Раді Вас бачити!

Минуло три тижні. Час не просто йшов, він пролітав крізь пальці, поки я загрузала в домашній рутині. Ранкова кава, дзвінки від Софії та передбачувані ночі з Чаком стали моїм замкненим колом.

Ми гуляли з Софією майже щодня. Це стало нашою маленькою традицією. Ми більше не обговорювали секс, і я бачила, що вона заспокоїлася. Мабуть, Софія вирішила, що та дорога білизна спрацювала як магія і «врятувала» мій шлюб. Вона постійно повторювала, що я змінилася і стала якоюсь «особливою», але я лише мовчки посміхалася. Насправді той комплект так і лежав у шафі, засунутий подалі під светри. Я не одягла його жодного разу.

Софія хотіла бачити в мені фатальну жінку, і я дозволяла їй вірити в цю гру. Мені було простіше підіграти, ніж пояснювати, що я все та сама втомлена Емілі, яка не поспішає міняти своє життя за її сценаріями.

Ранок п’ятниці був звичайним. Чак чмокнув мене в щоку, пробурмотів щось про нараду і зник за дверима. Я доїла свій тост і дивилася в порожній холодильник. Там було так само сумно, як у моєму ліжку останнім часом. Потрібно було їхати за продуктами.

Тільки-но я почала збиратися, задзвонив телефон. Софія. Хто ж іще.

— Слухаю, — я відповіла з напівусмішкою.

— Ем, привіт! Ти зайнята? — її голос буквально вібрував від енергії.

— Збиралася в супермаркет. Холодильник порожній, Соф.

— Потерпить твій холодильник. Кидай усе і приїжджай до мене. Вип’ємо по келиху вина, бо мені нудно. Я якраз біля салону краси, чекаю на тебе. Скидаю точку.

Вона кинула трубку раніше, ніж я встигла заперечити. Типова Софія: якщо їй щось заманулося, весь світ має зупинитися. Я глянула на екран, геолокація вже прийшла.

— Вино біля салону краси? Дивно це все, — пробурмотіла я собі під ніс.

Я глянула в дзеркало. Волосся в хвості, обличчя без макіяжу і стара футболка з нахабним котом. Ну, для «винного побачення» саме те. Я накинула куртку, перевірила гаманець і вийшла. В ліфті мене не полишало відчуття, що я знову влипаю в чергову аферу. Софія ніколи не буває такою наполегливою просто так.

Через п’ятнадцять хвилин таксі зупинилося біля входу. Софія чекала на мене, одягнена так, ніби ми збиралися на червону доріжку, а не на ланч. Її очі нездорово блищали.

— Ти вже закінчила? — я швидко поцілувала її в щоку.

— Майже. Йди за мною, — прошепотіла вона.

Всередині пахло воском, милом і чимось солодким. У шлунку неприємно стислося від передчуття підступу.

— Я думала, ми просто сядемо в кафе, — зауважила я, коли ми зайшли в хол.

Софія різко зупинилася і втупилася в мене.

— Ем, давай без довгих прелюдій. Тоді в примірочній я бачила тебе. Все було охайно і мило, але я ж тебе знаю. Ти робиш це сама. Три тижні я ламала голову, як змусити тебе відчути це по-справжньому. Щоб це зробив хтось інший. Щоб Чак нарешті побачив у тобі не просто дружину...

Вона замовкла, скупо вдихаючи повітря, а я відчула, як шкіра на обличчі починає палати. Це був не сором, це був чистий гнів, перемішаний із відчуттям повної незахищеності.

— Ти записала мене на шугаринг?! — прошипіла я, наступаючи на неї.

Софія не відступила, її голос став м’яким і нудотно-ніжним:

— Слухай, Ем. Я просто хочу витягнути тебе з твого сірого кокона. Ти ховаєш себе під цими светрами, а я хочу, щоб ти дихала. Ти заслуговуєш на те, щоб тебе торкалися по-справжньому.

Її погляд ковзнув по моєму животу, і мене пронизав гарячий імпульс. Я все ще хотіла її вбити, але коліна зрадницьки затремтіли.

— Я зненавиджу тебе за це, — видихнула я, розуміючи, що програла.

— Можеш. Але потім подякуєш, — відрізала вона.

Я могла б розвернутися і піти, могла б грюкнути дверима й викликати таксі, залишивши Софію з її ідіотським планом. Але я знала, що не зроблю цього. Не тому, що я така добра, а тому, що це Софія. Вона витягувала мене з такого лайна, про яке навіть згадувати страшно. Вона влізла в мої кордони, перейшла всі межі, і я буду злитися на неї ще тиждень, але зараз я просто розправила плечі і пішла за нею.

— Залишай сумку тут, — кинула Софія біля дверей кабінету.

Я скинула куртку, намагаючись вгамувати серце, яке вискакувало з грудей, і зайшла всередину.

Кабінет був стерильним і затишним одночасно. Пахло воском і якимись квітковими ароматизаторами. У кутку тихо мурликала якась розслаблююча музика, яка зараз тільки дратувала. Посеред кімнати стояла кушетка, застелена одноразовим простирадлом.

І тут я побачила його. Майстра. Чоловіка.

Я застигла. Цей красень з підтягнутим тілом мав торкатися мене там, де за п'ятнадцять років не був ніхто, крім Чака. Він почав щось питати про алергію, його голос був тихим і професійним, але я майже не чула. В думках я вже скидала Софію з даху хмарочоса і відчувала при цьому полегшення.

Я роздягалася як у тумані. Руки робили свою справу, а розум відчайдушно намагався втекти з цієї кімнати. Коли я знімала джинси, в голові набатом била одна думка: як я поясню це Чаку? Що я скажу чоловікові, який за всі ці роки став моїм домом? «Привіт, любий, мені сьогодні чужий мужик мазав пасту на піську, поки я намагалася не вмерти від сорому». Це звучило як марення божевільного.

Я лежала на кушетці в паперових трусиках, вчепившись у краї рушника. Софія не просто мене записала, вона оплатила глибоке бікіні.

— Підтягніть, будь ласка, коліна до грудей, — спокійно сказав він.

Я підкорилася. Ноги вгору, спина притиснута до холодної шкіри кушетки, обличчя горить. Майстер залишався професійно байдужим, а я відчувала себе розіп’ятою. Кожен дотик був точним і безжальним. Паста, ривок, біль.

Я не почувалася винною в плані зради, але мені було нестерпно соромно перед Чаком. Його втомлений, але такий рідний погляд стояв перед очима. Я розуміла, що ніколи не розповім йому про це. Не тому, що це злочин, а тому, що це тепер мій секрет. Моя таємна територія, де я вперше за довгі роки стала «непрозорою» для нього.

Процедура тривала недовго, але для мене це був справжній марафон. Коли він нарешті сказав, що все готово, я мало не розреготалася від істерики. Вдягалася я так швидко, ніби за мною гналися собаки. Джинси, футболка. Я вискочила в хол, навіть не глянувши майстру в обличчя.

Софія сиділа на дивані з тією самою напіввинною посмішкою. Я зустрілася з нею поглядом лише на мить. Вона простягнула мені речі, але я просто вихопила сумку й пішла до виходу. Ніяких слів. Жодного звуку. Я вийшла в гамір міста, відчуваючи дивну легкість у тілі і важкість у голові.

Софія не пішла за мною. Вона знала, що я зла. Вона знала, що мені треба побути одній. І вона знала, що я її пробачу. Але точно не сьогодні.