Раді Вас бачити!

Черговий ранок у Фарелії почався за розкладом. Роса ще лежала на мармурі тераси. Сонце різало очі відблисками від вікон сусіднього будинку

Ми з Чаком сиділи за скляним столом. Я дивилася, як він розмішує каву. Його костюм виглядав занадто ідеально, він уже був думками в офісі. Я ж куталася в шовк і відчувала шкірою вологу після душу. Мій день обіцяв бути передбачуваним. Басейн, порожній спортзал, вечеря. Потім вечір із серіалом про людей, які хоча б іноді сваряться чи плачуть.

Цей місяць перетворився на зациклений ролик. Солодка ізоляція. Чак засипав мене подарунками. Діаманти у вухах здавалися важкими. Дорогі парфуми заповнювали коридори густим, неживим ароматом.

Кілька днів тому на рахунок впали перші сто тисяч доларів. Плата за мою присутність тут. Коли я бачила ці цифри в додатку, у роті з’являвся присмак заліза. Гроші призначалися для іншого. Але я сиділа вдома. Це була моя маленька перемога над містом.

— Ти ж розумієш, — він усміхнувся того вечора, коли ми відкоркували шампанське. — Ти перша жінка у світі, якій платять такі гроші за секс із власним чоловіком.

Я розсміялася. В цій іронії справді було щось брудне і збудливе, хоча сам секс за весь місяць трапився лише раз. Не знаю, чи справа в повітрі Фарелії, чи в самій забороні, але я хотіла більшого. Мені бракувало грубих дотиків. Тіло почало вимагати свого. Це почуття накопичувалося під шкірою, набрякало, як гематома. П’ятнадцять років я тримала цю частину себе під замком. Тепер у цій золотій тиші двері почали тріщати.

Я відчувала голод, який неможливо було залити вином. Раніше я могла тижнями не думати про це. Тепер я робила це мінімум тричі на тиждень. І чим частіше я це робила, тим сильніше мене вертіло від нестачі чоловічих рук. Я мріяла про речі, від яких раніше ставало ніяково.

Чак підвівся й швидко поцілував мене в маківку. Я залишилася наодинці з брудною чашкою.

Треба було набрати Софію. Ми зідзвонювалися майже щодня. В її голосі завжди відчувався осуд. Вона хотіла, щоб я вийшла з дому. Щоб я нарешті почала «жити» за місцевими правилами. Моя відповідь була незмінною. Я не шукаю пригод на своє інтимне місце. Я не дам їм шансу затягнути мене в чуже ліжко.

Софія зітхала й переводила тему на плітки. Її світ був галасливим і непередбачуваним. Мій залишався нерухомим.

Я згадала про червону білизну, яку ми купували в Чикаго. Я навмисно залишила її там. Тут, у Фарелії, поради Софії балувати себе набували іншого змісту. Це була просто спроба не з'їхати з глузду в цих чотирьох стінах.

Я сиділа нерухомо й розглядала осад на дні чашки. Навколо було занадто тихо.

Раптом цю тишу розрізав різкий звук. Коротке хрипке «цок», ніби в стіні щось лопнуло. Через секунду повітря стало солодким і нудотним. Запах перегрітого пластику та паленої ізоляції. Я завмерла, пальці вчепилися в чашку з кавою так, що побіліли суглоби. Світло мигнуло й згасло. Дім, який хвилину тому здавався фортецею, раптом став пасткою.

Запах густішав. Він забивався в ніздрі, змушуючи згадати кадри з новин про пожежі в замкнених приміщеннях. Я підхопилася. Холодний мармур обпік босі ступні. Контраст із гарячою шкірою після душу вибив повітря з легень. Я кинулася до телефону й набрала Чака.

Гудки йшли один за одним, порожні й довгі. Він не міг від’їхати далеко. Раптом десь у глибині вітальні озвалася мелодія його мобільного. Телефон Чака лежав на комоді. Він забув його.

Цей звук злякав мене більше, ніж запах гарі. Це був збій у його ідеальному розкладі. Я кинулася в коридор. Сморід ішов із технічної шафи біля кухні. Там, за масивними дверима, щось шипіло. Дим уже почав виповзати тонкими сірими зміями через щілини. В ідеальному світі Фарелії щось зламалося.

Паніка вдарила в голову. Я не знала, куди дзвонити. Місцева служба порятунку? Номер мерії? У голові був лише білий шум. Раптом за вікном почувся ритмічний тріск. Сусід. Він стриг газон так само фанатично, як і минулого вівторка.

Я не думала про правила. Не думала про те, що обіцяла Чаку не переступати поріг. Я просто вилетіла з дому й побігла через дорогу. Босі ноги на розпеченому асфальті, серце б'ється десь у горлі. Халат на голе тіло.

— Допоможіть! Мені потрібна ваша допомога! — я майже врізалася в нього.

Він вимкнув газонокосарку. Його погляд просканував мій розхристаний халат і тремтячі руки. Він нічого не спитав. Просто пішов за мною, важко карбуючи крок. Швидко, наче розуміючи всю серйозність ситуації.

Ми забігли в будинок. Сусід діяв мовчки. Він відчинив щиток, потягнув за важелі, і світло остаточно згасло. Потім він пішов за інструментами, а я залишилася стояти в коридорі. Вдихала дим і слухала, як стукає кров у скронях.

