Раді Вас бачити!

Викинуло нас на ґрунтову дорогу посеред лісу.

- Та щоб йому!.. - одразу вилаявся Даня. - Яра, повертай нас назад!

- Ага… - кивнула я, хоча вже відчувала щось не так.

Я взяла його за руку, намагаючись активувати здібність.

- Чого тягнеш? - роздратовано буркнув він.

- Я не тягну… Я не можу! - вирвалося в мене, і в голосі з’явився страх.

- Що значить “не можеш”?

- Те й значить.

Я відпустила його й спробувала телепортуватися хоча б на кілька метрів убік - нічого. Абсолютно нічого.

Цього разу ми лаялися вже разом.

Випустивши пару, ми відійшли на узбіччя перекурити. Коли я дістала цигарки, з подивом помітила між ними записку.

“Поки не дістанете артефакт, не зможете покинути цей світ”.

Рівний почерк. Коротко й без зайвих пояснень. Чистий шантаж.

- Розваги почалися одразу… Діставай мапу, - пробуркотів Даня.

Ми розгорнули сувій, але так і не змогли зрозуміти, де саме перебуваємо. Ліс на мапі був, але річки поруч - ні.

Стояти на місці не мало сенсу.

Поклавшись на випадок - у вигляді підкинутої монети - ми обрали напрямок і рушили вперед.

Погода була теплою, як на початку осені. Сонце тільки починало свій шлях небом, тож день у цьому світі лише розпочинався.

Залишалося сподіватися, що десь неподалік є поселення - і що його мешканці, ким би вони не були, не зустрінуть нас ворожо.

На наше щастя, до міста ми вийшли саме тоді, коли сонце стояло в зеніті, розливаючи палюче світло по стінах і дахах. Каміння під ногами нагрілося настільки, що повітря над дорогою тремтіло, ніби марево. Здавалося, ще трохи - і все навколо почне плавитися.

Але щастя виявилося коротким.

Місто було оточене високим муром із потемнілого каменю, вкритого тріщинами й мохом, наче воно стояло тут не одну сотню років. Біля воріт юрмилася невелика черга - і кожного, хто заходив, зупиняли вартові, вимагаючи плату за вхід.

На щастя, у нас завжди були з собою універсальні монети - мідні, срібні та золоті кругляші без карбування. Їх можна було в будь-який момент змінити, надавши потрібного вигляду. Я швидко підлаштувала одну з них під місцеву валюту, підгледівши, чим розраховувалися ті, хто стояв попереду.

Ми без проблем пройшли крізь ворота.

Саме місто, щиро кажучи, не вразило.

Типове середньовіччя: вузькі вулиці, вкриті багнюкою, змішаною з відходами; у підворіттях - купи гнилизни, що виділяли різкий, важкий запах; над головою - похилені будинки, з яких інколи щось виливали просто на дорогу. Життя тут кипіло, але в цьому кипінні було більше бруду, ніж затишку.

Поблукавши з пів години, ми натрапили на корчму. Вивіска над дверима зображала миску з пиріжками та кухоль пива. Дерево було облізле, фарба подекуди зійшла, але зсередини долинав такий апетитний запах, що Даня зупинився сам собою. Точніше - зупинився його шлунок, який голосно нагадав про себе.

- Зайдемо? - запропонував маг, уже дивлячись на двері так, ніби вони були воротами до раю.

- Зайдемо, - погодилася я. Тим більше, де ще шукати інформацію, як не в корчмі.

Усередині виявилося значно чистіше, ніж можна було очікувати. Підлога була посипана свіжою соломою, столи ретельно вичищені, а рознощиця виглядала охайно й навіть привітно.

- Добрий день, - щойно ми переступили поріг, нас зустрів, очевидно, господар закладу - невисокий, трохи огрядний чоловік із живими очима. - Чого бажаєте?

Я подумки подякувала за артефакти-перекладачі - маленькі сережки-кліпси на кінчику лівого вуха, без яких ми зараз стояли б, мов німі.

- Пива й смаженого м’яса з овочами, - не вагаючись замовив Данило.

- І свіжого хліба, - додала я, продовжуючи оглядати приміщення.

- Зараз усе буде. Сідайте, - він кивнув на невеликий столик біля вікна.

Поки ми чекали на замовлення, я від нічого робити почала уважно розглядати відвідувачів, намагаючись визначити, хто з них може виявитися корисним.

Із п’яти столів зайняті були лише три.

За одним сиділи двоє чоловіків років п’ятдесяти - судячи з одягу, купці. Вони жваво сперечалися про доцільність ввезення якоїсь крупи, час від часу жестикулюючи так, ніби від їхнього рішення залежала доля світу.

