Раді Вас бачити!

Близнюки були старші за мене на три роки. Разом із друзями - Санто, Кирсом і Партиліусом - вони вже встигли заробити репутацію ходячого порушення правил. Їхні витівки, вечірки й експерименти знала вся академія - і часто не знала, кого саме за це карати.

Не все було їхньою провиною: іноді “шанувальниці” підливали їм любовні зілля куди не слід, і тоді навіть найневинніші експерименти перетворювалися на катастрофи.

Саме так ми й познайомилися.

Тоді я ще була студенткою і просто гуляла територією академії, коли натрапила на котел, що кипів і розбризкувався так, ніби мав особисті претензії до світу. Поруч - четверо хлопців, які намагалися це зупинити й паралельно не втратити кінцівки.

Вони схопили мене під руки й спробували втекти. Але вибухова хвиля була швидшою.

Якби не мій дар - тоді ще не контрольований - і випадково відкритий портал, який викинув нас просто в академічну їдальню, нас би там і поховало.

Моя здатність телепортуватися між світами без амулетів і заклинань була спадковою. Вона дісталася мені від прабабки - і одне лише її ім’я змушувало старших магів нервово озиратися та ставити додаткові щити.

Я добре пам’ятала, як у академії на мене дивилися, коли дізнавалися, чия я нащадка. Дехто навіть обходив десятою дорогою - і це мене цілком влаштовувало.

Але були й ті, хто не боявся. Наприклад, Ліне з факультету зіллєваріння. Або ті ж Візниченки, які без сорому користувалися моїми “послугами” за домовленістю.

 

По той бік була глуха ніч.

Повний місяць залив усе холодним сріблястим світлом - улюблений час немерців. Шкода лише, що місяць тут був один.

Знову не той світ.

- Яра, ти просто майстер точності, - саркастично кинув Мишко, витягуючи ногу в високому шкіряному чоботі з болота.

- Спеціально для тебе обирала, - не залишилася я в боргу, стоячи на купині.

- Не час сперечатися, - втрутився Даня і швидко вибрався на сухіший ґрунт.

І справді: чому вся нежить так любить болота, хащі й колючі кущі?

Лігво вампіра - невеликий кам’яний будинок із довгими сходами вниз у підземелля - зустріло нас тишею.

Власника не було, наче він нещодавно кудись пішов.

- Дивний вампір, - зауважив Михайло, показуючи на качан капусти на кухонному столі.

- Вегетаріанець, - сухо відповіла я.

Близнюкам було смішно. Мені - ні. Тварюка явно була на полюванні, а брести знову через болото мені не хотілося.

- Далеко він? - запитала я Даню.

Його очі вже були білими - він використовував пошукове заклинання.

- Хвилин тридцять на північний схід. І він не сам.

- Не сам? - перепитав його брат.

- Так. Там ціла зграя.

Він підняв на мене погляд:

- Йдемо по підмогу чи впораємось утрьох?

- Нудно не буде? - запитала я, зупинившись на мить.

- Ми ж обіцяли “весело”, - нагадав Мишко з тією самою підозрілою інтонацією.

Я видихнула.

- Тоді пішли.

Я йшла першою, “пропалюючи” простір заклинанням, скорочуючи шлях так, ніби ми пройшли не пів години, а максимум п’ять хвилин. Повітря перед нами ніби розступалося, ковтаючи відстань.

Село зустріло нас запахом диму й крові.

Вулиці були всіяні тілами - переважно старих, але подекуди траплялися й люди середнього віку, померлі від втрати крові. На їхньому фоні особливо вирізнялися розірвані на частини тіла “негідних” жертв - старих, яким просто не пощастило.

Єдина яскрава пляма в цій темряві - будівля, що світилася зсередини. Судячи з усього, корчма.

І саме там оселилася зграя вампірів.

Про це красномовно свідчили тіла біля входу - немов недоїдені залишки бенкету.

Я обережно зазирнула у вікно.

Шість самців.

Вони не просто харчувалися - вони влаштували собі справжній бенкет.

Дітей зігнали в клітки, де раніше тримали курей. Малеча сиділа тихо, майже не дихаючи. Навіть не плакали - боялися зайвий раз ворухнутися.

Щойно хтось із них видавав звук - до клітки підходив охоронець, демонструючи криваву “перевагу” крилами і пазурами.

Інші п’ятеро сиділи за столом, а біля їхніх ніг лежали жінки - живі та мертві впереміш.

Те, що вони робили… навіть у моїй роботі це було за межею звичного.

Спочатку - насильство. Потім - смерть.

Самок свого виду вони, схоже, не потребували взагалі.

Чоловіків із села вони підвісили вниз головою, перерізали горло й збирали кров у посудини, ніби це був звичайний збір врожаю.

Мишко поруч буквально позеленів.

Даня відвернувся й відійшов убік.

Я мовчки дістала одну з пляшок Ліне й простягнула Мишкові.

Він відкрив, зробив кілька великих ковтків і передав брату.

Коли пляшка дійшла до мене - там лишилося два ковтки. Я допила.

Гірке, кисле, обпалююче зілля миттєво повернуло ясність у голову й трохи приглушило тремтіння в ногах.

Факультет загальної магії - це вам не пророкування. Ми теж уміємо виживати.

Завдяки амулетам нас ще не виявили.

Але чекати ранку було неможливо - всередині залишалися живі люди.

План був простий:

Даня - головний вхід.

Мишко - через вікно.

Я - чорний хід і діти.

 

Я причаїлася біля дверей, чекаючи, поки брати привернуть усе увагу на себе.

За кілька хвилин грюкнули двері, пролунали крики - і я ковзнула всередину.

Тихо, швидко, майже без звуку.

Жестом наказала дітям мовчати.

