Спочатку:
На сторінку книги
На третій день мені стало нудно.
Не просто нудно - нестерпно нудно.
І я вирішила поїхати в село - знайомитися з місцевою молоддю.
Взявши знайдений у сараї старенький велосипед, який, здається, пам’ятав ще молодість бабусі, я, піднімаючи за собою хмару пилу, вирушила на пошуки пригод. А точніше - компанії.
Не скажу, що я була надто товариською чи легко заводила знайомства. Навпаки. Але перспектива провести все літо в компанії кози, кота й собаки - бабуся не рахується - лякала мене значно більше, ніж необхідність підійти першою і заговорити.
Спочатку я вирішила провести розвідку.
Тому й стояла посеред невеличкого сільського магазину, з максимально розумним виглядом обираючи морозиво. Обирала довго. Підозріло довго, бо обирати було майже ні с чого.
Бо я була не сама.
Окрім продавчині, у магазині стояла компанія хлопців мого віку, які жваво сперечалися, який напій краще взяти. Підійти до них? Ні. Їх забагато. Я не настільки відчайдушна.
І тут до магазину зайшов ще один… абориген.
Високий, худорлявий хлопець у окулярах, із розпатланим волоссям, ніби він щойно прокинувся й навіть не спробував привести себе до ладу. Він привітався з тією компанією, не звернувши на мене жодної уваги, купив буханець хліба і попрямував до виходу.
І от тоді я вирішила: оце - моя ціль.
Схопивши першу-ліпшу пачку морозива, я швидко розплатилася і кинулася за ним. Але, вискочивши на вулицю, зрозуміла - запізно.
Хлопець зник.
Ні сліду, ні натяку, куди він подівся.
Засмучена, я розпакувала морозиво - точніше, заморожений сік - і, жуючи його від безвиході, попленталася додому. Втішаючи себе думкою, що завтра обов’язково все вийде.
Але “завтра”, тобто наступного дня, нічого вигадувати не довелося.
Бо моя “жертва” сама прийшла до нас у гості - забрати трав’яні збори.
Так ми і познайомилися.
Його звали Андрій. Цього року він закінчив школу і готувався до вступу до університету.
Ми швидко здружилися. Виявилося, що він, як і я, любить читати - а це вже половина успіху.
Тем для розмов вистачало: від книжок і фільмів до дурних теорій про паралельні світи.
Коли Андрія не було - йому ж іноді треба було готуватися до іспитів - я від нічого робити почала читати бабусині самописні довідники. Трави, настоянки, рецепти, замовляння… Спочатку - просто з цікавості. Потім - із захопленням.
А ще я знайшла на горищі скриню.
Стару, дерев’яну, із важким замком, який піддавався не одразу. Довелося добряче повозитися, перш ніж він клацнув. Коли я підняла кришку - на мене вирвалося ціла хмара пилу.
Під ним ховався справжній скарб Софії Петрівни.
Не підписані баночки з незрозумілим вмістом. Каміння - звичайне й не дуже. Засохлі трави, від яких залишилися лише ламкі стебла. Кістки дрібних тварин. Мішечки з піском… або не зовсім піском.
І щоденник.
Його я читала з таким захопленням, якого не викликала жодна пригодницька книга. Це був ніби фентезі-роман. Тільки кращий.
Бо там описувалися реальні події з життя моєї прабабусі.
Темні ритуали.
Зустрічі з істотами, які не мали б існувати. Угоди, за які платять занадто високу ціну.
Ганні Федорівні я, звісно, нічого не сказала. Навіщо зайвий раз хвилювати стару жінку? Зате поділилася знахідкою з Андрієм. Він поставився до всього цього скептично. Але… підтримав мою ідею. Піти в молодий місяць в гори і провести один із описаних у щоденнику обрядів.
Просто подивитися, що з цього вийде.
І, як виявилося згодом… це було найгірше рішення в моєму житті. Найдурніше. Найбезглуздіше.
З мого експерименту вийшло все, що й мало вийти - і навіть більше.
Повітря навколо нас раптом стало густим, важким, ніби його можна було зачерпнути долонею. Воно тиснуло на груди, заважало дихати, кожен вдих давався зусиллям. Небо, ще мить тому чисте й спокійне, розрізали сліпучі спалахи блискавок - без грому, без хмар, просто світлові розриви в темряві, ніби хтось рвав саму тканину світу.
Земля під ногами здригнулася.
І ми… опинилися в іншому місці.
Те, що це вже не Карпати, ми зрозуміли одразу.
Як? Та дуже просто.
Над нами в нічному небі висіли два місяці.
Два!!!
Один - великий, холодно-блідий. Другий менше розміром, з ледь помітним червонуватим відтінком.