За іншим - юнак у білій рясі, схожий на жерця. Він мовчки їв овочі, зосереджено й навіть трохи відсторонено, наче перебував десь далеко від цього шумного місця.

Та найбільше уваги привертала третя компанія.

Галаслива, різношерста: дві дівчини - світловолоса й темноволоса, мов день і ніч, і троє хлопців. Судячи зі зброї, яку вони навіть не намагалися приховати, - найманці.

- Я ще раз кажу: вп’ятьох до Сідгурда ми дістанемося без проблем. А далі що? Нас замало, щоб без втрат пройти Зміїними Землями, - голосно говорив один із них - рудоволосий, із волоссям, зібраним у кінський хвіст, і виголеними скронями, прикрашеними сережками.

- Заспокойся, Бал, - відповів інший, світловолосий, із волоссям, що лежало так рівно, ніби його щойно пропрасували. - Оголошення вже рік висить. Спочатку охочих було багато, але після того, як ніхто не повернувся, вони зникли. Туди більше ніхто не полізе. Навіть якщо Лучіан підніме плату вдвічі.

- А ось і ні! - нахилився вперед Бал. - Мені одна пташка сьогодні вночі наспівала, що нашому королю давно нашіптують: час знищити того монстра й поповнити казну. Бо інакше армії платити нічим буде, якщо війна почнеться.

- Тихіше ти! - осадила його брюнетка в тонкій кольчузі під курткою. - Уже й так на нас дивляться.

І справді - дивилися. Не лише ми з Данею, а й жрець із купцями.

- Договоримо вдома, - підсумував Бал і підвівся.

За ним піднялися й інші. За кілька хвилин від галасливої компанії залишилися лише брудний посуд і кілька монет на столі.

- От молодь невгамовна, - пробурмотів один із купців, блиснувши лисою головою.

- Побачимо, скільки з них повернеться живими, - додав другий, погладжуючи акуратну бороду, що лежала на круглому животі.

- А що це за місце таке? - запитав Данило, допомагаючи рознощиці розставляти наш обід.

- Ви, бачу, не місцеві? - швидше ствердив, ніж запитав довгобородий купець.

Ми переглянулися, не знаючи, що відповісти, але він і не чекав.

- Гниле це місце. Прокляте.

Він нахилився трохи вперед, ніби збирався розповісти щось таке, що не варто було б чути стороннім.

- Колись, років із двісті тому, там було королівство. І доволі процвітаюче, як казав ще дід мого діда. І от одного разу король вирішив одружити свого сина - спадкоємця. З’їхалися дівчата з усіх знатних родів… почалися бали, оглядини. Аж тут принц захотів влаштувати полювання на оленів.

Купець зробив ковток пива й продовжив:

- Поїхали вони до лісу. І там кінь принца чогось злякався - поніс його в саму гущавину. Скакав, поки не спіткнувся й не скинув вершника. І загинув би той, якби не знахарка, що знайшла його непритомного.

Виходила вона його. А він… закохався.

- Коли вони повернулися, король спершу зрадів, що син живий. А потім розлютився, дізнавшись, на кому той хоче одружитися. Знахарку вигнали, а принца силоміць оженили на дочці міністра.

Купець на мить замовк, ніби зважуючи, чи варто продовжувати.

- Та на цьому все не скінчилося. Знахарка була вже вагітна. Народила сина потайки. Минуло п’ятнадцять років. Старий король помер, принц став королем. А нова королева, що все ще не мала дітей, дізналася про того хлопця… і наказала його вбити.

- Солдати знайшли лише знахарку. Її забрали до замку, катували, вимагаючи сказати, де син. Та вона мовчала. І тоді королева наказала спалити її як відьму.

Голос купця став тихішим.

- Кажуть, коли вона горіла, то прокляла королеву. Сказала: народиться в тебе дитя - і стане воно загубою і для родини, і для всієї країни.

- Королева лише розсміялася. Вона ж знала, що безплідна. Але й року не минуло, як у неї народився син.

Він глянув на нас уважно.

- Люди тоді почали шепотітися. Казали - прокляття збулося. Та принц ріс здоровим… але дивним. Нелюдимим. І зовсім не схожим на батьків. Чорні очі, чорне волосся, жовтувата шкіра… тоді як і король, і королева були біловолосими.

І в цей момент у корчмі ніби стало трохи тихіше, навіть попри сторонній гомін.

