Раді Вас бачити!

Ночівля в заїжджих дворах середньовічних світів - задоволення сумнівне, тож ми поспішали дістатися села до заходу сонця.

Нам пощастило: невдовзі почули скрип коліс і тихе фиркання коня. Влаштувавшись якнайзручніше у возі, я із задоволенням вдихала запах свіжоскошеної трави - нею було завалено всю підводу.

Поки я мовчки тримала образ “баби-паломниці”, Валік вирішив підтримати легенду розмовою.

- Як добре, що ви до нас приїхали, пане жрецю, - з ентузіазмом сказав візник. - Ще вчора відьму на багатті спалили. Розсипалася божим полум’ям на тисячу іскор. Староста сказав, це святий Ванта її так покарав - без права на переродження.

- А докази були? - спокійно уточнив Валік.

- О-о-о, ще й які!

- Це головне. І в чому саме полягає моя допомога?

- Храм очистити від тієї нечестивиці. Вона там постійно щось винюхувала…

- А ваш священнослужитель де?

- Так помер на світанку, одразу після тієї погані. Староста каже - це вона його й у могилу звела. Говорять же: очі - дзеркало душі. А в неї очі хоч були й білі, а душа чорна…

Я ледь не пирснула.

Не білі. Світло-сірі. Але страх - річ переконлива. Він змушує людей бачити те, що їм зручніше.

- Очистимо, не хвилюйтеся, - спокійно відповів Валік. — А нового священика не кликали?

- Писали, але це ж час…

- Шкода. Хотілося б, щоб у храмі був господар. Я ж до вас на паломництво везу пані Руту - гріхи замолювати перед смертю, сім храмів відвідати, сім мощів святим вклонитися…

Оце він грає роль… якби йому набридло з мертвими возитися - в театр його одразу, без іспитів.

 

Вістка про прибуття мандрівного жреця розлетілася селом швидше, ніж я встигла злізти з воза.

- Пане жрецю, як добре, що ви до нас завітали!

Староста ж був поганим актором - у його очах прямо палав вогонь невдоволення. Цікаво, чому б це?…

- Може, спершу повечеряєте? Дорога ж була важка… Сьогодні відпочинете, а завтра - зі свіжими силами…

Я на мить перехопила погляд Валіка. Йому вистачило цього, щоб зрозуміти натяк.

- Дякуємо за турботу, але ні. Час в нас не багато. А мені ще храм очищати.

Староста почервонів ще більше - якщо це взагалі було можливо - і навіть затремтів.

- Тоді вечерю принесемо просто в храм!

- Буду щиро вдячний за турботу.

Валік спокійно піднявся сходами й відчинив важкі дубові двері храму.

Я залишилася на сходах, спостерігаючи за людьми, які ще вчора із задоволенням відправили б мене на багаття.

Втім, довго вони не стояли.

Натовп швидко розпався на групки й розійшовся до корчми - обговорювати прибулого “мандрівного жреця” за кухлем пива.

Як і обіцяв староста, нам принесли кошик із їжею, накритий білосніжною серветкою. Я мовчки вклонилася на знак подяки й поставила його біля себе.

У ніс одразу вдарив запах смаженого м’яса, і в мене мимоволі потекла слина. Але голод так само швидко відступив, щойно серед ароматів спецій я впізнала сон-траву - запах, який я добре знала завдяки Ліне.

Відьма часто використовувала цю рослину, дуже точно дозуючи її, бо варто було трохи переборщити - і зілля ставало смертельним.

Валік вийшов із храму тоді, коли місяць уже високо піднявся в небо, а вікна села давно згасли.

- Йдемо, - тихо сказав некромант.

Всередині панував напівморок: десяток свічок не міг повністю розсіяти темряву. У повітрі стояла глуха тиша, і кожен крок відлунював під склепінням, гублячись у кам’яних куполах.

Замкнувши двері зсередини, ми почали пошуки.

- Де ти вже шукала? - уточнив Валік, щоб не ритися двічі в одному місці.

- Лише в кімнаті служителя.

- Тоді ти обшукуй тут, а я піднімуся під куполи.

Я не сперечалася. З моїм теперішнім “тілом” особливо не побігаєш.

Я ретельно обстежила вівтар, простукувала стіни, заглядала за гобелени із зображеннями святих і їхніх діянь, використовуючи пошукові амулети, видані Мідяком.

Невдовзі до мене приєднався Валік - зверху він знайшов лише павутиння та пил.

Коли зі стінами й меблями було закінчено, ми перейшли до підлоги. І саме там виявили добре замаскований лаз, кришку якого вдалося відкрити лише заклинанням.

