Раді Вас бачити!

Сказати було простіше, ніж зробити.

Колись рівна кам’яна дорога перетворилася на хаос із уламків, коріння й бур’янів. Будинки, позбавлені дверей і вікон, стояли мовчазними коробками, обплетеними плющем.

Центральна площа вразила.

Посеред неї височів величезний фонтан із білого мармуру. Сухий, занедбаний… але не зруйнований. У центрі - статуя діви з глечиком на плечі.

Ціла.

- Тут хтось є, - тихо сказала я, озираючись.

- Найманці? - так само тихо запитала Авілла.

- Ні, - відповів Даня. - Це… інші гості.

Живі. Але не зовсім.

 

Храм ми знайшли не на площі, а на сусідній вулиці, серед занедбаного парку.

Він нагадував щось із давньогрецьких споруд - колони, сходи, симетрія.

Двері давно згнили, дах частково обвалився. Але вівтар у глибині лишився цілим.

Скориставшись магією ми зруйнували частину мармуру на підлозі й відкрили вхід до підземелля.

- Дами вперед, - тихо й з усмішкою сказав Даня.

Авілла вже рушила, але я зупинила її.

- Зачекай мить.

Я кинула вниз два світлові кулі.

- Чисто… наче.

І першою спустилася вниз.

Сходи були крихкі, слизькі, кожен крок лунав глухим відлунням.

- Ну й сморід… - ледь стримуючись промовила Авілла.

Відлуння прокотилося коридором так гучно, що ми завмерли.

Але ніхто не з’явився.

Під храмом тягнувся довгий коридор із відгалуженнями. Колишні келії жерців, склади, кімнати - тепер порожні, вкриті пилом, павутиною та екскрементами дрібних гризунів.

Ми шукали покої головного жерця. І, як завжди, знайшли їх останніми.

Колись тут, мабуть, було затишно, тепер - сиро, холодно, мертво.

Скринька стояла на кам’яній полиці. Єдина вціліла річ.

Без замка.

Усередині лежав артефакт.

Щось середнє між веретеном і витягнутим яйцем із блідо-жовтого каменю.

- Як думаєш, для чого він? - запитала я, здуваючи пил.

- Не зараз, - різко сказав Даня. - Перенось нас додому.

- Звісно. Додому! - вигукнула я.

…Нічого.

- Біс! Ми знайшли, що ти хотів! Поверни нас!

Я вже кричала.

Дарма.

Лише Авілла дивилася на мене з підозрою. Наче ми її зрадили.

- Йдемо звідси. Швидко! - скомандував Даня.

Ми й пішли, сподіваючись, що на горі спроба буде вдалою.

Та на біду на виході нас чекали. Ті самі потвори - щуро-ящури. Але тепер до них додалися підняті мерці й дрібна нежить. Я відчула, як усередині мене щось ламається.

Злість.

На руду. На Біса. На цей світ. На втому. На все. Хотілося лише одного - знищувати.

- Яра! Яра! Олійник! - крізь лють чула я голос напарника. Та марно.

Несподіваний ляпас і реальність повернулася.

- Я… в нормі, - видихнула я, більше для себе.

- Майже, - скептично кинув Даня. - У мене є план. Тримай.

Він сунув мені артефакт.

- Давай, - кивнула я, ховаючи його в кишеню куртки.

Даня зняв із шиї непримітний амулет і стиснув його в долоні, охопленій магічним полум’ям.

Я відразу зрозуміла.

Вогняний елементаль.

Іншого виходу й не було.

Дух вирвався назовні.

Вогняна хвиля прокотилася вулицями, випалюючи все на своєму шляху, розчищаючи нам прохід серед лабіринту руїн.

І ми побігли.

Від воріт замку залишилися лише спогади та труха.

Там, де колись здіймалися масивні стулки, тепер чорніла напівзруйнована арка, обросла мохом і тріщинами. Камінь кришився під ногами, а вітер гуляв крізь порожнечу, ніби сам замок давно перестав бути домом - і став лише оболонкою.

Зібравши рештки сил, я витратила їх на закляття.

Прямо в прорізі виросли дерева - щільно переплетені, скручені між собою, наче жива стіна. Гілки зрослися так тісно, що навіть світло крізь них ледве пробивалося.

Даня, стискаючи зуби, наклав друге закляття.

Кора зашипіла, потемніла - і за мить усе перетворилося на камінь.

