Раді Вас бачити!

— Антоні? — вимовив він повільно. Кожна літера була як удар батога. — Хто такий Антоні?

Голос був рівним. Сталевим. Він смакував це ім’я, зважуючи мою провину на язиці. Його очі свердлили в мені дірку, випалюючи будь-яку можливість для відступу.

Я повільно підвелася. Ноги зрадницьки тремтіли. Підлога здавалася слизькою. Що мені було йому сказати? Як стерти те, що вже прозвучало в цій тісній кабіні? Я все зіпсувала. Одне слово знищило місяць моєї ідеальної ролі.

— Ніхто, — я видавила з себе подобу усмішки. Губи здригнулися. — Ти ж знаєш, я цілими днями в чотирьох стінах. Дивлюся серіали. Це просто герой... мабуть, підсвідомість зіграла злий жарт.

Кожне слово різало горло. Я брехала так нахабно, як ніколи в житті. Вкладала в цей абсурд усі сили, щоб голос не здригнувся.

Він мовчав. Нерухомий, наче висічений з граніту. Він слухав занадто уважно. Ця пауза висмоктувала з мене повітря. Чак просто дивився, і в цьому погляді я бачила, як він препарує мою брехню.

— Ходімо вечеряти, — раптом сказав він.

Голос прозвучав буденно. Навіть сухо. Ніяких емоцій. Ніяких звинувачень.

Він обгорнувся рушником. Не зводячи з мене погляду і не чекаючи відповіді, спокійно вийшов із ванної. Я залишилася в цій гнітючій тиші.

Вечеря минала мовчки. Звуки ножів об тарілки, і все. Чак їв повільно. Зосереджено. Наче перед ним була драма, а не шматок курки. Я сиділа навпроти. Відчувала тягар кожною клітиною.

Я ненавиділа себе. Хотілося вирвати власне серце і викинути в смітник. Найкращий секс у житті закінчився повним провалом.

Чи був винен Антоні? Ні. Він не просив мене думати про нього. Він не винен, що став тим, хто підставив плече. Він не винен, що прослизнув у мої думки, коли Чак був у мені.

Але, бляха, винен. Винен, що такий ідеальний. Що з’явився в момент моєї вразливості. Винен, що подарував день, який я не забуду. Його післясмак був гострішим за все, що я відчувала з чоловіком.

«Ем, ти дура. Винна лише ти.»

Внутрішній голос був жорстким. Це було справедливо.

Чак навряд чи знав, що Антоні наш сусід. Він ніколи не був привітним із людьми за стіною. Йому вистачало мене і роботи. Ця думка давала хитку надію, але страх усе одно ріс.

Він підняв келих. Зробив ковток вина. Поставив на стіл. Рух був повільним. Холоднокровним. Він не дивився в мій бік. Це було гірше за будь-який погляд.

— Який серіал? — кинув він нарешті.

Просте питання. Камінь у воду. Я мала бути готова, сама ж вплела цю брехню. Але я не була...

— Якийсь іспанський. Сьогодні почала, — перше що спало на думку.

Пульс калатав у вухах. Кожне слово важило тонну. Страх розливався тілом.

— Зрозуміло. Цікавий? — голос був спокійним. Сталевим.

Він грав у шахи з моєю нервовою системою. Повільно підштовхував мене до краю. Я розуміла: якщо не зроблю крок першою, він забере ініціативу назавжди. Досить було грати в це мовчання.

— Ти в чомусь мене підозрюєш? — слова вирвалися різко, без роздумів.

Чак підняв голову, зустрів мій погляд. На його обличчі на мить промайнуло здивування, це була моя маленька перемога.

— Ти ж знаєш, що я два місяці сиджу вдома, — я продовжувала атаку, не даючи йому вставити слово. — Нікого не бачу, ні з ким не знайомлюся.

Його очі звузилися, він стиснув щелепи, намагаючись тримати себе в руках.

— На відміну від тебе, — я глибоко вдихнула. — Ти вже місяць приходиш додому пізніше.

Тиша знову стала фізичною, мої слова висіли в повітрі. Чак нахилився вперед, його погляд прошивав наскрізь. Я розуміла, що маю бити першою, інакше він відчує мою слабкість.

Злість на саму себе перекинулася на нього, я нападала.

— Ти живеш своїм життям, насолоджуєшся містом і людьми, а я просто існую в цих стінах. Сама. Ти жодного разу не запропонував вийти, хоча б у парк за рогом, до озера.

Я відчувала, як кожне слово рве його спокій. Коли останній звук затих, я злякалася власної сміливості. Я ж нічого не мала знати про парк чи озеро, ця випадкова фраза могла вилізти боком.

Чак застиг, погляд став важким. Я чекала на вибух, на допит, на звинувачення. Але він просто взяв мою руку, дотик був твердим.

— Ем, люба, заспокойся, — промовив він тихо.

Тілом пройшло тремтіння, його спокій бісив і лякав водночас.

— Я хотів кликати тебе постійно, — продовжував він спокійно. — Але я знаю, як тобі важко виходити з дому, тому не наполягав.

Кожне його слово вбивало мою агресію. Він маніпулював моїм почуттям провини так легко, що мені стало важко дихати.

— Ти міг хоча б запропонувати, — прошепотіла я, відводячи очі.

Він стиснув мою долоню сильніше. У його очах була сила. Це не були ревнощі, це була гра, в якій він завжди знав правила краще за мене.

— Пробач, я не хочу сваритися. Не хочу, щоб цей вечір був зіпсований через безпідставні звинувачення.

Я видихнула. Здалося, що я в безпеці. Але мозок продовжував підкидати шматки підозр: «Безпідставні звинувачення? А хто приходить пізніше? Хто ховає телефон? Може, ти просто злякався, що я виведу тебе на чисту воду?»

У голові все перемішалося. Єдине, що я змогла видавити:

— Все добре, любий. Це ти пробач.

Він підвівся, підійшов і обійняв мене. Міцно. Я відчувала ритм його серця і силу рук. Але відчуття, що щось не так, не зникало. Я знала, що виграла цю партію. Або Чак просто хотів, щоб я так думала. Які секрети змусили його припинити сварку, де він мав усі козирі?

Безпека в його обіймах змішувалася з параноєю. Горло стискалося від напруги.

Через годину ми вже лежали в ліжку. Чак гортав стрічку в телефоні. Я тонула у власних думках. Мої пальці несвідомо ковзали по ковдрі. Напруга після душової та розмови за столом ще не відпустила.

Раптом Чак відклав телефон. Він повернувся до мене. Його тон був легким, майже буденним.

— Ем, забув сказати. У нас на роботі є хлопець, живе тут, у кінці вулиці. Каже, що вони щомісяця влаштовують вечірки. Цього разу збираються в сусіда навпроти. Питав, чи не хочемо ми зайти. Що скажеш? Може, варто трохи розвіятися?

Я перестала дихати.

Сусід навпроти.

Я знала, хто це. Знала надто добре. Той, чиїм іменем я сьогодні назвала власного чоловіка. Той, хто ще недавно був лише тінню, а тепер забирав моє життя шматок за шматком.

Мене накрило холодом. Пальці судомно стиснули ковдру. Образ Антоні виринув перед очима. Його посмішка. Погляд, який проникав занадто глибоко.

І тепер мій чоловік сам пропонував мені піти до нього в дім.

Моє життя перетворилося на мінне поле. Тепер кожна фраза була пасткою.