Раді Вас бачити!

- Якщо виживемо, то лише завдяки диву, - підсумувала Авілла, не відводячи погляду від натовпу чудовиськ унизу.

До світанку ми могли й не дотягнути. Ледве сонце сховалося за обрій, під стінами замку зібралася ціла орда. І дивлячись на це, я повністю погоджувалася з воїтелькою. З висоти вони здавалися живим, пульсуючим морем - темним, ворушким, голодним. Кожна тварюка, що мешкала в покинутому місті, притягла сюди своє потворне тіло, керована єдиним інстинктом - поживитися людською плоттю.

Окрім мутованих пацюків, що сновигали між лапами більших істот, були й значно страшніші створіння. Величезні сороконіжки, закуті в хітинову броню, із клешнями, схожими на краб’ячі. Гігантські пси з хвостами, як у скорпіонів, що нервово хльоскали повітря, лишаючи по собі отруйний блиск. А деякі істоти взагалі не піддавалися жодному опису - ніби сам морок породив їх, не турбуючись про форму чи логіку.

Раптове хвилювання прокотилося натовпом унизу, наче вітер пройшовся поверхнею чорного озера. Ми насторожилися.

- Яра, глянь, хто до нас завітав, - сказав Данило, вказуючи вниз.

Я придивилася. Серед чудовиськ рухалося щось… схоже на людину. Принаймні, на перший погляд. У нього були дві руки й дві ноги, навіть обличчя - чоловіче, з правильними рисами, яке час від часу закривали довгі темні пасма волосся, мов вуаль. Але все інше… все інше нагадувало клубок диму чи тіней, що безперервно рухався, наче складався з тисяч тонких ниток мороку.

- І як ви збираєтеся битися з такою кількістю? - поцікавився Бал, що стояв поруч. – І з… цим.

- Ручками, - огризнулася я, навіть не обертаючись.

Коли ми з Візниченком перерахували всі наші артефакти, настрій різко впав. І не дивно. Два “підшивачі”, один “кристал світла” та “око”, що дозволяло бачити на відстані. От і все. Особливо прикро було згадувати, що під час втечі з храму ми використали одноразовий виклик елементаря. Зараз він був би як ніколи доречним. Але якби тоді зекономили - так і залишилися б у підземеллі. Якщо не сидіти, то лежати.

Обшукавши замок, ми з усього знайденого мотлоху спорудили кілька пасток у найслабших місцях. Та й самі розуміли - надовго це їх не затримає. Саме тому, здавалося б, невинне питання шукача пригод так мене й розлютило.

- Яра, - покликав Даня, раптом різко змінюючи тему. - Ти це відчуваєш?

Я зосередилася.

Щось наближалося. І це “щось” мало потужний магічний фон - знайомий, схожий на той, що іноді виходив від Мідяка.

- Архімаг! - вигукнули ми одночасно.

- Вгадали, - пролунав гучний голос, і перед нами згустилася постать високого чоловіка. - Бачу, ви непогано облаштувалися в моєму домі.

- Довелося, - відповіла я, не зводячи з нього очей.

Спочатку він виглядав, як той жрець із таверни, де ми обідали в перший день у цьому світі. Але ілюзія швидко розсіялася, відкриваючи справжню сутність. Чоловік був високий, широкоплечий. На вигляд років п’ятдесят, хоча я знала - йому значно більше. Світло-карі очі, рудувата борода й така ж грива волосся надавали йому вигляду лева - ватажка, що звик керувати.

- Мене звати Луанір. Я господар цього замку. Прошу за мною - до головної зали, де ви вже встигли обжитися.

І навіть не перевіривши, чи йдемо ми за ним, він швидко рушив уперед.

- Ви якось не дуже схожі на нього… якщо вірити розповідям, - кинула я йому в спину.

- Бо говорять не про мене, а про того виродка, якого королева народила від одного з друзів мого батька.

Я завмерла. Сказала навмання - а виявилося, що купець не брехав.

- Судячи з ваших облич, ви чули історію про знахарку й принца. Так от - майже все там правда. Включно з тим, що молочний брат мого батька зв’язався з темними силами. У результаті й з’явилося це чудовисько. Але не будемо про минуле. Сьогодні ви допоможете мені загнати цю істоту назад туди, звідки вона прийшла.

- Але ми не інквізитори, - зауважив Данило.

- Зате ви - сильні маги.

