Раді Вас бачити!

— Вибач, — тихо пролунало за спиною.

Я обернулася. Антоні стояв позаду, і в його очах був той самий розпач, що й у моїх. Ноги стали ватяними, але я зробила крок до нього. Просто щоб відчути, що я не сама в цій пастці.

— Не треба було приходити так швидко, — втомлено кинув він. — Я побачив, що машина поїхала, і після твого повідомлення про пістолет... я просто не втримався.

Я поклала руку йому на плече.

— Ти не винен. Ні в чому.

Ми стояли поруч, намагаючись віддихатися. Тепло його тіла трохи заспокоювало, але в голові все одно стукало: «Дві чашки. Дві чашки».

— Що ти йому скажеш? — запитав Антоні.

— Думаєш, він повернеться до цієї теми? — я подивилася йому в очі, сподіваючись на заперечення.

— Впевнений, — відрізав він. — Він просто дав тобі час.

І тут до мене дійшло, наскільки Чак геніальний мерзотник. Він побачив усе. Зрозумів усе. І замість того, щоб влаштувати сцену, він просто кинув цей факт мені в обличчя і пішов. Він дав мені час, щоб я сама себе з’їла. Щоб я вигадувала безглузді версії, тремтіла від кожного дзвінка і здригалася від його тіні. Його стратегія була бездоганною: залишити мене в цій тиші, де кожен подих, це визнання провини.

— Я… я не знаю, що сказати, — прошепотіла я.

Я просто вчепилася в Антоні. Мені було так легше: сховатися в його руках від погляду Чака, який досі стояв перед очима. Його тепло притупляло паніку, глушило хаос у голові. Я стиснула пальці на його спині, ніби могла зупинити час. Це був короткий затишок. Я знала: він розтане, щойно доведеться відкрити рота перед чоловіком.

Антоні м’яко відсторонився, але не випустив мою руку.

— Ходімо прогуляємось? — тихо запропонував він. — Свіже повітря прочистить мізки.

Я мовчки кивнула й пішла в спальню. Дістала з полиці білу футболку, м’яку й просту. Натягнула її, відчуваючи прохолоду тканини на шкірі. Потім шорти. Все машинально, як робот.

Затрималася біля дзеркала. Відображення було чужим: втомлені очі, губи, що забули, як усміхатися. Провела пальцями по волоссю. Мій маленький ритуал: якщо всередині все валиться, зовні має бути порядок.

— Готова? — покликав він із вітальні.

Я вдихнула, останній раз глянула на свій фасад і вийшла.

— Так.

Антоні простягнув руку, і я взяла її. Його дотик був впевненим, наче він міг вивести мене з будь-якого пекла. Ми вийшли на вулицю.

Сонце гріло обличчя, вітер бавився з пасмами волосся. Повітря було чистим, і кожен крок поруч із ним трохи знімав той тягар, що приріс до плечей. Тріщини всередині затягувалися, нехай і тимчасово.

— Відчуваєш цю тишу? — Антоні ледь усміхнувся.

— Так, — відповіла я, вдихаючи запах трави. — Наче світ вирішив зробити паузу разом зі мною.

Ми пішли до парку. Я вже встигла його полюбити. Сьогодні понеділок, алеї були порожніми, всі в офісах. Тільки ми й цей фальшивий спокій.

Якийсь турист ліниво доїдав морозиво на лавці, обережно нахиляючи голову, щоб не забруднитися. Двоє дітей тягнули маму до атракціонів, сперечаючись, куди йти першими. А один чоловік біля кав’ярні розсмішив мене до сліз. Він замовив каву, заплатив, а потім відволікся на дзвінок і знову поліз за купюрою, простягаючи її баристі. Той здивовано кліпав очима, а чоловік, зрозумівши помилку, так ніяково розсміявся, що посміхнулися навіть перехожі.

Мене ніби блискавкою прошило. Ідея. Проста й геніальна.

— Я придумала! — вирвалося в мене.

Антоні зупинився. Він дивився з тією своєю уважною цікавістю, ніби я готувалася виголосити маніфест.

— Я скажу, що зробила каву й пішла у вітальню, — почала я на одному диханні. — Але мені подзвонила Софія. Я відволіклася на розмову, а після дзвінка на автоматі приготувала ще одну чашку. Тільки коли принесла її в кімнату, побачила, що там уже стоїть перша. І тут зайшов Чак.

Я відчула, як губи розпливаються в усмішці. Хотілося самій собі аплодувати за таку відмазку.

— Що скажеш? — я підняла підборіддя, чекаючи на вердикт.

Антоні спершу мовчав, але в очах заграла іскра. Він тихо засміявся й хитнув головою.

— Здається, ти могла б працювати у відділі вигадування легенд. Це справді розумно.

Від його слів у грудях розлилося приємне тепло. Я пишалася собою, своїм мозком, здатністю знайти шпарину там, де стіна здавалася монолітною.

Настрій злетів. Мені було байдуже, чи повірить Чак насправді. Ця версія звучала правдоподібно, і я збиралася стояти на ній до кінця. Хотілося дихати на повні легені, відчувати кожен порив вітру.

Я дивилася на Антоні й посміхалася. Він ішов поруч, його спокій давав ілюзію безпеки. Ми просто блукали парком, заглядаючи в безлюдні куточки. Я помічала все: як сонце пробивається крізь гілки, як на асфальті танцюють тіні, як дзюркоче струмок, перетинаючи доріжку.

