Спочатку:
На сторінку книги
Це був дивний світ.
Нескінченний степ простягався до самого обрію, вкритий низькою травою лілового відтінку, що хвилювалася під легким вітром, ніби жива. Посеред цієї незвичної картини, на камені кольору обпаленої цегли, сиділа дівчина. Її постать виглядала майже нереальною - наче вирізаною з іншої реальності й випадково залишеною тут.
Її і без того химерну зовнішність підкреслювали промені величезного яскраво-червоного сонця - неможливо було зрозуміти, чи це світанок, чи захід. Світло ковзало по її обличчю, надаючи рисам то м’якості, то загрозливої різкості.
Після десятків відвіданих світів і знайомства з безліччю рас здавалося, що мене вже нічим не здивувати. Та сіроокі, майже зміїні очі з вертикальними зіницями, вогнисто-руде волосся й загострені вуха викликали не лише цікавість, а й настороженість.
Особливо тоді, коли все почало змінюватися.
Її очі раптом потемніли, ніби в них згасло світло, приховавши вузькі зіниці. Волосся спалахнуло м’яким сяйвом, немов усередині нього загорілося полум’я. І звідкись - ніби з повітря - з’явився лускатий хвіст, що почав повільно, майже ліниво розгойдуватися з боку в бік.
Я й раніше бачила драконів, які набували людської подоби. Але ця дівчина… вона була кимось іншим. Хоча луска, що проступила на її вилицях, натякала на драконячу природу, в ній відчувалося щось ще - щось старіше, глибше й значно небезпечніше.
Поки я подумки намагалася зрозуміти, хто ж переді мною, незнайомка мовчки витягла зі повітря сувій і простягнула його мені. Жодного слова, жодного зайвого руху - лише уважний, пронизливий погляд.
Коли я взяла документ, звернула увагу не лише на її нігті, схожі на пазурі, а й на печатку, що захищала вміст від сторонніх. На ній була зображена голова ворона, а під нею - два схрещені мечі. Такого символу я ніколи раніше не бачила.
Це було останнє, що я встигла розгледіти в тому дивному світі.
Щойно руда відпустила сувій, усе зникло - і я прокинулася у власному ліжку від різкого болю в лівій руці.
Те, що це був не сон, підтверджував шматок скрученого паперу, який лежав просто на моїй ковдрі.
- Сам сувій безпечний, - виніс вирок Борисович.
Після нічної пригоди заснути вже не вдалося. Тому, ледве дочекавшись світанку, я поспішила до “Змія”. На щастя, Мідяк ще був там і разом зі Степановичем обговорював минулу місію.
- Чудово, - зраділа я, зламала печатку й одразу ж завмерла, читаючи.
- Ну що там? Не тягни, - вивів мене зі ступору голос керівника.
- Тут написано, що мене наймають, щоб дістати з світу під назвою “Дейкор” якийсь артефакт у Зміїних Землях. Додається мапа місцевості й опис речі.
- А винагорода?
- Подробиці у провідника. Він чекатиме мене завтра об одинадцятій ночі в Рибальській Балці. Я взагалі маю сумніви з приводу цього “завдання”. Дивне воно якесь. Може відмовитися?
От не подобалося все це мені, тож я намагалася схопитися хоча б навіть за найменшу нагоду відмовитися від нього.
- Не вийде. Взявши сувій, ти заключила договір. Хоча з боку замовника й не зовсім чесно. Та, на жаль, відмовитися не вийде. Що там ще?
- Я можу взяти із собою одного помічника.
- Мишка Борисович забирає на своє завдання, - відповів бос, а Мідяк киваючи головою підтвердив. - Від Оленки користі буде мало, а Валік у незнайомому світі наробить більше проблем. Тож лишається Даня, - розсудливо завершив Степанович.
Я не заперечувала. Бойовий маг у небезпечній пригоді - це не розкіш, а необхідність.
До вказаного місця я прибула завчасно. Данило вже чекав, опершись на дерево. Ми були одягнені майже однаково: вовняні штани, високі чоботи з металевими вставками, шкіряні куртки й довгі плащі, під якими ховалися не лише сумки, а й холодна зброя.
Ми навіть не встигли докурити по цигарці, як з’явився наш провідник.
Високий, молодий чоловік одразу відкинув капюшон. Темно-червоне волосся було заплетене в складну довгу косу, сірі очі мали вертикальні зіниці, з-під усмішки виглядали подовжені ікла, а загострені вуха були прикрашені цілою низкою сережок. Ще один дракон.
- Доброї ночі, - привітався не зовсім людина. - Моє ім’я занадто складне для вимови, тож називайте мене просто: Біс. Як звати вас - я знаю. Пропоную одразу перейти до світу, що на вас чекає.
- Ніч, може, й добра, але не варто поспішати, - спокійно відповів Данило, гасячи цигарку. - Спочатку обговоримо умови. Укладемо договір - і тоді вже підемо шукати вашу загублену іграшку. Наш офіс поруч…
- Для цього в нас буде час по той бік, - перебив його Біс, наполегливо.
Ми навіть не поворухнулися. Провідник важко зітхнув.
Без жодного слова він дістав із кишені жменю піску й розвіяв її в повітрі. У ту ж мить нас затягло у вир порталу. Добре хоч амулети, що приховували нашу присутність, були при нас - інакше нічним відвідувачам парку було б що обговорювати ще довго.
