Раді Вас бачити!

Ранок у таборі зустрів нас сизим туманом, який важкою ковдрою ліг на футбольне поле. Повітря було настільки холодним, що кожен подих залишав по собі хмаринку пари. Хлопці з табору згуртувалися біля бокової лінії — вони виглядали як наїжачені вовченята, готові в будь-який момент виставити ікла.

Артем стояв у центрі, демонстративно ігноруючи Павла, який уже розставив фішки для тренування. Він крутив на пальці старий футбольний м’яч і шкірився до своїх друзів, повертаючи собі роль «головного», яку я вчора так безцеремонно похитнула.

— Слухай, капітане, — голос Артема прозвучав зухвало. — Ми тут порадилися... і вирішили, що бігати за твоїм свистком — це не для нас. Ми не твої службові пси. Хочеш тренуватися? Тренуй їх. — Він кивнув у нашу сторону. — А ми пішли, у нас є цікавіші справи.

Артем розвернувся, щоб піти, і вся його банда рушила за ним. Це був момент «все або нічого». Якщо ми дамо їм піти зараз — проект можна закривати.

Павло зробив два кроки вперед. Його голос був спокійним, але в ньому відчувалася вібрація сталі.

— Артеме, зупинись.

Той обернувся, примруживши очі.

— Що, будеш читати лекцію про дисципліну?

— Ні, — Павло ледь помітно всміхнувся. — Пропоную парі. Чоловіче. Один на один.

Хлопці завмерли. Артем зацікавлено вигнув брову.

— Парі? І які умови?

— П’ять пенальті, — Павло кивнув на ворота. — Я стаю в рамку, ти б’єш. Якщо забиваєш усі п’ять — я визнаю, що мені тут нічого робити. Ми збираємо речі, сідаємо в машину і їдемо. Ректору я скажу, що ви — безнадійні, і він залишить вас у спокої.

— А, хтось буде цьому дуже радий, — прошепотів Алекс.

Артем подивився на своїх хлопців, і в його очах спалахнув азарт.

— А якщо я схиблю хоча б раз?

— Тоді ви з пацанами залишаєтеся на полі. І працюєте так, як я скажу. Без ниття, без огризань і до сьомого поту. До кінця тижня.

— Погоджуйся, Артеме! — вигукнув хтось із натовпу. — Ти його розмажеш!

Артем кинув м’яч на землю і впевнено підкотив його до одинадцятиметрової позначки.

— Ставай у ворота. Подивимося, чого вартий капітан футбольної команди.

— А я бачу ти обізнаний. Знаєш хто я, — сказав Павло, прямуючи о воріт.

Я стояла поруч із Поліною та Алексом. Серце калатало так, ніби бити пенальті збиралася я. Поліна застигла з планшетом, а Алекс перестав підкидати свою монету — момент був критичним.

І тут почалась гра. Перший ударАртем бив з усієї сили. М’яч полетів прямо в «дев’ятку», але Павло в неймовірному стрибку перевів його на кутовий. Хлопці заніміли, дивлячись на Артема. Другий удар. Артем спробував підрізати м’яч у нижній кут. Павло прочитав його корпус ще до удару — м’яч прилип до рукавиць. Третій удар. Артем почав нервувати. Він пробив низом, сподіваючись на слизьку траву, але Павло знову був на місці. Четвертий удар Артем просто промазав повз стійку — тиск виявився занадто сильним для нього. П’ятий удар був уже формальністю, але Артем вклав у нього всю свою лють. Павло відбив його грудьми, навіть не поворухнувшись.

На полі запала тиша. Артем стояв біля позначки, важко дихаючи. Його обличчя було червоним, а кулаки стиснутими. Я чекала, що він зараз вибухне, кинеться на Павла або знову почне грубити.

Але сталося дещо інше. Павло підійшов до нього, підняв м’яч і простягнув Артему.

— У тебе удар — як у танка, — спокійно сказав Павло. — Але ти б’єш наосліп. Ти хочеш знищити ворота, а треба бачити дірки в захисті. Сила без контролю — це просто шум, Артеме.

Артем подивився на м’яч, потім на Павла. Його погляд змінився. Це не було приниженням — це був виклик, який він нарешті прийняв. У ньому прокинувся не вуличний хуліган, а гравець.

— П’ять кіл навколо поля! — раптом вигукнув Артем, звертаючись до своїх хлопців. — Живо! Хто останній — робить ще десять відтискань!

Він першим зірвався з місця, обдавши Павла шлейфом холодного повітря. Хлопці, ошелешені такою зміною настрою лідера, кинулися за ним.

Поля оцінила ситуацію і записала у планшет:

— Рівень опору групи впав на 75%. Об'єкт «Артем» перейшов у фазу конкуренції.

Алекс підійшов до Павла і ляснув його по плечу.

— Непогано, капітане. Але готуйся: тепер він не заспокоїться, поки не заб’є тобі цей м’яч.

Я ж дивилася на Артема, який біг попереду всіх. Він більше не намагався «попустити» нас. Він намагався довести самому собі, що він може бути кращим за того професіонала, який щойно його зупинив.