Раді Вас бачити!

Пролог

У Чикаго ніколи не буває справжньої тиші. Місто постійно гуде, дихає, стогне під вагою потягів метро та сирен поліцейських машин. Але того вівторка, рівно опівночі, тиша стала майже відчутною на дотик. Липкою, як січневий сніг.

Вузький провулок за старою швейною фабрикою в районі Південного Сайду потопав у тінях. Це було місце, куди навіть щури забігали лише за крайньої потреби.

Він вийшов з бару, закурюючи останню цигарку. Його кроки звучали впевнено — чоловік знав ці вулиці, знав кожен вихід, кожен поворот. Але цього разу він не дійшов до кінця провулка.

Не було крику. Не було боротьби. Лише різкий звук розриву повітря — звук, що супроводжує рух чогось важкого і швидкого. Цигарка випала з його пальців і згасла в калюжі, не встигнувши навіть тліти.

Коли за п’ять хвилин на це місце виїхав нічний патруль, провулок був порожнім. Лише волога стіна, на якій ще залишалися краплі води від дощу, і жодного сліду людини. Жодної гільзи. Жодного свідоцтва того, що тут щойно було скоєно злочин.

Чикаго продовжувало жити своїм життям. Світло неонових вивісок відбивалося у вікнах хмарочосів, а поліцейські диспетчери зачитували черговий звіт про спокійну зміну.

Місто не знало, що в цю ніч рахунок почав іти на години.

Десь у темряві, за межами видимого світу, хтось уже почав гру, правила якої були написані кров’ю.

Але найгірше було не те, що люди зникали. Найгіршим було те, що вони більше не поверталися тими, ким були раніше.