Раді Вас бачити!

До Сідгура ми дісталися під зливою.

Небо розверзлося, ніби хтось зверху перекинув ціле море - важкі, холодні струмені били по землі, розбивалися об каміння й дахівки, перетворюючи вулиці на потоки бруду. Вітер жбурляв воду в обличчя, зривав капюшони, а грім перекочувався десь над самими дахами.

Якби не зачаровані плащі, що відштовхували воду, ми б промокли до нитки за кілька хвилин.

За порадою Авілли ми зупинилися в невеликому гостьовому будинку на околиці - непримітному, трохи перекошеному будинку, зате тихому й без зайвих очей. Там ми вирішили перечекати негоду, перш ніж вирушати далі.

Але вже наступного дня, ближче до обіду, до нас зайшла Авілла.

Вигляд у неї був похмурий, напружений, наче вона прийняла якесь важке рішення.

- Вам потрібно негайно залишити місто.

- Чому? - насторожено запитала я.

- Виявилося, що крім нас трьох вижив ще Сел. Він утік на самому початку нападу. І тепер… - вона стиснула щелепи, - тепер вас вважають винними в нападу.

- А ти? - я уважно глянула на неї. - Тобі нічого не загрожує?

Авілла опустила погляд.

- Мене чекає перевірка у жерців. Вони хочуть переконатися, що мене не заразила темрява.

- За це можеш не хвилюватися, ти цілком здорова людина.

- Ні! - різко перебила вона. - Я… я не зовсім людина.

Ми з Данею завмерли.

У цьому світі ми досі бачили лише людей.

- Що означає “не зовсім”? - тихо запитав він.

- Моя бабуся була… не людиною. Не знаю ким саме. Мені нічого не розповідали. Батько все життя дорікав матері за це - за всі біди й невдачі. Але факт лишається фактом: я вища, сильніша за більшість чоловіків… і рани в мене гояться надто швидко.

Я переглянулася з Данею.

Тепер усе ставало на свої місця.

- Йдеш із нами, - раптом сказав він.

- Куди? - не зрозуміла вона.

- У Зміїні Землі.

Авілла криво всміхнулася.

- Зміїні Землі чи жерці… - вона замовкла, зважуючи. - Що ж… гаразд. Я з вами. Але виходимо негайно.

- Негайно - так негайно, - погодилася я.

Ми не збиралися довго. Речі й так були напоготові. Заскочивши на ринок і прихопивши запасів у дорогу, скориставшись грозою й лінощами вартових, ми безперешкодно покинули місто.

На конях, що колись належали купцю Фрофію.

 

Початок Зміїних Земель позначали два височенні, потріскані кам’яні стовпи й заросла травою дорога між ними.

Жодної варти. Жодного кордону.

Схоже, сміливців дійти сюди було більше, ніж тих, хто наважувався ступити далі.

За стовпами простягалася відкрита рівнина - майже без дерев, лише рідкісні силуети на горизонті. Усе було залите червоним світлом сходу, ніби сам світ тонув у крові.

І ще одне.

По той бік не було дощу.

Наче невидимий купол відсікав негоду.

- Пані, де табір ставимо? - з якоюсь дивною веселістю запитав Данило.

- Біля межі небезпечно, - одразу відповіла Авілла. - Якщо нас переслідують, вони можуть ризикнути й перейти кордон. Хоча б трохи.

- Тоді їдемо далі, поки не стемніло настільки, що не видно дороги.

І ми рушили.

 

Назвати Зміїні Землі безлюдними було б неправильно.

Попри холодну, тиснучу ауру, життя тут вистачало.

У траві повзали змії й ящірки різних розмірів. У небі кружляли хижі птахи. З рідкісних кущів на нас інколи визирали вовки - уважно, насторожено.

Але жоден із них не нападав.

Поки що.

Бо вдень усе виглядало відносно спокійно.

А от уночі…

Уночі нас накривало.

Щось ментальне, липке й темне проникало в сни, перетворюючи їх на кошмари. Ми прокидалися в холодному поту, не виспавшись і виснажені.

Пейзаж змінювався майже з кожним кроком.

Гостра трава різала ноги коням, змушуючи їх нервово сіпатися. Вода в невеличкій річці була чорна, як смола, і така ж густа. Дерева ставали все більш покрученими, із сухим, обсипаним листям.

Аж поки ми не дісталися лісу.