І обидві дивилися на нас, мов чужі, байдужі очі.
Гори навколо теж були не ті. Вони здавалися гострішими, темнішими, ніби вирізаними з каменю якоюсь надто жорстокою рукою. Жодного знайомого обрису.
Поки я стояла з розкритим ротом і крутила головою, намагаючись усвідомити, що сталося, Андрій лежав на землі, важко дихаючи, наче після довгого бігу.
- Що це було?.. - нарешті видихнув він, ледве відновивши дихання.
- Не знаю… - чесно відповіла я. - А ми де?
Моє питання змусило його піднятися. Спочатку на лікті, потім сісти, озираючись навколо з таким самим шоком, як і я.
- Не знаю, - повторив він мої слова. - То виходить… магія існує? Справжня?
- Ага.
- Тоді читай ще раз. Нам додому треба.
- Зачекай, - я неохоче відвела погляд від неба. - Давай спочатку оглянемося.
- Іншого разу, - різкіше, ніж зазвичай, відповів Андрій. - Повернемося сюди з їжею, з речами… нормально підготуємося.
- Добре… - погодилася я, хоч і з жалем.
Я дістала листок із записаним заклинанням і почала читати.
Раз.
Другий.
Третій.
Наспівом.
Швидко.
Повільно.
Навіть задом наперед.
Я вже знала його напам’ять, але… нічого не відбувалося.
Жодного ефекту.
Жодного натяку.
Ми не зрушили ні на сантиметр.
Навіть Андрій кілька разів спробував прочитати - з тим самим результатом.
Нуль.
І тут мене накрило усвідомлення.
Треба було брати із собою весь щоденник. А не виписувати заклинаня на окремий шмат паперу, як повна ідіотка.
Наші безуспішні спроби перервав звук.
Вовчий виття.
Довге. Протяжне. Тужливе.
Спочатку воно навіть здавалося красивим… поки в ньому не з’явилися хижі, загрозливі нотки, від яких по спині побіг холод.
Ми переглянулися.
І дуже швидко почали думати, чим можна захищатися.
Розкладний ніж - не варіант. Лезо сантиметрів десять, та й тупе. Два важкі ліхтарі - хіба що кинути. Пляшка з водою - смішно.
Ще були шльопанці.
Ну, ними можна було хіба що жбурляти, як гранатами. Це був сарказм, якщо що.
Отже - захищатися нічим.
Висновок очевидний - тікати.
Ми кинулися в протилежний від виття бік.
Жодної стежки не було, тож ішли навмання, підсвічуючи собі ліхтарями, аби не переламати ноги серед каміння й коріння. Про те, щоб запам’ятати дорогу, не йшлося взагалі - виття ставало все ближчим. І ближчим.
Ми перейшли з швидкого кроку на біг. Дихання збивалося, серце калатало в горлі, ноги ковзали, але ми не зупинялися. І наздогнали нас… якраз вчасно. Перед нами раптом виросла хатина. Стара, похилена, з дверима, підпертими поліном, і вікнами, зачиненими ставнями. Ми не витрачали час на роздуми, влетіли всередину і встигли зачинити двері буквально перед мордою вовка.
З того боку почулося гарчання й удари.
Ми завмерли.
Тиша.
Тільки наше важке дихання.
Всередині шар пилу одразу видав: тут давно ніхто не жив.
Лави, стіл, скриня, шафа - усе дерев’яне, старе, але ще міцне. У печі знайшли чавунець, накритий кришкою - порожній, якщо не рахувати павутиння.
У другій кімнаті стояло ліжко, застелене колись яскравим, квітчастим покривалом, і ціла гора подушок.
- Переночуємо тут, - вирішив Андрій, сідаючи на лаву й піднімаючи хмару пилу.
Я мовчки кивнула і полізла в скриню, підсвічуючи собі ліхтарем.
Там знайшовся одяг. Сорочки з грубого полотна, спідниці, штани, жилети, пояси, хустки. Старі, але чисті. Взуття не було. Зате на полиці біля печі я знайшла окраєць чорного хліба - зачерствілий настільки, що ним можна було цвяхи забивати.
А ще - посуд. І от він мене вразив найбільше. На тарілках і кухлях були розписані квіти й птахи так майстерно, що здавалося - ще мить, і вони злетять або розквітнуть просто на очах.
Цікавість цікавістю… Але втома взяла своє.
Я навіть не задумалася, наскільки це пристойно - просто завалилася на ліжко.
І лише майнула думка про казку: “Хто їв із моєї тарілки? Хто спав на моїй подушці?..” Після чого я провалилася в сон. Глибокий. Без сновидінь.