Простим заклинанням - підглянутим колись у одного злодія - відчинила замки.

Гарна штука. Дарма декан читав мені двогодинну лекцію про мораль, дисципліну й “згубу репутації”. Обіцяв, що я стану темною магинею в очах світу.

Може, і стане. Але ж поки я жива.

А це вже аргумент.

- Як тільки вийдете - одразу бігом у двір, - тихо сказала я, відкриваючи клітки одну за одною. - Там захисне коло з п’ятьма печатями. Ховайтеся всередині.

Я обрала старшого хлопця й вручила йому невеликий предмет.

- Натиснеш цю кнопку - з’явиться вогонь. Зрозумів?

Хлопець кивнув, уже запам’ятавши дію й інстинктивно перевіривши запальничку.

Я лише коротко видихнула.

Часу майже не залишалося.

Тим часом Візниченки розважалися на повну. Від їхніх заклинань і проклять вампіри ледве встигали ухилятися. Розійшлися хлопці так, що навіть мене ледь не зачепило, коли я знімала останній замок.

І не вилаятися - поруч діти.

Зате я від несподіванки голосно скрикнула, і цим одразу привернула зайву увагу нежиті. Добре хоч, що всі замки вже були відкриті, і малеча, не чекаючи додаткових команд, рвонула до виходу.

Я не встигла перегородити шлях одному з вампірів, який мчав за здобиччю. Він проскочив повз мене, але одразу ж врізався у невидиму перепону.

Я задоволено хмикнула.

Сіль із храму Святого Рольга, розсипана мною по периметру корчми, спрацювала як слід.

Залишалося сподіватися, що діти встигли добігти до захисного кола, і що по селу не блукає ще одна така тварюка.

Я вихопила довгий срібний ніж із рваним лезом і кинулася на найближчого вампіра.

Лезо пройшло повз, а я встигла лише вивернутися від його кігтів. Легко не буде - тут і втрьох одного не завжди завалиш, а нас було навпаки.

Але одне діло - вбити. Інше - витягнути інформацію.

- Де Даргемар? - запитала я.

- Не скажу, - прохрипів вампір.

“Скажеш. Обов’язково скажеш”, - подумки запевнила я себе.

Я на мить уявила Андрія… якщо він міг перетворитися на щось подібне - емоції вирвалися з-під контролю.

Лють ударила в кров, і я зробила ще один випад.

Цього разу вдалося.

Вампір здивувався лише на секунду - а потім заревів і кинувся на мене, огортаючись чорною імлою.

Заклинання Білого Вогню не лише врятувало мені життя, а й збило його з пантелику. Цього вистачило, щоб я встигла вбити кол йому просто в серце.

- Де Даргемар? - повторила я, дивлячись на те, як він корчиться в агонії.

- Не скажу… - вперто прошипів він і, криво усміхнувшись, розсипався на порох.

Залишивши після себе лише кістяк, череп із довгими іклами та жменьку попелу.

Нічого. Ще п’ять… ні, вже два.

Поки я розбиралася з одним, близнюки встигли покласти трьох. Але не без наслідків: у Мишка вся рука була в крові, а у Дані - закривавлений правий бік.

Знову спасибі Ліне. Тільки її зілля тримало їх на ногах і робило нашу кров “неапетитною” для вампірів, через що ті з огидою кривилися.

Я кинула Дані ще один флакон.

- Пий. Інакше кишки справді можуть стати частиною інтер’єру, - й не чекаючи поки хлопець вип’є зілля я повторила спробу допита вампіра: - Де Даргемар?

- У Мійроні, - раптом відповів один із вампірів.

Другий одразу зло зиркнув на нього.

Нарешті хоч щось.

- Firestar! - вигукнув Даня, вже підлікувавшись.

Вогняна зірка майже влучила у вампіра, але той ухилився… і одразу ж отримав удар ножем від Мишка.

Залишився останній.

Я давно хотіла випробувати одне заклинання - просто не було нагоди.

- Aranea telam texente tela succiditur, et vermiculum in choro Arin calls.

Щойно я закінчила, кінчики пальців почорніли, і з них повільно потекла густа чорна енергія. Частина її клубочилася навколо рук, ніби жива, утворюючи павутиння на шкірі.

Вампір занервував і кинувся просто на мене.

Його кігті все ж дістали ціль - по спині пішли криваві смуги. Але я встигла відповісти. Темна субстанція торкнулася його… і за кілька секунд обгорнула в кокон, висушивши до кісток.

Магія була потужна. Надто темна.

І для мене вона теж пройшла не без наслідків - тіло трясло, нудило, а чорний візерунок не хотів сходити зі шкіри.

 

- Є хтось живий? - видихнув Мишко.

Після короткої паузи з-під столу пролунали звуки.

Плач.

Дві дівчини й з півтора десятка дітей - усе, що залишилося.

Ми зібрали тіла, облили корчму маслом і підпалили, забравши шість черепів для звіту.

На світанку з лісу почали виходити ті, хто встиг утекти. Дякувати нам вони не поспішали - лише обходили стороною.

Особливо мене: паутина на щоці досі нагадувала про те, що сталося.

Я перев’язала близнюків, відкрила портал - і до полудня вже були вдома.

Найбільше зраділа Ліне: одразу три пацієнти за раз. Валік же виглядав трохи розчарованим.

- І чим ти така задоволена? - запитав Костянтин Борисович, коли я проходила повз.

- Дещо дізналася. А де знаходиться Мійрон?

Він задумався.

- Мійрон… багато чув, але де це місце - ніхто не знає. Це міф.

Я лише знизала плечима.

Рано чи пізно все приховане вилазить на поверхню.

З цією думкою я закурила й пішла до лабораторії - лікуватися.

І так… я ще зовсім забула про перстень.