Я зазирнула вниз і зморщилася від різкого запаху гнилі.

Валік тим часом витягнув електричний ліхтарик і, відсунувши мене вбік, почав спускатися по скрипучих сходах.

Те, що ми побачили в підвалі, змусило мене буквально завмерти.

“Священнослужитель”, кажете?

На столах і полицях стояли алхімічні прилади, а випадково відкрита книга мала назву: “Створення гомункулів та керування ними”.

Чорний алхімік.

Втім, господар цього “кабінету” вже, як не дивно, був мертвий. Тож сезон полювання на чорних магів тимчасово скасовується.

Мене від книги відірвав Валер’ян. Пихкаючи й сопучи, він зумів самотужки зсунути важку шафу.

- Міг би й попросити, я б допомогла, - сказала я, спостерігаючи, як він змахнув з чола вологе пасмо волосся.

- Сам упорався. Ти краще дверима займися - їх також магією запечатали, - кивнув він у бік знайдених дверей.

Відкрита нами кімната змусила мій шлунок жалібно забурчати. Добре, що я не встигла повечеряти.

Я бачила в житті багато чого. Але банки з недорозвиненими плодами дітей викликали в мене лише одне відчуття - холодне, огидне усвідомлення.

Валік, помітивши мій стан, сам увійшов усередину й знайшов потрібну шкатулку з ключем.

Здавалося б - завдання виконане. Але ні.

На виході з підвалу нас уже чекали: староста й десяток чоловіків.

- Даремно ви, пане, від відпочинку відмовилися. І вечеряти не стали. І ще й у підвал полізли, - зло всміхнувся староста.

- Даремно? Зовсім ні. Наприклад, тепер я точно знаю, що насправді являє собою цей храм.

- Ха! Це останнє, що ти дізнаєшся в житті. Попередній священнослужитель теж поліз куди не слід… і де він тепер? На тому світі служби читає.

Отже, жрець ні в чому не винен. А справжній чорний маг спокійно розгулює селом.

І це було погано.

А ще гірше - дія обертального зілля добігала кінця.

Я смикнула Валіка за край одягу й подала йому руку. Він кинув погляд, помітив зміни й коротко кивнув.

- Πάγωμα, - різко вигукнув некромант.

Чоловіки застигли, наче воскові фігури. Ненадовго, але нам вистачило, щоб вибратися з підвалу.

- А “жрець” виявляється зовсім не жрець, - протягнув високий чоловік із зрощеними бровами.

Пастка розірвалася. Чоловіки знову прийшли до тями й розлютилися ще більше.

Я затиснула Валіка за спиною й приготувалася до бою.

- Прикрий очі, - шепнула я.

Він послухався.

- Venite tenebrae.

І темрява прийшла.

В одну мить вона заповнила все - кожну щілину, кожен подих простору.

Я схопила Валіка за руку й потягла до виходу, рухаючись майже інтуїтивно - храм я вже встигла запам’ятати.

У темряві чорний маг орієнтувався гірше, але не настільки, щоб це стало проблемою.

- Два мага… навіть краще, - пролунало позаду задоволене.

Алхімік таки встиг вибратися з храму і одразу ж кинув у нас кілька склянок.

- Clypeus.

Заклинання щита спрацювало миттєво - склянки розбилися об невидиму перепону, а повітря наповнилося різким запахом гасу.

Я скривилася.

Алхімік, значить… ще й із фантазією.

Я не стала зволікати й одразу ж відправила у ворога пару заклинань заморожування. У відповідь полетіли ще дві склянки - цього разу з кислотою.

Займатися цим “обміном люб’язностями” до ранку я не планувала з кількох причин.

Перша - дія зілля остаточно зійшла нанівець, і “оживати” знову перед селянами, які мене вже не надто любили, не входило в мої плани.

Друга - з храму вже вибралися чоловіки зі старостою, і тепер вони, розмахуючи палицями, замкнули нас у кільце.

- Староста з мужиками - твоя проблема. Впораєшся? - кинула я Валіку.

- Легко, - спокійно відповів він, розминаючи пальці.

Ох, я б не хотіла опинитися на шляху практикуючого некроманта.

Я ж узяла на себе мага-алхіміка.

- Ignis.

Полум’я рвонуло в бік ворога.

Алхімік у відповідь теж кинув закляття - схоже, склянки в нього нарешті закінчилися.

Два потоки магії зійшлися в повітрі й вибухнули з такою силою, що найближчі хати лишилися без дахів. Добре, що селяни злякалися й не висунули носа надвір.