- Тепер звідси вони не зайдуть, - хрипло сказав він, ледве тримаючись на ногах. - Принаймні найближчим часом.

- І ми не вийдемо, - спокійно додала я. - Якщо тут немає запасного виходу… ми в пастці.

- Обожнюю твій оптимізм, - криво всміхнувся Даня. - Давай краще оглянемося. Поки не стемніло. І знайдемо, де переночувати.

- Ти йти можеш? - запитала Авілла.

- Можу…

І тут же впав на коліна.

Створення елементаля - навіть одноразове - висмоктувало майже всі магічні резерви. А Даня після цього ще й чаклував.

Не дивно, що він обм’як, наче лялька, повиснувши на плечі воїтельки.

 

Ми пройшли кількома покинутими залами, піднялися стертою сходами - і вийшли до колишнього головного залу.

Високі стелі, обвалені балки, тріщини по стінах… але простір усе ще зберігав велич.

- Пити хочу… - прохрипів Даня. - Яра, в тебе є фляга? Авілло?

Ми обидві похитали головами. Він цього вже не побачив. Свідомість згасла, наче лампа. Даня лежав на холодній кам’яній підлозі, нерухомий.

 

- Ви залишайтеся тут, - сказала я. - Я піду на розвідку. Авілл, Даня на тобі.

- Тобі не небезпечно йти самій?

- Впораюся, - а про себе подумала “Сподіваюся”. - Спрага в нас із Данею не звичайна. І якщо її не втамувати…

Я не стала договорювати це вголос й так було зрозуміло. Ще й можливість повернутися додому так і не повернулася.

 

Я рухалася тихо, обережно, мов тінь. І з кожним кроком розуміла кілька речей.

По-перше - у замку хтось буває. Кухня була майже чиста. Не нова, але не закинута. У колодязя - змазане колесо, поруч стояло відро.

По-друге - темна магія, що огортала замок зовні, всередину не проникала.

Я зачерпнула води. Чиста. Холодна. З легким крем’янистим присмаком. Жива. Отже, висновок напрошувався сам. Той, хто живе в замку - не той, хто керує нежиттю. Або… не той самий.

 

- Де ти була?!

Авілла буквально вискочила мені назустріч. Очі напружені, руки готові до бою.

- Воду шукала, - я підняла відро.

- Її можна пити?

- Можна. Напої Даню. Швидко.

- Добре…

Вона жадібно припала до відра, потім, підтримуючи Даню, почала поїти й його.

- Поки тебе не було… я чула голоси, - сказала вона між ковтками.

Я напружилася.

- Які? Звідки?

- Не знаю. Хриплі… ніби чоловічі. Але там нічого нема. Я перевірила.

- Покажи.

Вона кивнула в бік темного кута. Я придивилася. І побачила. Решітка, а за нею - вузький кам’яний лаз.

- Ти куди? - окликнула Авілла.

- Перевірю, що нагорі. Швидко.

І, не даючи їй можливості заперечити, вийшла.

 

Сходів я не знайшла. Тож вирішила вийти на зовні і не помилилася. Невелике вікно, розчинене навстіж.

Я підстрибнула, вчепилася за камінь, підтяглася, допомагаючи собі магією, залізла всередину.

На горищі мене чекав сюрприз.

Бал і його компанія. Побиті, поранені, але живі. Вони помітили мене одразу. Руки потягнулися до зброї. Але не напали.

- О, дивлюся, ви таки дісталися цього місця, - не втрималася я від шпильки. - Живі. Майже.

- Не рухайся, - гаркнула одна з дівчат.

- Спокійно. Я не для бійки. Нам усім треба одне - вибратися звідси живими. Пропоную перемир’я.

- Ми не ведемо переговорів із породженнями темряви, - відрізала вона.

Я скривилася. Які ж вони… темні.

- По-перше - ви сильно помиляєтеся. Магія - це інструмент. А не ярлик. По-друге… це ваша остання можливість, - й знизив голос додала: - Ми можемо вас підлатати. А вранці разом спробувати вибратися. Головне - пережити ніч.

Вони озирнулися один на одного. Мовчання затягнулося.

- Все одно тут здохнемо… - нарешті сказав Бал. - І що ви пропонуєте?

Я ледь помітно всміхнулася.

- Для початку - спуститися вниз. Там безпечніше. І в нас є зілля.

Життя за життя.

Союз із відчаю.

А іноді - це найміцніший союз із можливих.