За п'ять хвилин він повернувся. Почав копирсатися в проводах. Я спостерігала за його впевненими рухами, і адреналін поступово змінювався дикою втомою. Коли він кивнув, що все готово, я кинулася відкривати вікна. Мені потрібне було повітря. Багато повітря.

Дім наповнювався звуками вулиці. Запах гарі відступав, але спокою не було. Я виграла цей раунд у техніки, але я вийшла назовні. Я порушила договір. І тепер, дивлячись на відчинені вікна, я розуміла, що Фарелія нарешті мене помітила.

— Антоні, — промовив він і простягнув руку.

— Емілі, — я відповіла коротким потиском.

Проблем із мовою не було. Англійська у Фарелії панувала всюди, тож бар’єр нас не гальмував.

— Вибач, що відірвала від роботи. Паніка, сам розумієш.

— Нічого страшного, — він ледь усміхнувся. Голос звучив надто спокійно. — Мені не важко. Сусіди мають допомагати один одному.

Його впевненість трохи збила мою тривогу. Тепер я бачила його чітко. Високий, з підтягнутим тілом чоловіка, який проводить у залі більше часу, ніж в офісі. Років сорок. Чорне волосся, гострі вилиці й карі очі. Він виглядав як людина, якій довіряєш просто тому, що в неї немає причин тобі брехати.

— Ти виглядаєш так, ніби завжди готовий рятувати світ, — я спробувала пожартувати, але голос здригнувся.

— Якщо це означає допомагати сусідам, то я точно герой цього району, — він підмигнув.

Напруга почала відпускати. У цій скляній клітці я нарешті відчула когось живого поруч.

— Ви зі Штатів? — Антоні кивнув на американський прапор, що висів у вітальні.

Він не просто дивився, він вивчав територію.

— Так, із Чикаго. Але ми тут ненадовго.

Він кивнув і знову зафіксував погляд на мені.

— Я не бачив вас минулого тижня на вечірці. Вся вулиця гуляла. Було гучно.

У його голосі почувся інтерес, який важко було ігнорувати.

— Ми ще не освоїлися. Нікого не знаємо, можливо, трохи соромимося.

Відмовка звучила безглуздо, і він це знав. Антоні зробив крок ближче, скорочуючи дистанцію.

— Соромитеся? Чи просто не любите вечірки?

Я знизала плечима. Повітря між нами стало густим. Моя брехня була надто очевидною.

— Можливо, і те, і інше.

— Тоді я це виправлю. Наступного разу прийду за вами особисто. Без варіантів.

Тільки зараз я зрозуміла, в якому вигляді стою перед ним. Боса, у короткому халаті на голе тіло. Волосся розкуйовджене, дихання рване. Я стояла розгублена і навіть не намагалася запахнутися сильніше.

Він теж це бачив. Антоні тримався ввічливо, дивився в очі, але я помітила, як напружилися м’язи на його щелепі. Кулак у кишені стиснувся. Його видав не погляд, а рух під тканиною шортів. Ледь помітний, але однозначний.

Мене обдало жарким потом. Усе, що я тамувала цей місяць, вибухнуло в один момент. Голод став фізичним. Жодних зайвих думок, тільки коротке «хочу» десь у потилиці. Ця жага, яка мовчала в глибині, нарешті пробила дамбу.

— Ви гарна жінка, Емілі, — низько промовив він.

Антоні почав повільно відступати до дверей, зважуючи кожне слово. Він збирався піти, але я не могла дозволити цьому моменту просто згаснути.

Серце калатало так, що відлунювало в животі. Я не думала про наслідки. Рух був швидким і рваним. Я опустилася на коліна прямо перед ним, відчуваючи, як мармур обпікає шкіру. Мої руки самі потягнулися до його шортів. Один ривок, і тканина впала до його ніг.

Його член був твердим і гарячим. Він не просто чекав, він пульсував від напруги. Я закинула голову й зустрілася з ним поглядом. В очах Антоні не було ввічливості, тільки темний, голодний дозвіл. Я подалася вперед. Повільно провела язиком вздовж стовбура, відчуваючи кожну жилку. Смак був різким, солоним, справжнім. Це не було схоже на прісні поцілунки з Чаком.

Мої пальці стиснули його біля основи. Шкіра під ними горіла. Я обхопила губами голівку, відчуваючи її чутливість. Жодних прелюдій. Я торкнулася його язиком, роблячи різкі, вологі рухи. Антоні здригнувся. Його пальці миттєво впилися в моє волосся, притискаючи мою голову ближче. Це було грубо, і саме цього я хотіла.

Я почала заковтувати його глибше. М'язи горла стискалися навколо гарячого металу його плоті. Язик пестив стовбур, ловлячи кожен пульс. Ритм прискорювався. Антоні дихав важко, уривчасто, штовхаючи стегна мені назустріч. Я не відсторонялася. Навпаки, я приймала його повністю, задихаючись від запаху його тіла й власного збудження.

Його руки тримали мене мертвою хваткою. Він нахилився, майже втискаючи мене в підлогу. Повітря між нами скінчилося. Раптом він напружився. Член у моєму роті став кам'яним, і гарячий струмінь вдарив у горло. Його було багато. Набагато більше, ніж я могла уявити. Я ковтала все до останньої краплі, відчуваючи цей солоний смак як свою остаточну поразку перед Фарелією.

Антоні відкинув голову й прошепотів моє ім'я. Я завмерла біля його ніг, важко дихаючи.