Раді Вас бачити!

Бар “Зелений змій” - ще те місце. Сюди не заходять випадкові люди. Хіба що зовсім уже п’яні, збившись із дороги, кому дуже не пощастило з навігацією. Та й то - надовго вони не затримуються й швидко тікають щойно зрозумівши куди потрапили.

Справжні ж відвідувачі - інші.

Сюди приходять лише ті, хто знає.

І приходять вони не просто випити.

Хтось шукає допомоги. Хтось - відповіді. А дехто - рятунок.

Наша “допомога” виглядає доволі специфічно: подорожі іншими світами у пошуках рідкісних артефактів, амулетів, інгредієнтів для ритуалів, стародавніх реліквій і всякої такої дивини, про яку звичайній людині краще навіть не знати.

Робота ця - не з легких. Майже завжди ризикована, іноді смертельно небезпечна, зате… оплачують її так, що можна потерпіти і ризик, і безсонні ночі, і пару-трійку спроб тебе вбити.

Переступивши поріг бару й спустившись на шість стертих від часу сходинок, я опинилася у довгому вузькому залі з низькою стелею, що наче нависала над головою, створюючи відчуття замкненого простору.

Праворуч, вишикувавшись у рівний ряд, стояли важкі дерев’яні столики - потерті, подряпані, але міцні, як і сам заклад. На деяких ще залишалися сліди від ножів або невдалих магічних експериментів.

Ліворуч тягнулася барна стійка - темне дерево, відполіроване тисячами рук і ще більшою кількістю пролитого алкоголю.

У самому кінці залу була невеличка розвилка життя: сходи вгору - всього три сходинки - вели до більярдної з єдиним столом, за яким рідко грали чесно. За нею ховались двері до кабінету начальства. А сходи вниз - у кухню, яка водночас слугувала лабораторією. І повірте, іноді там варилося дещо значно небезпечніше за борщ.

З освітленням тут було, м’яко кажучи, не дуже. Довгі лампи під стелею працювали через одну, створюючи напівтемряву, що вдало приховувала і павутиння в кутках, і пил на підвіконнях. Але в ідеально вимитих келихах світло відбивалося так, ніби вони були зроблені з кришталю.

- Яра, - пролунав низький чоловічий голос, - чув, ти завдання провалила.

- Ага, - підхопив другий голос, майже ідентичний першому.

Якби ви не знали, що брати Візниченки - близнюки, то навряд чи змогли б їх розрізнити на слух.

Як би точніше їх описати?..

Якщо зануритися в демонологію, то одразу стає зрозуміло: Візниченки - демони. І не абиякі, а інкуби. Інакше як пояснити той факт, що практично кожна жінка, яка зустрічала їх на своєму шляху, втрачала голову?

І я - не виняток.

Хоча… мене рятував один маленький нюанс - амулет-оберіг від подібного роду впливу. Цей артефакт дістався мені від прабабусі. А от вона була справжньою Чорною Відьмою. Не з казок - із плоті й крові. Заговори, прокляття, зілля, ритуали - у свої часи їй не було рівних.

Але повернімося до братів.

Дорослі. Високі. Атлетично складені. Від них завжди тягнувся ледь вловимий запах одеколону, диму й свіжого мила - дивна, але чомусь приваблива суміш. Їхні чорні, бездонні очі, іноді прикриті пасмами занадто довгого волосся, могли затягнути, як вир. Легка щетина, тонкий ніс із ледь помітною горбинкою, і ця їхня усмішка… білосніжна, відкрита, абсолютно обеззброююча.

Можливо, ніякої магії тут і не було. Можливо, справа була лише у звичайних жіночих слабкостях. Але мені більше подобалася інша версія. Бо ставити себе в один ряд із безмозкими фарбованими дурепами не хотілося.

Отже - це чари.

І крапка.

- Не ваша це справа, - гаркнула я, витягуючи сигарету, щоб приховати роздратування.

- Якщо що - клич наступного разу, - кинув один із братів.

І за мить вони обоє зникли за дверима.

Невдовзі почувся звук двигуна, а потім шурхіт шин по асфальту. Поїхали.

Я видихнула.

Тепер можна було трохи розслабитися. Ну… майже. Бо ще залишалася розмова з шефом.

- Якщо ти до Степанича, то його ще немає, - повідомив Константин Борисович Мідний, виходячи з кухні з повним кошиком фруктів. Або, як ми його називали - Мідяк.

