Спочатку:
На сторінку книги
Яся.
Кабінет ректора зустрів нас запахом дорогої кави та тією особливою тишею, яка зазвичай передує або великому нагородженню, або повному краху. Віктор Миколайович сидів за своїм масивним столом, не мигаючи розглядаючи на моніторі те саме фото з вечірки.
— Сідайте, — він кивнув на стільці, не відриваючи погляду від екрана. — Знаєте, що я бачу на цьому фото? Не скандал і не порушення етики. Я бачу злагоджену роботу оперативного підрозділу. Поліна розраховує, Алекс створює диверсію, Павло забезпечує прикриття, а Яся… Яся стала центром, заради якого все це закрутилося.
Він нарешті підвів голову. Його погляд був гострим, як у досвідченого тренера, який щойно побачив ідеальну комбінацію гравців.
— У мене є для вас пропозиція, від якої неможливо відмовитися, бо альтернатива — наказ про відрахування за порушення громадського порядку, який уже лежить у мене в теці, — ректор витримав паузу, насолоджуючись ефектом. — В одному з наших підшефних таборів на Закарпатті є група підлітків. Їх називають «некерованими». Вони зірвали зміну, розігнали вихователів і не визнають жодних авторитетів.
Ректор подався вперед:
— У вас є тиждень. Ви поїдете туди як команда. За сім днів ви повинні знайти до них підхід, сформувати з них футбольну команду та виграти матч проти місцевої професійної юнацької збірної.
— Які умови? — запитала Поліна вже готуючись занотовувати.
— Умови такі: В разі поразки наказ про відрахування підписується автоматично. В разі перемоги “Автомат” з усіх іспитів та заліків у цьому семестрі. Включно з профільними. Єдине, що проєкт по програмі Тетяни Вадимівни в цей список не входить.
Алекс підкинув монету. Орел.
— Звучить як ідеальне парі, — посміхнувся він. — Капітане?
Павло коротко кивнув:
— Ми згодні.
Коли ми знову відчинили двері аудиторії, лекція була в самому розпалі. Професор Гнатюк зупинився на півслові, театрально поглянувши на годинник.
— О, повернулися, — процідив він із неприхованою зверхністю. — Ну що, пане Коваленко, вже почали збирати речі? Чи ректорат вирішив дати вам годину на виселення з гуртожитку?
Студенти затамували подих. Марта в першому ряду ледь помітно випрямилася, чекаючи на фінальний акт приниження Павла. Я відчула, як Павло збирався відповісти, але в цей момент щось у мені змінилося. Весь мій страх перед «авторитетами» випарувався, залишивши тільки холодну впевненість.
Я зробила крок вперед.
— Навпаки, Вікторе Петровичу, — мій голос пролунав чітко, без жодного тремтіння. — Ректор вирішив, що наш рівень стратегічного управління заслуговує на реальну перевірку. Ми їдемо у відрядження на Закарпаття для роботи з проблемним соціальним об'єктом.
Гнатюк зневажливо хмикнув:
— Відрядження? Виглядає як заслання. І що ж вам пообіцяли за це «геройство»?
Я ледь помітно посміхнулася, і ця посмішка була адресована не тільки професору, а й Марті.
— Нам пообіцяли автоматичне зарахування всіх іспитів та заліків за цей семестр у разі успіху, — я зробила коротку паузу, зазираючи Гнатюку в очі. — Тож, Вікторе Петровичу, готуйте вашу відомість. Здається, на вашому іспиті цього разу нам не доведеться витрачати час на відповіді. Ми вже довели свою кваліфікацію ректору.
В аудиторії прокотився гул захоплення. Алекс не втримався і показав великий палець, а Поліна вже щось енергійно заносила в планшет. Гнатюк застиг із розкритим ротом, почервонівши так, ніби йому щойно виписали червону картку в його власному матчі.
— Сідайте, Стеценко, — нарешті видавив він.
Ми пройшли на свої місця під супровід шепоту, який тепер нагадував овації. Попереду були Карпати, некеровані підлітки та тиждень, який мав змінити все. Але головне — я нарешті перестала боятися свого власного голосу.
