Раді Вас бачити!

Ранок.

Павло.

Недільний ранок після вчорашньої вечірки був схожий на стан після виграного фіналу: тіло важке, але на душі — абсолютна невагомість. Я прокинувся не від криків у коридорі гуртожитку чи гуркоту чиїхось кроків поверхом вище, а від наполегливої вібрації телефону.

Але перш ніж потягнутися за гаджетом, я просто завмер, не розплющуючи очей.

Тут пахло по-іншому. Не хлоркою, не дешевою кавою і не пилом старих підручників. Пахло свіжою білизною, легким ароматом ванілі та... спокоєм. Ми були не в гуртожитку. Ми були у номері готелю.

Я згадав, як ми заходили сюди о другій годині ночі. Ми виглядали як два втікачі: я в розстебнутій куртці, Яся — у своїй смарагдовій сукні та розстебнутому пальті, і пляшка шампанського, яку ми тримали як переможний кубок. Адміністраторка, жінка з втомленими, але мудрими очима, лише ввічливо усміхнулася, коли я трохи ніяково простягнув паспорт. Вона все зрозуміла без слів. Вона видала нам ключі від «спокою».

Я розплющив очі. Яся спала поруч. У ранкових сутінках її обличчя виглядало неймовірно спокійним, а пасмо волосся лоскотало її щоку в такт рівному диханню. Дивлячись на неї, я зрозумів: це і є моя справжня перемога. Без жодних кубків.

Телефон знову завібрував, наче розлючена комаха. Я нарешті взяв його, намагаючись не розбудити Ясю. Екран сліпив яскравістю, а сповіщення сипалися з такою швидкістю, що я не встигав їх читати.

Університетський чат (99+ повідомлень)

0:02 (Макс): «Ви це бачили?! Відео з Тимуром і соком — це Топ! Хто знімав?»

10:05 (Олена, староста): «Народ, Марта офіційно видалила всі фото з Павлом з інсти.

10:12 (Денис): «Там Бондаренко в коментах пише, що це був "тактичний відступ противника". Коваленко, ти легенда!»

10:15 (Невідомий): «А Яся? Ви бачили, як вона поставила Тимура на місце? Психологи — небезпечні люди...»

Я гортав стрічку, відчуваючи дивну суміш іронії та полегшення. Весь університет зараз гудів, як розбурханий вулик після вчорашнього перфомансу.

Я вимкнув звук. Екран згас, і в кімнату повернулася та сама дорогоцінна тиша. Я знову подивився на Ясю. Вона ледь помітно ворухнулася уві сні й простягнула руку, ніби шукаючи мене.

Я відклав телефон. Нехай чат вибухає, нехай Марта видаляє фото, а Тимур відпирає свій піджак.

Знову лігши поруч, обережно пригорнув Ясю до себе. Світ за межами цієї кімнати міг почекати. Гравці нарешті залишили поле, і вперше за довгий час я точно знав, що рахунок на нашу користь.

— Що там? — почулося мені.

— До нас прийшла слава, — відповів я, відчуваючи, як кутики губ мимоволі повзуть вгору. — Університетський чат вибухає. Здається, ми з тобою щойно очолили рейтинг «Подій року».

Екран телефону спалахнув знову, але не від повідомлень, а від дзвінка “Бондаренко”

Я взяв телефон у руку та натиснув на «прийняти» і відразу відвів трубку від вуха, бо енергія Алекса могла пробити динамік навіть на відстані.

— Кеп! Підйом! Ми з Соколовською вже годину сидимо в ресторані готелю. Поля вирахувала, що рівень глюкози в наших організмах критично низький після вчорашнього емоційного викиду.

Я почув на фоні суворе:

— Алексе, не пересмикуй, я сказала, що нам потрібен збалансований сніданок для відновлення нейронних зв'язків!

— Чуєш її? — Алекс приглушено засміявся. — Вона вже склала меню. Каже, якщо ви не з'явитеся протягом 20 хвилин, імовірність того, що вона з'їсть мій круасан, зросте до 95%. Збирайтеся, герої!

Я поклав трубку і подивився на Ясю. Вона вже сиділа, загорнувшись у білу ковдру, і в її очах було стільки світла, що ніяка Марта чи Тимур не змогли б його затьмарити.

— Ну що, — я м’яко притягнув її до себе. — Нас чекають на сніданок. Поліна вимагає верифікації вчорашніх даних.

— Тоді нам краще не запізнюватися, — усміхнулася вона. — Знаючи Полю, вона почне заміряти наш пульс прямо за столом.

***

Ресторан готелю зустрів нас тихим джазом та запахом свіжоспечених круасанів. Поліна та Алекс вже окупували столик біля вікна. Поля сиділа з ідеально рівною спиною, вивчаючи щось у планшеті, а Алекс, розвалившись у кріслі, крутив на скатертині свою монету, яка виблискувала в променях ранкового сонця.

— О, ось і наші «містер та місіс Сміт» університетського масштабу! — вигукнув Алекс, тільки-но ми підійшли. — Ясю, твоя фраза про «салат» вже розійшлася на цитати. Ти в курсі, що в чаті факультету психології тебе пропонують обрати «Гравцем року»?

Поліна усміхнулась, кладучи свій планшет у сумку.

— До речі, щодо Марти... Видалення фото — це класичний механізм витіснення. Вона намагається стерти подію з інформаційного поля, щоб мінімізувати когнітивний дисонанс. Але, з огляду на те, що відео твого «фінального свистка» переглянули вже триста людей, її зусилля мають нульову ефективність.

— Триста? — перепитав я, сідаючи поруч із Ясею. — Вже триста?

— Триста сорок два, — уточнив Алекс, переможно підморгнувши. — Я особисто скинув його в чат футбольної збірної. Тепер кожен захисник знає: Кепа краще не провокувати, бо він не просто дає здачі — він міняє склад команди.

Яся м’яко поклала руку на мою долоню. Вона виглядала такою спокійною, ніби вчорашня драма була лише вдалою лекцією.

— А, знаєте, мені не шкода Тимура, — тихо сказала Яся. — Він грав із чужими почуттями, як із фішками в казино. Але вчора він зрозумів, що ми — не частина його гри. Ми — гравці на зовсім іншому полі.

— Це точно, — підхопив Алекс, нарешті відірвавшись від монети. — Знаєте, що було найкращим? Не сік. І навіть не Марта. А те, як ми всі вчотирьох просто... вийшли. Це було як ідеальна контратака.

Ми всі разом засміялись.

Сьогодні був безтурботній день перед хаосом який на нас чекає завтра в університеті. Ми всі вчотирьох там тепер зірки.