Мідяк був людиною, яку поважали без зайвих запитань. І справа була не лише у віці - хоча сто років він відсвяткував буквально минулого тижня. Річ була в досвіді.

Він міг легко “заткнути за пояс” будь-кого з нас. Хоча… за Степанича ручатися не буду.

- Тоді почекаю тут, - сказала я, вже тягнучись за другою сигаретою.

- Каву будеш? - запитав Мідяк, вмощуючись за барною стійкою.

- Так із лікером. І можна без кави.

Він лише всміхнувся. До моїх дивних гастрономічних звичок він давно звик. Тож за хвилину переді мною стояли і кава, і лікер.

- Тут нове завдання з’явилося від “Дайті”. Брати не змогли взяти - завалені роботою. Візьмеш?

Я затягнулася й уважно подивилася на нього.

“Дайті” - контора, що спеціалізується на полюванні та знищенні немерців, нечисті, а іноді й чорних магів. І те, що вони діляться роботою… це щось із розряду фантастики.

- А самі що, не справляються? - скептично підняла брову я.

- Минулого тижня влетіли в засідку баньші. Тепер відлежуються в Стейревській лікарні. Відмовитися не можуть - репутація. Та й передоплату вже взяли. У строки не вкладаються, от і звернулися до нас - по старій пам’яті.

“Стара пам’ять” - це, звісно, ті самі брати Візниченки, які колись працювали з ними.

- І що там? - запитала я.

- Вампір, - спокійно відповів Мідяк, уважно стежачи за моєю реакцією.

Але цього разу самовладання мене не підвело. Я зробила ковток кави і так само спокійно поставила чашку на стійку.

Вампір.

Ну що ж…

Досвід спілкування в мене вже був.

І досвід цей був, м’яко кажучи, гірким.

Саме тому Мідяк, певно, й очікував від мене бурхливої реакції.

А я лише тяжко зітхнула.

Це було давно.

Ніби в іншому житті.

Ще до того, як магія стала моєю роботою… і прокляттям водночас.

Я тоді ще вчилася в школі - щойно закінчила десятий клас. Попереду були довгоочікувані літні канікули, і я, як нормальна людина, мріяла про море, сонце, морозиво й повну відсутність будь-яких зобов’язань.

Але замість цього мене відправили… у гори.

Не на курорт.

Не в туристичний центр.

А до двоюрідної бабусі - у глухе карпатське село, якщо це взагалі можна було назвати селом.

Ганна Федорівна була знахаркою. Жила відлюдькувато, десь кілометрів за десять від найближчого населеного пункту, у невеликій хатині, оточеній лісом і горами.

Здавалося б - самота, тиша, нудьга.

Але ні.

До неї постійно хтось приходив. То за настоянкою від аритмії, то за бальзамом від кашлю, то за маззю від опіків.

І приходили не лише місцеві. Інколи з’являлися люди з далеких сіл, а подекуди й із міст - виснажені, змучені, з надією в очах. Бо там, де є результат - завжди є попит.

Темною магією, як її покійна мати Софія Петрівна, баба Ганна не займалася. І не тому, що не могла. А тому, що боялася.

Боялася закінчити так само, як її матір. Що саме сталося із Софією Петрівною - ніхто з родичів мені не розповідав. Усі або відмахувалися, або переводили тему.

Я дізналася це пізніше.

Зовсім випадково.

І, чесно кажучи, краще б не знала.

Але про це - згодом.

Отже, зла, роздратована й максимально невдоволена, замість того щоб їхати на море, як усі нормальні люди, я вирушила в Карпати.

Спочатку - майже двадцять годин у задушливому поїзді, де повітря, здавалося, можна було різати ножем. Потім - ще три години в старому автобусі, який скрипів і трясся так, ніби ось-ось розвалиться. І на десерт - дванадцять кілометрів пішки під палючим сонцем.

На вдачу, мені таки пощастило - частину дороги мене підвіз один місцевий дядько на старенькому, побитому життям “Запорожці” яскраво-жовтого кольору. Машина гуркотіла, як трактор, але їхала. І головне - врятувала мої ноги від мозолів.

Ганна Федорівна зустріла мене тепло. Навіть занадто. Перші два дні вона відгодовувала мене так, ніби я щойно повернулася з голодомору: вареники, борщ, домашній хліб, молоко, сир, пироги й купа незнайомих мені місцевих страв… Я навіть почала підозрювати, що вона хоче мене не просто відгодувати, а підготувати до якогось ритуалу.

