Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 7. Сорок вісім годин
Вестибюль Департаменту поліції Чикаго гудів, як розворушений вулик.
Біля турнікетів вахтер Джек безуспішно намагався заспокоїти невисоку жінку років сорока п'яти. На ній була довга темна спідниця, світла блузка й хустка, що прикривала волосся. Заплаканими очима вона дивилася на двері, які вели до кабінету начальника поліції.
— Будь ласка... — крізь сльози благала вона. — Мені потрібно поговорити з шефом. Мій чоловік зник... Уже більше тижня його немає вдома...
— Місіс, заспокойтеся, — лагідно відповів Джек. — Шеф зараз дуже зайнятий.
— А мені що робити? — схлипнула жінка. — Поліція лише прийняла заяву... Але ніхто його не шукає!
Саме в цю мить двері відділку відчинилися.
Усередину впевнено зайшла Яна Ковальчук, ведучи в кайданках затриманого злодія.
— Джеку! — усміхнулася вона. — Доставила ще одного любителя чужого майна.
Джек широко всміхнувся.
— Молодець, офіцере!
Не встигла Яна відповісти, як відділком прогримів знайомий суворий голос.
— Ковальчук! До мене в кабінет. Негайно!
Яна важко зітхнула.
— Здається, мене вже чекають...
---
Шеф Ден Роджерс сидів за столом із кам'яним виразом обличчя.
Щойно Яна зачинила двері, він кинув на стіл службовий рапорт.
— Ти хоч розумієш, що влаштувала?
Яна мовчала.
— Через тебе половина торгового центру була евакуйована! Люди в паніці вибігали на вулицю! Преса вже телефонує мені без упину!
Він різко встав.
— Так, ти затримала злочинця.
Він зробив коротку паузу.
— І це єдиний плюс.
Яна спокійно чекала, поки начальник виговориться.
— Від завтра повертаєшся до штрафів за паркування.
— Ні.
Роджерс здивовано підняв брову.
— Що?
— Я не прилетіла через океан лише для того, щоб виписувати штрафи.
Вона дивилася йому просто в очі.
— Я приїхала захищати людей.
У кабінеті запала тиша.
— Ковальчук... — холодно промовив Роджерс. — Думаєш, хтось питав мою думку, чи потрібна мені тут молода поліцейська з України?
Він обійшов стіл.
— Ні.
— Мені наказали прийняти тебе за міжнародною програмою.
— Але саме я вирішую, чим ти займатимешся.
У цей момент у двері несміливо постукали.
— Заходьте.
До кабінету увійшла та сама заплакана жінка.
У руках вона стискала сімейну фотографію.
— Перепрошую... — тремтів її голос. — Мене звати Сара Левін.
Вона поклала фотографію на стіл.
На знімку усміхалися чоловік, дружина й двоє маленьких дітей.
— Це мій чоловік... Давид...
Сльози покотилися її щоками.
— Він працював на будівництві... Тиждень тому сказав, що затримається після зміни... І більше не повернувся...
— Ми вже прийняли вашу заяву, — сухо відповів Роджерс.
— Але ніхто нічого не робить! — майже закричала Сара. — Мої діти щодня питають, де тато...
Яна мовчки дивилася на фотографію.
Щаслива родина.
Закохані очі.
Маленькі діти.
Вона згадала власних батьків.
— Я займуся цією справою.
У кабінеті настала мертва тиша.
Сара здивовано подивилася на Яну.
— Ви... справді?
— Обіцяю.
Жінка не стримала сліз.
Вона міцно обійняла Яну.
— Дякую...
---
Щойно Сара вийшла, Ден Роджерс грюкнув долонею по столу.
— Ковальчук!
Вона випросталася.
— Ти звільнена.
— Що?
— За непокору наказу.
Яна не могла повірити власним вухам.
— За те, що хочу знайти зниклу людину?
— За те, що самовільно взялася за справу, яку тобі ніхто не доручав.
Саме тоді двері кабінету відчинилися вдруге.
До приміщення зайшла елегантна жінка в дорогому світлому костюмі.
— Добрий день.
Роджерс миттєво змінився на обличчі.
— Місіс Беккі...
— Я секретар мера Чикаго.
Вона усміхнулася Яні.
— Щойно місіс Левін дала інтерв'ю журналістам.
Роджерс насторожився.
— Вона сказала, що молода українська офіцерка особисто пообіцяла знайти її чоловіка.
Беккі поклала телефон на стіл.
На екрані вже була новина.
«Українська поліцейська береться за загадкове зникнення будівельника».
— Мер уже знає про цю історію, — спокійно сказала вона.
— І дуже сподівається, що поліція не підведе містян.
Вона знову подивилася на Яну.
— Якщо вам знадобиться допомога мерії — звертайтеся.
— Дякую.
Коли двері зачинилися, Роджерс кілька секунд мовчав.
Потім важко видихнув.
— Гаразд...
Він невдоволено потер перенісся.
— У тебе є сорок вісім годин.
Яна завмерла.
— Якщо за цей час не знайдеш жодної зачіпки...
Він подивився їй просто в очі.
— Можеш забути про роботу в цьому відділку.
Яна впевнено кивнула.
— Я не підведу.
— Побачимо.
---
Біля виходу її вже чекав Джек.
— Ось матеріали справи.
Він простягнув тоненьку папку.
Яна відкрила її.
Усередині було всього кілька аркушів.
Заява дружини.
Короткий рапорт.
І одна-єдина фотографія будівельної бригади.
— Це все?
— Більше нічого...
Яна уважно вдивилася у знімок.
І раптом її серце пропустило удар.
На задньому плані, серед робітників, стояв чоловік, якого вона вже ніколи б не переплутала.
Кілліан Венс.
Він усміхався прямо в камеру.
— Ось ти де...
Яна міцно стиснула фотографію.
Тепер вона знала, з чого почне своє розслідування.
