Спочатку:
На сторінку книги
Сонце ще тільки починало сходити, коли ми вже стояли біля підйомних воріт замку. Один із найманців за допомогою гака і мотузки видерся на стіну. За кілька хвилин ворота скрипнули й повільно піднялися.
Ми увійшли. А я одразу відчула - тут щось не так.
Замок був… порожній.
Не просто тихий - мертвий.
Кожен наш крок відлунював гулким, неприродним відлунням. Навіть дихати доводилося обережно, ніби зайвий звук міг когось розбудити.
- А де слуги? - пошепки запитала я в Андрія, коли ми розійшлися оглядати кімнати. - Теж сплять?
Кімната, в якій ми були, виглядала ідеально чистою. Жодної пилинки. Жодної павутинки. Наче її щойно прибрали. Як і всі інші.
- Я теж про це думаю, - тихо відповів він. - Але поки що не маю відповіді. Можливо, господар не любить чужих.
- Можливо… - погодилася я, зазираючи до шафи. А потім додала: - Мене інше турбує. Чому наш маг не використає пошукове закляття? Ми ж бачили, як він ним знаходив воду.
Андрій задумався.
- І справді. Це дивно.
І саме це “дивно” мені зовсім не подобалося.
- Якщо тут усе перевірили - спускайтеся в підвал, - сказав один із найманців, зазирнувши до кімнати й заставши нас за коротким перепочинком.
- Добре, - відповіли ми й поспішили до гвинтових сходів, що йшли вниз крізь усю башту.
Унизу нас зустрів довгий темний коридор. Тут уже без ліхтариків було не обійтися. Світло вирізало з темряви шматки стін і дверей, за якими ховалися порожні кімнати. Одна за одною. Однакові. Порожні. Коридор не закінчувався. Здавалося, він тягнеться безкінечно.
- Відчуваєш? - прошепотіла я, випускаючи з рота клубок пари.
- Похолодало, - відповів Андрій.
- Похолодало? Та тут вже нижче нуля.
Раптовий шурхет за спиною змусив нас обернутися. Світло ліхтарів вихопило з темряви…
Я навіть не встигла зрозуміти, що саме побачила. З горла вирвався крик. Страх - чистий, тваринний - накрив мене з головою.
- Біжимо! - крикнув Андрій, хапаючи мене за руку.
Ми кинулися вперед.
Я бігла, не озираючись, думаючи лише про одне: тільки б не тупик… тільки б не тупик…
Раптом коридор спалахнув світлом.
Факели.
Вони самі загорілися вздовж стін, відкидаючи на камінь довгі, спотворені тіні.
Ми вискочили з коридору… і опинилися у величезному залі. Без вікон. Колони здіймалися вгору, гублячись у темряві. Стеля зникала десь далеко, за межею світла. А перед нами… у стіні чорніла арка.
Усередині - не просто темрява.
Щось густе, матове. Наче чорне скло. Або… провал у нікуди.
Факели тріщали, освітлюючи це місце тремтливим світлом.
І від цього зал здавався ще більш зловісним.
Я відчула, як холод повільно пробирається під шкіру. І зрозуміла: ми знайшли не те, що шукали.
- Не втечете… - прохрипіло за нашими спинами щось нелюдське. - У вас… дивовижний запах…
- Ага, - не втрималася я, навіть у такій ситуації, - тиждень не милися. Мертвого підніме.
- От мертвого й підняло, - криво всміхнувся Андрій, хоча голос у нього зрадницьки здригнувся.
Ми стояли обличчям до обличчя з господарем замку. І тепер могли роздивитися його як слід. Шкіра - сіра, висохла, мов пергамент, натягнута на кістки так, що здавалося, ще трохи - і розсиплеться пилом. Сиве волосся звисало скуйовдженими пасмами. Очі… червоні, із хворобливим блиском, що не віщував нічого доброго. Пальці викривлені, ніби їх роками ламав ревматизм. Нігті чорні, довгі.
І зуби.
Усі на місці. Гнилі… але на місці. Ікла - неприродно довгі, гострі. Він клацав ними, наче перевіряючи, чи ще працюють.
- Андрію… - тихо сказала я, не відводячи погляду від істоти. - Я знаю, що це.
- І що ж? - так само тихо відповів він.
- Вампір.
- Вампірів не існує… - почав він автоматично, але, зустрівшись із моїм поглядом, криво посміхнувся. - Як і паралельних світів, так?
Я нічого не відповіла.
У цей момент за нашими спинами з’явився Морвейн із найманцями.
- Молодці, - задоволено сказав маг. - Ви його виманили. Я так і знав, що запах вашої крові приверне його увагу.
Я мало не задихнулася від обурення.
Використав!!! Просто використав нас як наживку!
Але висловити все, що я про це думаю, я не встигла. Почалася бійка.
