Спочатку:
На сторінку книги
Епілог. Зворушливий момент
Минув час. Місто поступово поверталося до звичного ритму, а відділок знову наповнився роботою, шумом рацій і ранковою кавою. Яну та Кілліана офіційно перевели в одну команду — тепер вони працювали як напарники, яких уже ніхто не намагався розділити.
Одного ранку, коли сонце тільки підіймалося над дахами Чикаго, Яна зайшла до відділку й побачила Кілліана в новій поліцейській формі. Він стояв біля столу, перевіряючи справи, і виглядав так, ніби завжди тут був.
— Тобі пасує, — тихо сказала вона.
— Ти теж непогано виглядаєш у формі, — усміхнувся він.
У цей момент до них підійшла Сара Левін, тримаючи невеликий пакунок.
— Це вам, — сказала вона. — На знак подяки.
Яна відкрила коробку й побачила всередині невеликий цифровий диктофон.
— Щоб більше ніколи не втрачати жодного зізнання, — пояснила Сара.
Кілліан взяв пристрій і підморгнув Яні.
— Тепер у нас офіційно є «слухавка правди».
Яна усміхнулася.
— Тільки не записуй, як ти знову жартуєш у невідповідний момент.
— Не обіцяю.
Вони засміялися, і в цю мить між ними знову зник увесь світ — залишилися тільки вони двоє і місто, яке вони захищали.
Минали тижні. Робота ставала спокійнішою, і вперше за довгий час Яна відчула, що може дихати вільно. Одного вечора Кілліан несподівано з’явився біля її квартири з букетом простих польових квітів.
— Це ще що? — здивувалася вона.
— Запрошення, — відповів він. — На пікнік. Сімейний.
Яна підняла брову.
— Сімейний?
— Я вже все організував. Твої батьки, мої, навіть Джек і Роджерс погодилися.
Вона засміялася.
— Ти божевільний.
— Ти ж казала, що тобі це подобається.
Пікнік відбувся на зеленій галявині за містом. Сонце було м’яким, повітря теплим, а навколо звучав сміх. Родини сиділи за великим столом, ділилися їжею, історіями й жартами.
Яна дивилася на все це й не могла повірити, що ще недавно вони були на межі катастрофи.
Кілліан підійшов до неї ближче, тримаючи щось у кишені.
— Можна тебе на хвилинку?
Вони відійшли трохи далі від усіх.
— Що сталося? — запитала Яна.
Кілліан раптом став серйозним. Потім опустився на одне коліно.
— Яна Ковальчук, — тихо сказав він, — ми пройшли через божевілля, через страх і втрати. Але ти завжди була поруч. І я не хочу більше уявляти жодного дня без тебе.
Він відкрив маленьку коробочку.
— Ти вийдеш за мене?
Яна завмерла. На мить світ навколо зник.
Потім вона різко опустилася до нього, обійняла так міцно, що він ледь не впав, і прошепотіла:
— Так.
Вони поцілувалися просто там, на очах у всіх.
І цього разу ніхто не приховував емоцій — навколо пролунали радісні вигуки, хтось аплодував, хтось сміявся, а батьки Яни й Кілліана витирали сльози щастя.
— Ну нарешті! — вигукнув Джек.
— Я вже думав, він ніколи не наважиться, — додав Роджерс.
Яна й Кілліан лише сміялися, не відпускаючи одне одного.
Чикаго більше не здавався холодним і чужим. Він став домом.
А попереду в Яни та Кілліана було не просто майбутнє — а спільне життя, яке вони обрали самі, тримаючись за руки навіть тоді, коли весь світ знову міг стати небезпечним.
Кінець