Бар “Зелений змій” - ще те місце. Сюди не заходять випадкові люди. Хіба що зовсім уже п’яні, збившись із дороги, кому дуже не пощастило з навігацією. Та й то - надовго вони не затримуються й швидко тікають щойно зрозумівши куди потрапили.

Справжні ж відвідувачі - інші.

Сюди приходять лише ті, хто знає.

І приходять вони не просто випити.

Хтось шукає допомоги. Хтось - відповіді. А дехто - рятунок.

Наша “допомога” виглядає доволі специфічно: подорожі іншими світами у пошуках рідкісних артефактів, амулетів, інгредієнтів для ритуалів, стародавніх реліквій і всякої такої дивини, про яку звичайній людині краще навіть не знати.

Робота ця - не з легких. Майже завжди ризикована, іноді смертельно небезпечна, зате… оплачують її так, що можна потерпіти і ризик, і безсонні ночі, і пару-трійку спроб тебе вбити.

Переступивши поріг бару й спустившись на шість стертих від часу сходинок, я опинилася у довгому вузькому залі з низькою стелею, що наче нависала над головою, створюючи відчуття замкненого простору.

Праворуч, вишикувавшись у рівний ряд, стояли важкі дерев’яні столики - потерті, подряпані, але міцні, як і сам заклад. На деяких ще залишалися сліди від ножів або невдалих магічних експериментів.

Ліворуч тягнулася барна стійка - темне дерево, відполіроване тисячами рук і ще більшою кількістю пролитого алкоголю.

У самому кінці залу була невеличка розвилка життя: сходи вгору - всього три сходинки - вели до більярдної з єдиним столом, за яким рідко грали чесно. За нею ховались двері до кабінету начальства. А сходи вниз - у кухню, яка водночас слугувала лабораторією. І повірте, іноді там варилося дещо значно небезпечніше за борщ.

З освітленням тут було, м’яко кажучи, не дуже. Довгі лампи під стелею працювали через одну, створюючи напівтемряву, що вдало приховувала і павутиння в кутках, і пил на підвіконнях. Але в ідеально вимитих келихах світло відбивалося так, ніби вони були зроблені з кришталю.

- Яра, - пролунав низький чоловічий голос, - чув, ти завдання провалила.

- Ага, - підхопив другий голос, майже ідентичний першому.

Якби ви не знали, що брати Візниченки - близнюки, то навряд чи змогли б їх розрізнити на слух.

Як би точніше їх описати?..

Якщо зануритися в демонологію, то одразу стає зрозуміло: Візниченки - демони. І не абиякі, а інкуби. Інакше як пояснити той факт, що практично кожна жінка, яка зустрічала їх на своєму шляху, втрачала голову?

І я - не виняток.

Хоча… мене рятував один маленький нюанс - амулет-оберіг від подібного роду впливу. Цей артефакт дістався мені від прабабусі. А от вона була справжньою Чорною Відьмою. Не з казок - із плоті й крові. Заговори, прокляття, зілля, ритуали - у свої часи їй не було рівних.

Але повернімося до братів.

Дорослі. Високі. Атлетично складені. Від них завжди тягнувся ледь вловимий запах одеколону, диму й свіжого мила - дивна, але чомусь приваблива суміш. Їхні чорні, бездонні очі, іноді прикриті пасмами занадто довгого волосся, могли затягнути, як вир. Легка щетина, тонкий ніс із ледь помітною горбинкою, і ця їхня усмішка… білосніжна, відкрита, абсолютно обеззброююча.

Можливо, ніякої магії тут і не було. Можливо, справа була лише у звичайних жіночих слабкостях. Але мені більше подобалася інша версія. Бо ставити себе в один ряд із безмозкими фарбованими дурепами не хотілося.

Отже - це чари.

І крапка.

- Не ваша це справа, - гаркнула я, витягуючи сигарету, щоб приховати роздратування.

- Якщо що - клич наступного разу, - кинув один із братів.

І за мить вони обоє зникли за дверима.

Невдовзі почувся звук двигуна, а потім шурхіт шин по асфальту. Поїхали.

Я видихнула.

Тепер можна було трохи розслабитися. Ну… майже. Бо ще залишалася розмова з шефом.

- Якщо ти до Степанича, то його ще немає, - повідомив Константин Борисович Мідний, виходячи з кухні з повним кошиком фруктів. Або, як ми його називали - Мідяк.

