Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 10. Сліди в темряві
Ніч остаточно накрила Чикаго. Неонові вивіски відбивалися у мокрому асфальті, а місто жило своїм звичним життям, навіть не здогадуючись, що десь поруч хтось відчайдушно шукає зниклу людину.
Яна та Кілліан піднялися сходами до невеликого міського центру, де можна було отримати інформацію про зареєстровані автомобілі.
За старою дерев'яною стійкою сидів літній працівник у товстих окулярах.
Він неквапливо підняв голову.
— Добрий вечір... Чим можу допомогти?
Яна поклала перед ним аркуш із номером автомобіля.
— Нам потрібно терміново встановити власника цієї машини.
Старий повільно кивнув.
— Зараз подивимося...
Він одним пальцем почав друкувати на клавіатурі.
— Так...
Клац...
— Ще хвилинку...
Клац...
Яна нервово почала стукати пальцями по стійці.
— Можна трохи швидше? Це дуже важливо.
— Не хвилюйтеся, міс, — спокійно відповів старий. — Комп'ютер молодший за мене, але працює ще повільніше.
Кілліан тихо засміявся.
— Він мені подобається.
Яна сердито подивилася на нього.
— Тобі зараз усе смішно?
— Якщо нервувати, комп'ютер швидше не запрацює.
Вона важко зітхнула.
— У нас кожна хвилина на рахунку.
— Саме тому треба берегти нерви.
Минуло ще кілька хвилин.
Нарешті принтер тихенько задзижчав.
Старий простягнув їм аркуш.
— Ось адреса.
Кілліан усміхнувся.
— Дуже дякую. Буду винен.
— Не поспішайте повертати борги, молодий чоловіче, — усміхнувся старий.
Коли вони вийшли на вулицю, вже повністю стемніло.
Яна швидко сіла за кермо.
За двадцять хвилин вони опинилися на покинутій промисловій околиці міста.
Попереду височів старий склад.
Територію закривали масивні металеві ворота.
За ними стояла чорна машина.
Саме та, яку назвав Ганг.
Яна вимкнула двигун.
— Ми знайшли її...
Кілліан уважно оглянув територію.
— Проблема в іншому.
— Яка?
— Щоб офіційно зайти туди, потрібен ордер.
Яна мовчала.
— А його в тебе немає.
Вона стиснула губи.
— Немає.
Кілліан сперся на дверцята автомобіля.
— Ось тому я й дивуюся...
— Чому?
— Чому цю справу не доручили досвідченому детективу?
Яна різко повернулася до нього.
— Тобто я, на твою думку, недостатньо хороша?
— Я цього не казав.
— Саме це ти й мав на увазі.
— Ні.
Він опустив очі.
— Просто...
Настала коротка пауза.
— Просто я звик, що поліцейські дивляться на мене як на сміття.
Яна здивовано мовчала.
Кілліан сумно усміхнувся.
— Це вже мій комплекс.
— Вибач.
Яна уважно подивилася на нього.
Вперше вона побачила не нахабного шахрая.
А звичайну людину.
— Знаєш...
Вона ледь усміхнулася.
— Я тобі вірю.
Кілліан підняв голову.
— Справді?
— Так.
Яна дістала диктофон.
— Ти допомагаєш мені.
Вона підкинула диктофон угору.
Кілліан вправно спіймав його.
— Забирай.
Він здивовано подивився на неї.
— Оце так...
— Я виконую обіцянки.
Кілліан усміхнувся.
Потім перевів погляд на високий паркан.
І раптом хитро примружився.
— Зачекай...
Яна насторожилася.
— Що?
— Якщо злочин скоюється просто зараз...
Він показав на склад.
— Поліція має право проникнути без ордера.
Яна широко усміхнулася.
— Молодець.
Вона легенько штовхнула його плечем.
— Лізь першим.
— А якщо мене впіймають?
— Я офіційно тебе заарештую.
— Дуже заспокоїла.
За хвилину вони вже перелізли через паркан.
Чорний позашляховик стояв біля старого ангара.
Яна дістала ліхтарик.
— Починаємо огляд.
Кілліан відкрив дверцята автомобіля.
Всередині було порожньо.
Раптом він нахилився.
— Дивно...
На підлозі лежали кілька музичних дисків іспанською мовою.
— Латиноамериканська музика...
Тим часом Яна уважно світила ліхтариком у салон.
На задньому сидінні вона помітила темні плями, подряпини на шкірі та обірваний ґудзик.
— Тут була боротьба.
Вона швидко зробила фотографії.
— Давида явно тримали силою.
Кілліан продовжив огляд.
Раптом він завмер.
На підлозі біля водійського сидіння лежала керамічна чашка.
На ній був намальований чорний скорпіон.
Кілліан зблід.
— Ні...
Яна озирнулася.
— Що сталося?
— Треба йти.
— Чому?
— Негайно.
Він показав на емблему.
— Це знак картелю Еррера.
— Якого ще картелю?
— Картелю Рауля Еррери.
— Хто це?
— Один із найнебезпечніших мексиканських контрабандистів у Чикаго.
Яна ще раз подивилася на чашку.
— Це важливий доказ.
Вона присіла, щоб сфотографувати її.
— Я нікуди не піду, поки все не задокументую.
Кілліан схопив її за руку.
— Послухай мене хоч раз.
— Відпусти.
— Якщо вони повернуться...
Не встиг він договорити.
Позаду почувся грубий голос.
— Уже повернулися.
Яна й Кілліан повільно обернулися.
І завмерли.
Із темряви вийшли шестеро кремезних чоловіків.
Усі були озброєні.
На їхніх куртках красувався той самий чорний скорпіон.
Один із бандитів усміхнувся.
— Ну що...
— Догралися?
Кілліан нервово підняв руки.
— Хлопці...
Він натягнув усмішку.
— Усім привіт.
— Ми вже йдемо.
— Вважайте, що нас тут не було.
Найвищий мексиканець лише фиркнув.
— Пізно.
За секунду двоє чоловіків схопили Яну.
Ще двоє скрутили Кілліана.
— Гей! — обурилася Яна.
— Я офіцер поліції!
— Тим цікавіше, — холодно відповів бандит.
Їх силоміць посадили до чорного мікроавтобуса.
Двері грюкнули.
Автомобіль рушив.
У салоні запала тривожна тиша.
Яна тихо нахилилася до Кілліана.
— Звідки ти їх знаєш?
Кілліан тяжко зітхнув.
— Колись...
Він винувато усміхнувся.
— Я продав їхньому босові дорогу хутряну шубу.
— І що?
— Вона виявилася підробкою.
Яна заплющила очі.
— Ну ти й майстер знаходити собі проблеми...
Кілліан лише тихо пробурмотів:
— Повір... цього разу проблеми знайшли нас самі.