- Ми виснажені…

- Це виправимо.

Закляття архімага спрацювало миттєво. Повітря навколо ніби загусло, стало важко дихати, але лише на мить. А потім… я відчула, як усі подряпини й забої зникли, ніби їх ніколи й не було. Магічний резерв заповнився до країв, аж голова запаморочилася від сили. Корисна магія. Та мені таке ніколи не опанувати.

Але часу на роздуми не було. Під стінами ревла орда, готова в будь-яку мить піти в атаку.

- Пані Авілло, на вас захист цієї зали. Бачите візерунок на підлозі? Простежте, щоб кігті химер, які прорвуться сюди, його не пошкодили.

Ми всі опустили погляди.

Не знаю, як інші, але я могла поклястися - ще кілька хвилин тому тут були лише тріщини в камені, а не складна печатка виклику.

- Ви хочете прикликати демона?! - вирвалося в мене.

- Навпаки. Загнати назад. Сьогодні особлива повня, яка буває раз на двісті років.

- Але це ж печатка відкриття…

- Дуже схожа. Але ні.

Я подивилася на Даню.

- Вона справді відрізняється, - підтвердив він.

- От бачите…

- Але дивна, - додав Візниченко, перебиваючи.

- Інша школа магії. Усього лише. Але повернімося до плану - часу мало. Гості вже в замку. Отже: Авіллі допомагають Ярина і Бадрібал. Данило - з Альгорданом і Джиневрою. Я - з Рамсленом і Гленою. Наше завдання - заманити виродка в цю залу. Усім усе зрозуміло?

З різних боків пролунало невиразне “так”. За мить у залі залишилися лише троє.

- Як думаєш, він нас не обманює? - тихо запитала Авілла, схилившись над печаткою.

- Скоріше недоговорює. Використовує нас наосліп. Але якщо щось піде не так… на нього чекатиме дуже неприємний сюрприз.

- Ти про що? - втрутився Бал.

- Про тих, хто може прийти нас шукати. Але…

Я не встигла договорити, до зали увірвалися перші химери й щойно ми з ними впоралися як до залу повернувся Візниченко, перекинувши через плече дівчину. Її темне волосся спадало вниз, закриваючи обличчя, а руки безвольно звисали - вона була непритомна. Третього члена їхньої команди поруч не було.

- Їхній ватажок вийшов на архімага, - коротко пояснив Данило, обережно опускаючи брюнетку біля стіни, щоб вона, непритомна, не заважала в бою.

Я одразу відчула, як щось холодне стисло груди.

- Де Альгор?

Даня на мить відвів погляд.

- Мені шкода… але, боюся, він загинув.

- У сенсі?..

- Я наказав відступати. Він не послухав. Коли обернувся - його вже не було. Шукати не став… - він стиснув зуби. - У мене на руках була поранена.

Його слова зависли в повітрі, важкі, як свинець. Але часу на біль не залишилося.

- Швидко займіть кути пентаграми! - різко наказав Луанір, буквально влітаючи до зали.

Я помітила, як Бал уже відкрив рот, щоб запитати про ще двох своїх напарників… але тінь, що увірвалася слідом, змусила замовкнути всіх. Вона пронеслася, мов живий шматок ночі, і навіть повітря навколо ніби здригнулося.

Почалася метушня. Кожен поспішав зайняти один із кутів печатки, що світилася слабким, тривожним світлом. Усі - крім мене.

Я стояла майже в центрі, ніби приросла до кам’яної підлоги. Щось не давало зрушити з місця. І раптом я зрозуміла - що саме мене бентежило.

Ця печатка…

Я вже бачила її раніше.

У зошиті моєї бабусі.

Спогад спалахнув різко, але розвинути його я не встигла.

Тварюка, що до цього кружляла серед інших, раптом кинулася прямо на мене. Її тіло почало змінюватися на ходу: виростали роги, ноги вигиналися, перетворюючись на копита, а з-під темної сутності проривалося щось ще страшніше, первісне.

Печатка під ногами засвітилася яскравіше.

Але… як?

П’ятий кут був порожній.

Майже інстинктивно я озирнулася - подивитися, хто зайняв моє місце.

І побачила.

Рам. Він стояв, притискаючи долонею бік, із якого сочилася кров, але був живий. Його погляд, повний ненависті, вп’явся мені в спину.

Далі все стало схожим на сон.