- Це, - продовжив чоловік, - породило нові чутки - мовляв, не королів це син. Але королева, захищаючи своє дитя, не знала меж: упійманим пліткарям наказувала виривати язики. Страх швидко розповзся містом, і голоси стихли… проте зерно сумніву вже пустило коріння в серці короля.

В той час, король таємно від дружини наказав розшукати сина знахарки.

Та його знову не знайшли.

Він з’явився сам.

Прийшов у той день, коли король лежав на смертному ложі, а новий принц готувався зійти на трон. І був той юнак схожий на свого батька, мов відображення в дзеркалі - ті ж риси обличчя, та сама постава. Лише очі відрізнялися - глибокі, живі, з материнським вогнем - і волосся, світле, наче розлите золото.

І саме тоді сталося лихо.

Коли зустрілися сини - королеви й знахарки.

Вони були, як ніч і день. Як темрява і світло.

Принц, відчувши загрозу, наказав убити незнайомця. Та той лише розсміявся, дивлячись на спрямовані на нього мечі, і спокійно сказав:

- Не брат я тобі. Твоя мати вбила мою. А твій батько зрадив мого.

І зник.

Розчинився, ніби його й не було.

При цій розмові була присутня вся знать. І всі чули, як спадкоємця престолу назвали не принцом, а байстрюком.

Король, навіть при смерті, знайшов у собі сили зректися сина.

Але той не збирався віддавати корону.

І почалася битва.

Вона тривала день. Потім ніч. Потім ще один день. І, можливо, тривала б і далі, якби серед загиблих не опинилася королева.

Коли принц дізнався про це, він збожеволів від люті.

Кажуть, тієї ночі було особливе повнолуння.

І тоді він змінився.

Його тіло виросло, спотворилося, вкриваючись темною силою. З’явилися роги, копита, крила. Він став чимось більшим за людину - і значно страшнішим.

Демоном.

Він убивав усіх підряд - без розбору, без жалю.

А потім… прокляв землю.

Сам же оселився в замку - і відтоді пожирає кожного, хто наважується туди прийти.

- І так уже двісті років? - здивувалася я, коли оповідач замовк.

Історія звучала як казка. Та щось у голосі купця змушувало сумніватися не в її правдивості, а лише в деталях.

- Так, - кивнув той. — Я каравани туди воджу часто. Але ніколи не йду через Зміїні Землі - тільки в обхід.

- А що з сином знахарки?

- Більше його ніхто не бачив.

- А я чув інше, - втрутився лисий купець. — Що королева нагуляла дитину від найкращого друга короля. Той, кажуть, зв’язався з темною магією й продав душу демонам за силу. От і син у нього вийшов напівдемоном.

Я лише подумки відмахнулася.

Дійдемо - побачимо.

- Демон там живе чи ще якась тварюка, але охочих до слави це не зупиняє, - продовжив перший купець.

- Пф! Слава! - пирхнув лисий. - Легких грошей хочуть. Руїни там. Ніхто їх не охороняє, окрім страшних байок.

- Ніхто? - насупився довгобородий. - А чому тоді коні поруч скаженіють? Люди хворіють? Собаки дичавіють? Там темна сила. Жива.

- Та годі тобі. Якби це було правдою, жерці давно б усе очистили.

- Жерці? - хмикнув той. - Їм до того діла нема. Слава й гроші - це не їхній клопіт.

- Авжеж, не їхній… - скривився лисий. - Давно ти в храмі був? Забув, скільки там золота на стінах?

- А далеко від Сідгурда ці землі? - втрутилася я, перериваючи суперечку й повертаючи розмову в потрібне русло.

- Від Атроса до Сідгурда - два тижні дороги, прямісенько на схід, - відповів купець. - А від Сідгурда до межі Зміїних Земель - пів дня верхи. Пішки - довше. А ви що, за славою чи за грошима?

- Ні те, ні інше, - почала я з напівправди. - Нас чекає наймач у Сідгурді. Просто хотіли знати, наскільки близько проходять такі… небезпечні місця.

- Як бачите - дуже близько.

- Ви, як бачу, найманці? - поцікавився лисий.

- Так. Охорона людей і вантажів, - підхопив Даня.

- Тоді маю для вас пропозицію. Завтра на світанку на схід вирушає караван - якраз вам по дорозі. Формується біля стайні Броуді. Якщо надумаєте - шукайте Авіллу. Скажете, що від Фрофія.

Він підвівся.

- Можливо, ще побачимося, шукачі пригод.

Обидва купці, попрощавшись, залишили корчму.

У залі лишилися тільки ми та господар, який уже куняв за стійкою. Коли встиг піти жрець - ми навіть не помітили.