Раптом в одному з безлюдних куточків я відчула те саме, що й у день знайомства з Антоні. Тремтіння в животі, напружене, приємне бажання. Тут, серед паркової метушні, воно стало в десятки разів сильніше. Мозок здався й дав лише одну команду: «Розслабся, Емілі. Живи».

Я стиснула його руку й потягнула за собою в тінь старого дерева. Антоні спершу здивовано підняв брови, але швидко все зрозумів і посміхнувся.

Шум парку та відлуння кроків відійшли на задній план. Ми опинилися в густій тіні, куди не діставало навіть сонце. Я не думала про наслідки, про Чака, про правила. Була тільки ця хвилина, я і він, і цей дикий потяг, що прокинувся всередині.

Коли останній звук на доріжці вщух, я відчула, що бажання досягло піку. Мій погляд зустрівся з його. Я повільно, майже машинально, опустилася на коліна на м’яку траву.

Мої пальці, тремтячи від передчуття, спустили з нього шорти. Він уже був готовий, твердий і гарячий, пульсував у моїй долоні, сповнений сили та прагнення.

Я схилилася нижче. Його запах: чистий, трохи гіркуватий, вдарив у голову. Провела язиком по голівці, злизуючи солону краплю, що виступила від бажання. Смак миттєво відкинув мене в минуле.

Вітальня. Наш перший раз. Тоді все було незграбно, сором’язливо, з тремтячими пальцями. Зараз усе інакше. Жодної нервозності, тільки гостра, нетерпляча спрага. Мені не потрібні були вмовляння чи уроки. Я хотіла його тут і зараз.

Не чекала. Не дражнила. Мої губи розкрилися і прийняли його. Спочатку обережно, обволікаючи кінчик вологим теплом, а потім глибше, забираючи всю довжину. Антоні здригнувся, з його горла вирвався приглушений стогін.

Він поклав долоню мені на голову. Без тиску, майже лагідно. Пальці заплуталися в моєму волоссі, і він почав рухатися. Ритмічно, виміряно. Його стегна робили короткі поштовхи, немов він боявся зайти надто глибоко і завдати мені дискомфорту.

Ця обережність посеред дикого бажання звела мене з розуму. Я стогнала, відчуваючи, як його пальці стискають мої пасма міцніше. Світ навколо перестав існувати. Залишився лише цей ритм, пульс у скронях і шелест листя над нами.

У його поштовхах з’явилася нова сила. Він намагався тримати себе в руках, але кожен вдих ставав гарячішим. Я працювала язиком невтомно, проходячись вздовж вуздечки, кружляючи навколо напруженої голівки. Відчувала кожну жилку, кожен удар крові, що бився в такт моєму серцю. Смак Антоні: інтенсивний, солоний, унікальний.

Його рука у моєму волоссі стала якорем. Він не керував мною, він просто тримався за мене, як за порятунок. Хрипкі стогони більше не стримувалися, вони падали на мене, розпалюючи нову хвилю вогню всередині.

Я прискорилася, дозволяючи йому йти до самого горла. Очі застилали сльози від напруги, але я не зупинялася. Це був первісний танець, де ми остаточно втратили контроль.

— Я... не витримаю довго... — прохрипів він. Голос був чужим, сирим від пристрасті.

Це підхлеснуло мене. Я підвела погляд, зустрівшись із його темними, майже чорними очима. У них було все: захоплення і повна капітуляція. Мої губи стиснулися сильніше, викликавши нове тремтіння в його стегнах.

Ритм став рваним. Він застиг на мить, увійшовши максимально глибоко, а потім його тіло вигнулося дугою. Довгий, тремтливий стогін розірвав тишу, і він виплеснув у мене гаряче, солоне задоволення. Я прийняла все, до останньої краплі, відчуваючи фінальні спазми його м’язів на своїх губах.

Він важко дихав, усе ще тримаючи мою голову в долонях, ніби боявся, що я зникну. Потім руки ослабли, він обережно відійшов. Його пальці ковзнули з волосся на мої щоки.

— Ти мене з’їла... — прошепотів він зі щасливим безсиллям.

Я притулилася щокою до його стегна, відчуваючи, як заспокоюються його м’язи. 

Коли ми повернулися на доріжку, я помітила, що на лавці навпроти нашого дерева сиділа молода пара. Вони перекидалися поглядами й ніби мимоволі стежили за нами. Мені було байдуже. Я робила те, що хотіла. Те, що дало розрядку Антоні й повернуло до життя мене.

Я поглянула на нього. Його очі все ще були темними, вологими. Він нахилився і раптом, без попередження, притиснув мене до себе. Я відчула міцність його рук і те, як швидко б’ється його серце об мої груди.

Наші губи зустрілися. Поцілунок спочатку був обережним, але миттєво переріс у щось жадібне й глибоке. Його долоні блукали по моїй спині, притискаючи сильніше, змушуючи забути, де ми й хто може нас бачити. Дихання збилося.

Цей поцілунок тривав цілу вічність. Я відчувала смак його губ, жар його подиху. Наші тіла злилися в одному ритмі, і це тремтіння всередині не вщухало.

Світ навколо залишався байдужим, але нам було начхати. У цей момент існували тільки ми, ці дотики й дика впевненість, що зараз я там, де маю бути.