіону. Марта нарешті відірвалася від телефона, але на її обличчі була лише холодна маска.
Коли пролунав фінальний свисток — 1:0 на нашу користь — я відчував себе спустошеним, але щасливим. Тимур підійшов до мене і вперше за весь час поклав руку на плече.
— Гарний гол, Павле. Психологічно переграв його. Але не розслабляйся — наступний суперник буде в рази складнішим.
Я кивнув і пішов до краю поля. Яся вже чекала на мене.
— Ти бачив? — вона ледь переводила подих. — Ти бачив той гол? Це було неймовірно!
— Я бачив лише тебе, — прошепотів я, наплювавши на те, що навколо камери, Марта і вся команда.
У цей момент я зрозумів: це парі вже давно перестало бути грою. Я виграв матч, програв парі, але найбільша битва — за право бути з нею відкрито — була ще попереду.