- Diamond pulvis. An gelidus ventus.

Обмін закляттями явно затягувався.

І тут мене зачепило. Я впала на землю, стискаючи ліву руку від болю.

Роздратування піднялося миттєво.

Так, у мене диплом не бойового мага… але й не цілительки.

А Валік тим часом уже справлявся швидше: староста й частина його “команди” лежали нерухомо.

“Hand niger” - “Чорна рука”. Улюблене заклинання некромантів: один дотик голою рукою - і противник падає мертвим. А ще зручність у тому, що мертвих потім можна допитати.

Я різко розбила один із амулетів на правій руці об камінь.

Тіло наповнилося світлою енергією - різко, майже боляче.

- Quattuor ventis aperite portas, et aquam fluminis alluvione hostis ferrum, - заспівала я заклинання.

Енергія була настільки потужною, що якби я стояла - мене б відкинуло метрів на сто.

Алхімік не встиг нічого зробити.

Закляття рівня архімага просто стерло його з реальності.

Костянтин Борисович був би задоволений. А от Геннадій Степанович - навряд. Від храму залишилися руїни.

- Ти як? - підбіг Валік, поки решта ворогів після смерті мага в паніці тікала.

- Просто чудово.

Зі сторонньою допомогою я підвелася, і ми, не чекаючи жодних “подяк” від місцевих, одразу телепортувалися додому, прихопивши тіло старости як доказ самооборони.

Було б ще добре отримати оплату й за чорного алхіміка… але це вже були мрії.

 

Зранку я ледве змусила себе підвестися. Сон не відпускав до останнього, а будильник, як завжди, не мав ані краплі милосердя.

Душ, холодна вода, і повна відсутність сил на сніданок.

Голодною я вирушила на роботу, щиро сподіваючись дістатися до “Змія” й нормально поїсти там.

На столі Степанович не надто зрадів принесеній шкатулці. Валік уже встиг відзвітувати про руйнування й продемонструвати “свідка”, який тепер спокійно лежав у нашому холодильнику.

Але замість криків начальник несподівано оголосив триденний вихідний і сам поїхав вибивати оплату у замовника.

Я не поспішала додому - просто влаштувалася за стійкою й доїдала сніданок, паралельно розповідаючи Мідяку про нашу “нічну пригоду”.

Мідяк мовчки слухав, інколи ставив питання, але все частіше хмурився. Йому це явно не подобалося - і, судячи з усього, він шкодував, що не був з нами.

Розмову перервав дверний дзвіночок і гучний вхід близнюків.

- Борисович, - звернувся Даня до Мідяка, - ти вампіра вже нікому не віддав?

- Ніби взяли його, - ухильно відповів той, поглядаючи на мене.

- І хто?

- Вгадай, - втрутилася я.

- Яра… якщо ти - то значить ми з тобою. Тебе одну відпускати не можна. Ти ж знову щось зруйнуєш.

І коли вони взагалі встигли перетнутися з Валіком?..

Я уважно подивилася на близнюків. Вони, схоже, не жартували.

А така “підмога” - два бойові маги - мені справді могли стати в пригоді.

- Йдемо, йдемо, - підхопив Мишко, помітивши моє вагання. - Буде весело.

Я підкурила цигарку й примружилася. Їхнє “буде весело” завжди звучало як попередження, замасковане під обіцянку. Я вже таке бачила - і з Оленчиними неперевіреними зіллями, і з нашими “простими” завданнями, які потім чомусь закінчувалися вибухами, втечами й поясненнями перед начальством.

Зваживши всі “за” і “проти”, я вирішила, що прикрита спина важливіша за спокій.

- Але за однієї умови, - промовила я.

- Якої? - одразу відгукнувся Мишко.

- Жодного “буде весело”.

Близнюки переглянулися з тим самим підозріло-однаковим блиском в очах і синхронно закивали.

Я загасила цигарку, допила охололу каву, накинула куртку - і ми рушили до складу. Там, серед звичайного й не дуже інвентарю, зберігалося все: холодна зброя, осикові кілки з срібними хрестами, фляги зі святою водою та інший магічний мотлох, який у нормальних людей викликає запитання, а в нас - відчуття підготовки.

Ми озброїлися й почали готуватися до перенесення в інший світ.

Коли я глянула на надто задоволені обличчя близнюків, мене буквально потягнуло перехреститися. Тричі. Що я й зробила.

Брати пирснули зі сміху, але мені було не до жартів. Жодне наше спільне завдання ніколи не проходило рівно. Навіть якщо все починалося “майже нормально”, кінець завжди знаходив спосіб зламати логіку.