Темна магія, яку я так старанно ховала глибоко в собі, вирвалася назовні. Вона текла крізь мене, мов чорна ріка, впліталася в лінії печатки, змінюючи її - перекроюючи, переписуючи саму її суть.

Простір перед нами розірвався.

Портал.

Але не такий, як я очікувала.

Він був одностороннім.

І жадібним.

Демон, що щойно кинувся на мене, навіть не встиг зрозуміти, що сталося - його втягнуло всередину, ніби він нічого не важив. А слідом… почалося справжнє божевілля.

Як магніт притягує метал, так портал почав засмоктувати всіх темних істот міста. Вони виривалися, дряпали підлогу, чіплялися один за одного, але їх тягнуло невблаганно. Пролітаючи повз мене, вони намагалися вчепитися - кігтями, зубами, навіть хвостами.

Та жоден не зміг торкнутися.

Наче між мною і ними стояла невидима стіна.

І так само раптово, як усе почалося, усе закінчилося.

Остання тварюка зникла у вирі - і портал схлопнувся, залишивши після себе лише глуху тишу.

- Про це вона мене не попереджала, - задумливо промовив Луанір, уважно дивлячись на мене.

Я стиснула зуби.

- Хто - вона? І про що не попереджала? - прошипіла, намагаючись підійти до нього.

Але ноги підкосилися, і я впала.

- Думаю, ти й сама розумієш, про кого йдеться, - відповів архімаг, дивлячись кудись мені за спину. - Саме вона дала тобі завдання, що привело тебе в цей світ. І завдяки цьому ти змогла допомогти нам.

Я озирнулася.

На стіні був герб - голова ворона і два схрещені мечі. Чомусь від цього символу по шкірі пробіг холод.

Луанір тим часом підійшов до Джини й більше нічого пояснювати не став - зайнявся її лікуванням.

Наче спала пелена, Даня й Авілла кинулися до мене, тоді як Бал поспішив до Рама.

- Мені шкода, але двох інших ми втратили, - сказав архімаг, завершивши лікування. - Я заплачу вам за допомогу. Хоч і розумію, що це не втішить втрату. Але дуже прошу - більше не лізьте в Зміїні Землі. І інших відмовляйте.

Він на мить замовк, ніби прислухаючись до чогось невидимого.

- Темних істот загнано в нижній світ. Тепер тут прокидатиметься справжня магія. Магія природи. І вам, людям, із нею не зрівнятися. Ви програєте.

- Ми, може, й не поліземо, - тихо відповів Бал, гладячи по волоссю подругу, що щойно прийшла до тями. - Але за інших не ручаюся.

- Іншими займуся я.

- А ті, хто залишився за межею? - запитав Рам.

- Жерці впораються. Я вже подбав.

Потім він повернувся до Авілли.

- Вам і таким, як ви, тут завжди будуть раді. Приймете мою пропозицію? Залишитесь?

Авілла подивилася на нас.

- Ти ж знаєш, ми не з цього світу, - відповів Візниченко. - Звісно, як і обіцяли можемо забрати тебе із собою і пошукати інший світ, де ти зможеш почуватися безпечно. Або…

- Я залишусь тут. Шкода, що ніколи вас не побачу більше… Я встигла до вас прив’язатися.

Вона зітхнула, я промовчала. Ще не відомо, чи зможу я сюди потрапити самостійно.

- Я приймаю запрошення, - промовила воїтелька звертаючись до архімага.

- Чудово, - кивнув Луанір. - А ви, маги, можете повертатися додому. Завдання виконано. Не тримайте на мене зла. Я захищав свої землі. Колись ви це зрозумієте. Можливо - навіть пробачите.

Він перевів погляд на мене.

- І ще дещо, Ярино. Завжди носи при собі артефакт із храму. Він допоможе тобі стримувати темну сторону. Ти вже мала це відчути, коли торкнулася його.

- Побачимо… - пробурмотіла я, схопивши Даню. - Нам час.

Я глянула на нову подругу.

- Може, ще зустрінемося? У спокійнішій обстановці? - з надією спитала вона.

Я ледь усміхнулася й ризикнула пообіцяти:

- Я прикладу до цього всі зусилля. Тож не “прощавай”, а “до зустрічі”.

- До зустрічі…

Я ще раз обвела всіх поглядом, міцніше вчепилася у Візниченка й голосно сказала:

- Додому!