Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 16. Ціна мовчання
Минув тиждень після штурму покинутої лікарні.
Чикаго жив у режимі надзвичайної ситуації. Врятованих іноземців помістили на карантин, найкращі лікарі та вчені намагалися зрозуміти природу загадкового препарату, який перетворював людей на неконтрольованих істот. У новинах щодня говорили про «справу Ковальчук», а фотографії Яни не сходили з перших шпальт газет.
Для всіх вона стала героїнею.
Для себе — людиною, яка програла найважливіше.
Вона більше не бачила Кілліана. Після тієї пресконференції він зник так само раптово, як колись з'явився в її житті. Жодного повідомлення, жодного дзвінка.
І щоночі Яна прокручувала в голові свої слова перед журналістами.
«Колишній аферист...»
Вона хотіла пожартувати. Хотіла захистити його від зайвої уваги преси. А вийшло так, ніби вона сама поставила між ними стіну.
Тимчасово обов'язки мера Чикаго виконувала Бекка Морган. Вона сиділа в колишньому кабінеті Вестона, де ще недавно ухвалювалися злочинні рішення.
Коли Яна зайшла всередину, Бекка щиро усміхнулася.
— Офіцере Ковальчук, рада вас бачити.
На столі лежала папка з гербом міста.
— Міська рада одноголосно підтримала вашу кандидатуру. Ми хочемо запропонувати вам підвищення. Посаду в спеціальному відділі з розслідування особливо небезпечних злочинів.
Будь-який поліцейський у Чикаго мріяв би почути такі слова.
Яна мовчала.
Потім повільно розстебнула комір форми й зняла маленьку срібну зірочку зі свого погона.
Бекка здивовано насупилася.
— Яно... що ви робите?
Дівчина поклала зірочку на стіл.
— Пробачте. Але я не можу прийняти це підвищення.
— Ви жартуєте?
— Ні.
Бекка підвелася.
— Ви стільки пройшли заради цієї кар'єри. Ви врятували десятки людей. Усе місто вам вдячне.
Яна сумно усміхнулася.
— Поліцейський має не лише ловити злочинців. Він повинен вміти довіряти людям, працювати в команді й не засуджувати тих, хто колись помилявся.
Вона опустила очі.
— А я цього не досягла.
Бекка уважно подивилася на неї.
— Це через Кілліана?
Яна нічого не відповіла.
Тиша сказала більше за будь-які слова.
— Ви справді хочете все залишити?
— Так.
Вона ковтнула клубок у горлі.
— Дякую вам за шанс. За підтримку. Але мені краще піти зараз, поки я остаточно не втратила себе.
Бекка ще кілька секунд дивилася на молоду поліцейську, а потім тихо промовила:
— Якщо колись захочете повернутися — двері цього кабінету для вас завжди будуть відчинені.
Коли Яна вийшла з мерії, сльози вже неможливо було стримати.
Вона повільно дійшла до своєї маленької орендованої квартири, дістала валізу й почала складати речі. Форма, документи, кілька фотографій із родиною, старий картонний значок детектива, який вона привезла з України як нагадування про дитячу мрію.
Тепер ця мрія здавалася дивно порожньою.
Без Кілліана Чикаго перестало бути домом.
Через два дні Яна сиділа в літаку, дивлячись у ілюмінатор на вогні міста, яке колись здавалося початком нового життя.
Тепер воно залишалося позаду.
В Україні батьки зустріли її зі щирою радістю, але дуже швидко зрозуміли: щось не так.
— Доню, чому ти повернулася? — тихо запитала мама, допомагаючи розкладати речі. — У тебе ж усе виходило.
Яна опустила погляд.
— Просто втомилася.
Батько недовірливо насупився, але не став допитуватися. Він бачив: донька повернулася не переможницею, а людиною з розбитим серцем.
Тим часом у Чикаго новина про звільнення Яни розлетілася відділком швидше за будь-який службовий наказ.
Її почув навіть той самий карлик — Марко, колишній напарник Кілліана.
Він саме грав у карти в дешевому барі, коли двоє поліцейських за сусіднім столиком обговорювали останні новини.
— Чув? Та українка звільнилася.
— Серйозно? Після всього, що зробила?
— Кажуть, полетіла додому.
Марко мало не вдавився пивом.
— Що?!
Не гаючи часу, він кинув карти на стіл і помчав шукати Кілліана.
Кілліан знайшовся у своєму маленькому офісі над автомайстернею. Він сидів біля вікна, бездумно крутячи в руках чашку давно холодної кави.
— Ти що тут киснеш? — увірвався Марко.
— Чого тобі?
— Ти ідіот.
Кілліан підняв брову.
— Дякую, дуже конструктивно.
— Яна звільнилася.
Чашка завмерла в його руці.
— Що ти сказав?
— Вона поїхала в Україну. Через тебе, між іншим.
Кілліан різко підвівся.
— Ні...
— Так. Уся поліція вже це обговорює.
Кілліан провів рукою по волоссю, і в його очах уперше за довгий час з'явився справжній страх.
— Який же я дурень...
Він згадав її усмішку, її впертість, те, як вона вірила в нього, коли ніхто інший не вірив.
— Вона відмовилася від кар'єри, до якої йшла все життя...
Марко склав руки на грудях.
— І ти збираєшся просто сидіти тут?
Кілліан рішуче схопив куртку.
— Ні.
Він швидко почав складати документи й гроші в дорожню сумку.
— Я не можу її втратити.
Марко здивовано присвиснув.
— Ого. Схоже, наш знаменитий шахрай закохався.
Кілліан лише усміхнувся, але цього разу в його усмішці не було звичної іронії.
— Вона — найдорожче, що в мене коли-небудь було.
Він застібнув сумку й подивився на нічний Чикаго за вікном.
— Я їду в Україну.
І вперше за багато років Кілліан Венс був готовий ризикнути всім не заради грошей чи чергової авантюри, а заради однієї впертої української поліцейської, яка змусила його повірити, що він може бути кращим.