Закляття розривали повітря. Свистіли стріли. Дзинчали мечі.
Ми з Андрієм кинулися за найближчу колону, притулившись до холодного каменю біля тієї самої арки.
Першими загинули найманці. Швидко. Жорстоко.
У повітрі запахло кров’ю… і чимось ще гіршим.
З кожним убитим вампір ставав сильнішим.
Ми бачили це на власні очі.
Його тіло змінювалося.
Сіра, мертва шкіра світлішала, ставала майже білою - гладкою, живою. Зникли лисини. Рухи стали впевненішими, швидшими.
І навіть зуби… здається, більше не були гнилими.
Коли він залишився сам на сам із магом - усе стало очевидно. Сили були нерівні. Морвейн програв.
Вампір розірвав його навпіл так легко, ніби це була лялька.
Я відвернулася, але було вже пізно.
- Чого ховаєтесь? - спокійно пролунав голос. - Виходьте. Я ж маю подякувати вам за такий… ситний обід.
Він стояв посеред залу, повільно облизуючи пальці.
- Дякуємо, ми тут постоїмо, - буркнула я, ще сильніше притискаючись до Андрія.
- З якого ви світу? - спитав він, навіть не звернувши уваги на мої слова.
І продовжував змінюватися.
Волосся стало густим, рівним, ніби щойно вкладеним в салоні. Пальці - рівні, без викривлень. Одяг, що ще недавно виглядав як лахміття, перетворився на чорний камзол із золотим оздобленням. Він виглядав… майже як людина. Якщо не дивитися в очі.
- Ну? - зробив він крок ближче. - Розповідайте. Я вас не з’їм. Обіцяю.
- Із Землі, - відповів Андрій, відштовхуючи мене собі за спину.
- Із Землі… - задумливо повторив вампір. - Гея. Третя планета від зірки. Я правий?
- Так.
- Чудово.
Він закотив рукави. Підняв руку. І вдарив у арку розрядом, схожим на блискавку. Повітря задрижало. Темрява всередині арки заворушилася. По ній пішли кола - як по воді, коли кидаєш камінь.
- Це шлях до вашого дому, - сказав він.
Я недовірливо подивилася на портал. Потім на вампіра.
Його усмішка… або радше оскал… була занадто задоволеною.
- Чого ви боїтеся? - м’яко промовив він. - Ідіть.
Ми підійшли ближче.
І завмерли.
По той бік… була знайома галявина. Та сама, з якої все почалося. Я не могла повірити. Не могла поворухнутися. І саме в цей момент сталося те, про що я шкодуватиму все життя.
Вампір зник. І в ту ж мить опинився поруч з нами.
Він схопив Андрія - і відкинув його через увесь зал. Хлопець ударився об камінь і не підвівся.
- Андрію! - закричала я, кидаючись до нього.
Але не встигла. Холодні пальці стиснули мене.
- Твій друг мені знадобиться, - тихо сказав вампір, нахиляючись ближче. - А ти… від тебе мало користі. Самі проблеми.
Я виривалася, але це було марно.
- Хоча… - він вдихнув глибше. - З тебе вийшла б чудова вампірша. Такий аромат крові… просочений чорною, спадковою магією…
Він заплющив очі на мить, ніби смакуючи.
- Ледве стримуюся, якщо чесно. Але… - він усміхнувся. - Потім доведеться вислуховувати.
Його пальці стиснули моє підборіддя.
- Тож… прощавай.
Він нахилився. Холодний, мертвий поцілунок торкнувся моїх губ. І наступної миті… він штовхнув мене в портал.
Я прийшла до тями, лежачи на зеленій траві в оточенні незнайомих людей. Спочатку все, що сталося, здалося мені нічним жахом, але чужа кров на моїх губах говорила про протилежне.
Андрій. Він залишився там. Я робила не одну спробу повернутися назад через портал, але він мене не пускав. Натомість я бачила, як вампір, піднявши мого друга, вкусив його за шию. При цьому він своїми червоними очима спостерігав за моїми марними спробами. А потім портал зник - і я втратила свідомість.
Як же я тоді себе ненавиділа. Адже саме я винна, що мій друг опинився в біді без шансу на порятунок. І якщо він загине - це буде лише на мені.
Те, що трапилося зі мною в наступні дні, було ніби в тумані. Незнайомі люди, які підібрали мене, віднесли до баби Ганни й довго з нею розмовляли. Після цього був створений ще один портал, через який мене забрали в інший світ. Ні, не той, де я залишила друга, а інший - де на мене чекала Академія Магії і дванадцять років навчання в ній. Після завершення я, не втрачаючи надії, обшукувала всі доступні мені світи в пошуках Андрія.
- То що з вампіром? - запитав Костянтин Борисович, вирвавши мене з неприємних спогадів.
- Беру. Як тільки вирішу проблему з проваленим завданням, одразу візьмусь за це.