Мідяк був людиною, яку поважали без зайвих запитань. І справа була не лише у віці - хоча сто років він відсвяткував буквально минулого тижня. Річ була в досвіді.

Він міг легко “заткнути за пояс” будь-кого з нас. Хоча… за Степанича ручатися не буду.

- Тоді почекаю тут, - сказала я, вже тягнучись за другою сигаретою.

- Каву будеш? - запитав Мідяк, вмощуючись за барною стійкою.

- Так із лікером. І можна без кави.

Він лише всміхнувся. До моїх дивних гастрономічних звичок він давно звик. Тож за хвилину переді мною стояли і кава, і лікер.

- Тут нове завдання з’явилося від “Дайті”. Брати не змогли взяти - завалені роботою. Візьмеш?

Я затягнулася й уважно подивилася на нього.

“Дайті” - контора, що спеціалізується на полюванні та знищенні немерців, нечисті, а іноді й чорних магів. І те, що вони діляться роботою… це щось із розряду фантастики.

- А самі що, не справляються? - скептично підняла брову я.

- Минулого тижня влетіли в засідку баньші. Тепер відлежуються в Стейревській лікарні. Відмовитися не можуть - репутація. Та й передоплату вже взяли. У строки не вкладаються, от і звернулися до нас - по старій пам’яті.

“Стара пам’ять” - це, звісно, ті самі брати Візниченки, які колись працювали з ними.

- І що там? - запитала я.

- Вампір, - спокійно відповів Мідяк, уважно стежачи за моєю реакцією.

Але цього разу самовладання мене не підвело. Я зробила ковток кави і так само спокійно поставила чашку на стійку.

Вампір.

Ну що ж…

Досвід спілкування в мене вже був.

І досвід цей був, м’яко кажучи, гірким.

Саме тому Мідяк, певно, й очікував від мене бурхливої реакції.

А я лише тяжко зітхнула.

Це було давно.

Ніби в іншому житті.

Ще до того, як магія стала моєю роботою… і прокляттям водночас.

Я тоді ще вчилася в школі - щойно закінчила десятий клас. Попереду були довгоочікувані літні канікули, і я, як нормальна людина, мріяла про море, сонце, морозиво й повну відсутність будь-яких зобов’язань.

Але замість цього мене відправили… у гори.

Не на курорт.

Не в туристичний центр.

А до двоюрідної бабусі - у глухе карпатське село, якщо це взагалі можна було назвати селом.

Ганна Федорівна була знахаркою. Жила відлюдькувато, десь кілометрів за десять від найближчого населеного пункту, у невеликій хатині, оточеній лісом і горами.

Здавалося б - самота, тиша, нудьга.

Але ні.

До неї постійно хтось приходив. То за настоянкою від аритмії, то за бальзамом від кашлю, то за маззю від опіків.

І приходили не лише місцеві. Інколи з’являлися люди з далеких сіл, а подекуди й із міст - виснажені, змучені, з надією в очах. Бо там, де є результат - завжди є попит.

Темною магією, як її покійна мати Софія Петрівна, баба Ганна не займалася. І не тому, що не могла. А тому, що боялася.

Боялася закінчити так само, як її матір. Що саме сталося із Софією Петрівною - ніхто з родичів мені не розповідав. Усі або відмахувалися, або переводили тему.

Я дізналася це пізніше.

Зовсім випадково.

І, чесно кажучи, краще б не знала.

Але про це - згодом.

Отже, зла, роздратована й максимально невдоволена, замість того щоб їхати на море, як усі нормальні люди, я вирушила в Карпати.

Спочатку - майже двадцять годин у задушливому поїзді, де повітря, здавалося, можна було різати ножем. Потім - ще три години в старому автобусі, який скрипів і трясся так, ніби ось-ось розвалиться. І на десерт - дванадцять кілометрів пішки під палючим сонцем.

На вдачу, мені таки пощастило - частину дороги мене підвіз один місцевий дядько на старенькому, побитому життям “Запорожці” яскраво-жовтого кольору. Машина гуркотіла, як трактор, але їхала. І головне - врятувала мої ноги від мозолів.

Ганна Федорівна зустріла мене тепло. Навіть занадто. Перші два дні вона відгодовувала мене так, ніби я щойно повернулася з голодомору: вареники, борщ, домашній хліб, молоко, сир, пироги й купа незнайомих мені місцевих страв… Я навіть почала підозрювати, що вона хоче мене не просто відгодувати, а підготувати до якогось ритуалу.