Раді Вас бачити!

Стіл у львівській квартирі Стеценків буквально вигинався від домашніх страв, але атмосфера за ним була далеко не «офіційною». Це був той тип обіду, де шум виделок переплітався з гострими питаннями, а аромат фірмових сирників змішувався з передчуттям великих зізнань.

Леся, яка вже встигла змінити тенісну ракетку на виделку, примружилася, дивлячись на Павла. 

— Отже, капітане, — почала вона, і я зрозуміла: зараз почнеться справжній репортаж. — Ми вже з’ясували, що ти вмієш паркуватися і не боїшся нашого тата. Але розкажи про свій «тил». Яке воно — життя в будинку, де кожна цеглина, мабуть, підписана брендом «Коваленко»?

Павло відклав прибори. Його погляд на мить став серйозним, наче він подумки повертався в інший світ — холодний, прозорий і занадто раціональний.

— Знаєте, — почав Павло, і в його голосі не було пафосу, лише втомлена чесність. — У моєму домі ніколи не пахло сирниками. Там пахло дорогими меблями та кондиціонером. Мій батько... він дивовижна людина в плані стратегії, але він зробив одну велику помилку: він перетворив наше життя на бізнес-план.

Тато уважно слухав, відставивши чашку.

— У нас була «система», — продовжував Павло. — Мама займається домом, створює затишок на скільки це можливо. А батько головний у ювелірному бізнесі. Він керував усім: від моїх тренувань до того, з ким я маю з'являтися на благодійних вечорах. Все почало руйнуватися, коли я розлучився з Мартою. Батько вважав наш союз ідеальним інвестиційним проєктом. А коли він дізнався, що я обрав Ясю...

Він глянув на мене, і я відчула, як він стиснув мою руку під столом.

— Він вирішив, що мене треба «зламати». Відправив нас у Карпати до некерованих підлітків, сподіваючись, що я приповзу назад. Але він не врахував маму. Вона сказала, що не дозволить йому нищити мою душу, і подала на розлучення. А бізнес яким так пишався та керував батько виявився маминим.

У кімнаті запала тиша. Леся першою порушила її, голосно хруснувши яблуком. 

— Слухай, Коваленко... Я думала, що ти просто «золотий хлопчик», а виявляється, ти — втікач із корпоративного полону.

— Знаєш, Павле... — тато поправив окуляри. — У хімії є таке поняття, як «точка кипіння». Вона необхідна, щоб речовина очистилася від домішок. Здається, твої Карпати стали саме такою точкою.

Яринка раптом підбігла до Павла і простягнула йому свій шматочок сирника. 

— На, з’їж. У нас ніхто нікого не відправляє в гори. Тільки якщо по гриби!

Вся сім’я вибухнула сміхом. Павло розслабився, і я побачила, як у його очах з’явилося справжнє прийняття. Шторм вщух. Принаймні, я так думала.

***

Але я помилилася. У двері не просто подзвонили — у них вдарили з такою енергією, ніби за порогом стояв початок апокаліпсиса.

— О! А ось і мій головний десерт привалив! — вигукнула Леся. Яринка миттєво закричала: 

— Ромка приїхав!

Двері відчинилися, і в коридор влетів високий атлет із величезним букетом ромашок. Я якраз піднялася з чашками й опинилася в коридорі першою. Хлопець, не чекаючи, відкинув квіти, підхопив мене на руки й закружляв.

— Лесю! Ну нарешті! — його голос був гучним. — Два з половиною тижні без твоїх допитів — це занадто!

Павло вже наполовину підвівся зі стільця, але в цей момент із кухні вийшла справжня Леся. 

— Ромка, — єхидно промовила вона. — Ти зараз обіймаєш мою сестру. І якщо ти її зламаєш, її хлопець — он той серйозний тип — зробить із тебе відбивну ще до наступного матчу.

Хлопець застиг. Він повільно опустив мене на підлогу. 

— Дві... — прошепотів він. — Лесю, ти мені не казала, що в тебе є копія.

— Яся — це оригінал, — подав голос Павло, виходячи в коридор і кладучи руку мені на плече. Він зробив це машинально, позначаючи територію. — А сім хвилин різниці — це вирішальний фактор.

Хлопець подивився на Павла. Його очі звузилися. Дружня розгубленість змінилася професійною оцінкою. 

— Стривай... Коваленко? 

— Мельник? — Павло випростався. Повітря в коридорі наповнилося знайомою наелектризованою напругою. — Капітан команди з Тернополя?

Тато спостерігав за ними, як за хімічним дослідом. 

— Оце так поворот, — Роман простягнув руку. Хватка була залізною. — Наступної суботи у нас гра. Я весь тиждень розбирав твої проходи по флангу на відео, капітане.

— Сподіваюся, ти розбирав їх добре, — спокійно відповів Павло. — Бо в житті я значно небезпечніший.

— Так, вистачить мірятися тестостероном! — вклинилася Леся. — Ромко, це Павло. Він забрав серце моєї сестри. Павле — це Роман. Мій хлопець.

Яринка смикнула Романа за куртку: 

— Ромко, Павло — принц! Він мені корону обіцяв! А ти тільки квіти для Леськи привіз?

Роман розсміявся, і напруга трохи спала, але ми з Павлом перезирнулися. Львівський затишок закінчився. Тепер за цим столом сиділо два капітани ворожих команд, і попереду була найгарячіша година в нашому житті.