Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 11. Весілля під прицілом
Чорний мікроавтобус плавно звернув із головної дороги й під'їхав до величезних кованих воріт.
За кілька секунд автоматика тихо задзижчала, ворота повільно розсунулися, і автомобіль в'їхав на територію розкішної вілли.
Яна мимоволі затамувала подих.
Перед нею простягався справжній палац. Посеред двору дзюрчав величезний фонтан, навколо якого росли високі пальми, кипариси й троянди. Мармурові доріжки вели до триповерхового особняка в середземноморському стилі, а біля входу вишикувалися дорогі спортивні автомобілі.
— Нічого собі... — прошепотіла Яна.
Кілліан лише важко зітхнув.
— Не захоплюйся. Якщо ми сюди потрапили, то навряд чи нас запросили на екскурсію.
Дверцята відчинилися.
— Виходьте.
Двоє кремезних охоронців повели їх до будинку.
Всередині панувала ще більша розкіш. Високі стелі, кришталеві люстри, картини відомих художників і мармурові сходи справляли враження, що це не будинок, а музей.
Охоронці відчинили масивні двері кабінету.
За великим столом сидів чоловік років сорока.
Темне волосся, акуратно підстрижена борода, дорогий чорний костюм і проникливі карі очі.
Його погляд був холодним, але впевненим.
Це був Рауль Еррера — найвідоміший мексиканський кримінальний авторитет Чикаго.
Він мовчки дивився на гостей.
У кабінеті запала тиша.
Першим її порушив Кілліан.
Він зробив кілька кроків уперед.
— Добрий вечір, Раулю.
Еррера повільно підвівся.
— Кілліане...
Його голос був абсолютно спокійним.
— Я ж просив тебе більше ніколи не з'являтися тут.
Він підійшов ближче.
— Пам'ятаєш ту дорогу хутряну шубу?
Кілліан винувато посміхнувся.
— Пам'ятаю...
— Вона виявилася дешевою підробкою.
Рауль похитав головою.
— А знаєш, що найбільше мене образило?
Він сумно усміхнувся.
— Я ставився до тебе, як до сина.
Запрошував за свій стіл.
Моя мати готувала для тебе вечерю.
Навіть дідусь завжди радів твоєму приходу.
А ти обдурив усю нашу родину.
Кілліан мовчки опустив очі.
— Пробач...
— Запізно.
Рауль перевів погляд на Яну.
— А хто ця молода пані?
Кілліан швидко відповів:
— Вона...
Він на мить замислився.
— Аніматорка.
Яна різко повернулася до нього.
— Що?!
Кілліан лише невинно всміхнувся.
— Іноді імпровізація рятує життя.
Яна сердито фиркнула.
— Насправді я офіцер поліції.
Вона зробила крок уперед.
— Я розслідую зникнення Давида Левіна.
Поклала фотографію на стіл.
— Нам відомо, що він сідав у машину, яка належить вашим людям.
Рауль уважно подивився на світлину.
Його обличчя залишилося незворушним.
— Продовжуйте.
— Якщо ви причетні до його викрадення, я знайду докази.
Навіть якщо доведеться перевернути весь Чикаго.
Рауль повільно посміхнувся.
— Смілива.
Він натиснув кнопку на столі.
До кабінету зайшли озброєні охоронці.
— Поліцейських я не люблю.
Рауль спокійно промовив:
— Заберіть їх.
Яна міцніше стиснула кулаки.
Кілліан тихо прошепотів:
— Здається, зараз нас уб'ють...
Саме в цю мить двері різко відчинилися.
— Татусю!
До кабінету буквально влетіла молода дівчина у розкішній весільній сукні.
Білосніжна фата спадала до самої підлоги, а в руках вона тримала букет троянд.
— Татусю, швидше! Уже час нашого танцю!
Рауль усміхнувся.
— Габріелло...
Він ніжно обійняв доньку.
— Мені доведеться трохи затриматися.
— Чому?
— Спочатку потрібно вирішити одну проблему.
Він кивнув у бік Яни й Кілліана.
— Потім їх ліквідують.
Габріелла подивилася на гостей.
І раптом широко розплющила очі.
— Це ж...
Вона швидко підбігла до Яни.
— Це ви!
Яна теж одразу впізнала її.
Саме цю дівчину вона врятувала від озброєного злочинця в торговому центрі.
— Офіцер Ковальчук!
Габріелла щиро обійняла її.
— Тату, вона врятувала мені життя!
Рауль здивовано підняв брови.
— Справді?
— Якби не вона, мене давно не було б серед живих.
Яна трохи зніяковіла.
— Я просто виконувала свій обов'язок.
Потім усміхнулася.
— До речі...
Вона подивилася на сукню.
— Ви сьогодні неймовірно гарна.
Габріелла засвітилася від щастя.
— Дякую!
Рауль кілька секунд мовчав.
Потім важко видихнув.
— У нашій родині є правило.
Він уважно подивився на Яну.
— Якщо хтось урятував життя члену сім'ї Еррера, ми зобов'язані повернути цей борг.
Він махнув рукою.
— Скасувати наказ.
Охоронці опустили зброю.
Рауль усміхнувся.
— Сьогодні весілля моєї доньки.
Він простягнув руку.
— Будьте нашими гостями.
---
Через кілька хвилин Яна й Кілліан уже сиділи серед сотень гостей.
Лунала весела мексиканська музика.
Маріачі співали запальні пісні.
Люди танцювали, сміялися й піднімали келихи за молодят.
Незабаром Габріелла запросила батька на традиційний весільний танець.
Усі гості зааплодували.
Навіть Яна не змогла стримати усмішку.
— Красиво...
— Так, — тихо відповів Кілліан.
— Я давно не бачив Рауля таким щасливим.
Після танцю офіціанти внесли величезний багатоярусний весільний торт.
Коли свято трохи стихло, Рауль сам підійшов до Яни.
— Щодо Давида...
Вона одразу насторожилася.
— Я слухаю.
— Він дійсно був у мене.
— Навіщо?
— Ми обговорювали будівництво будинку.
Рауль подивився у вікно.
— Я хотів подарувати своїй матері будинок її мрії.
Саме Давид займався проєктом.
Яна уважно слухала.
— А потім?
— Після зустрічі він поводився дуже дивно.
— У якому сенсі?
— Він став агресивним.
Наче перестав контролювати себе.
Рауль насупився.
— Напав на випадкового корейця біля парковки.
— Що?
— Саме так.
— Це зовсім не схоже на Давида.
— Я теж так подумав.
Рауль дістав записник.
Написав адресу.
— Ось де живе той кореєць.
Він був останнім, хто бачив Давида після нашої зустрічі.
Яна подякувала.
Коли вони з Кілліаном виходили з вілли, обоє мовчали.
Лише сівши до автомобіля, Яна тихо сказала:
— Щось тут не сходиться.
Кілліан кивнув.
— Абсолютно.
Він подивився на аркуш із адресою.
— У мене таке відчуття, що нам розповіли лише половину правди.
Попереду на них чекала нова зустріч, яка могла або наблизити їх до Давида Левіна... або завести в ще небезпечнішу пастку.