- Тут зупиняємося чи знову ризикуємо зламати собі шию в темряві? - роздратовано спитав Даня.

- Давай звіримося із мапою, - запропонувала я, стримуючи втому й злість.

Я розгорнула сувій.

- Ось річка. Вона веде прямо до міста, а потім огинає його й іде на схід. Якщо триматимемося її - не заблукаємо.

- Логічно. Але я питав не про це. Йдемо чи стаємо?

- Йдемо, - вирішила я.

Авілла, яка мовчки вивчала мапу, підняла погляд.

- Якщо ніч буде такою ж, як попередні - різниці немає. А якщо буде яскравий місяць - можна й без зупинки.

- Тоді рухаємося. Але відпочинок усе одно потрібен, - підсумував Даня.

Я лише погоджуючись кивнула.

Якби була можливість - я б змусила нас усіх випити по відру заспокійливого. Або хоча б викурити по цигарці.

Ми були на межі.

Усі. Навіть коні.

 

Ліс зустрів нас непривітно.

Тиша тут була оманливою - її раз по раз розривали дивні звуки: чи то каркання, чи то глухе ухання. Кожен раз тіло мимоволі здригалося.

Через годину ми вибралися на відносно чисту галявину й розклали магічне вогнище.

Але вода ще не встигла закипіти, як пролунав жіночий крик.

Ми схопилися за зброю й кинулися на звук.

Десь у глибині я вже підозрювала  це може бути пастка.

І майже не помилилася.

На галявині ми побачили знайомих.

Одна з дівчат із компанії Бала - тієї самої з корчми - кричала, відбиваючись від потвор.

Їх було близько двох десятків.

Істоти, схожі на щось середнє між метровими щурами й ящірками: із гострими кігтями, потужними хвостами й міцним панциром.

Найманці програвали.

Я діяла інстинктивно.

Із землі вирвалися довгі, гнучкі корені, зв’язуючи більшість потвор.

- Це їх затримає… ненадовго, - сказала я, спостерігаючи, як одна з тварюк намагається перегризти корінь.

Авілла вже рубала ворогів мечем. Даня чергував удари зі закляттями.

Я ж повністю поклалася на магію - вогняні кулі, крижані голки.

Бій закінчився швидко.

Але замість подяки… найманці наставили на нас зброю.

- Не варто, - спробував заспокоїти їх Даня. - Ми вам не вороги.

- Та невже? - холодно запитав Бал. - Я не бачу ваших храмових медальйонів. До якого храму ви належите?

- До жодного, - спокійно сказав Даня.

- Значить, ви продали душі темряві, - зробив хибний висновок світловолосий.

- Та щоб вас… - я не стрималася. - Дякувати не треба. Але вдруге рятувати не будемо.

І ті ж корені знову вирвалися із землі - тепер уже зв’язуючи самих найманців.

Ми навіть не озирнулися.

Нехай самі виплутуються.

Повернувшись до табору, ми застали коней настороженими.

І, чесно кажучи… не дарма.

 

- Вони йдуть за нами, - сказала Авілла наступного дня, коли ми продиралися крізь чергові колючі зарості.

Гілки дряпали обличчя й руки, чіплялися за одяг, наче самі не хотіли нас пропускати далі.

- Нехай ідуть. Головне - щоб під ногами не плуталися, - буркнула я у відповідь.

Ніч знову видалася важкою. Ми майже не спали - і цього разу не через страх нападу “Бала й компанії” чи чергової хвилі мутантів. Кошмари стали гіршими. Глибшими. Вони не просто лякали - вони виснажували, витягували сили, залишаючи по собі липке відчуття чужої присутності.

 

- Все, - раптом сказав Даня, який ішов попереду.

- Що “все”? Дорогу перегородила гора? - не втрималася я.

- Краще. Ми прийшли.

Я підійшла ближче - і завмерла.

Перед нами розкинулися руїни стародавнього міста.

Кам’яні стіни, потемнілі від часу, були густо обплетені диким плющем. Мох вкривав кожен виступ, кожну тріщину. Колись тут було життя… тепер - лише тиша й спогади.

На мить я застигла, розкривши рот від захоплення.

Я завжди любила стародавні місця.

- Оце… так… - видихнула я.

- Діставай мапу, - одразу перейшов до справи Даня. - Треба вирішити, куди рухатися далі.

Чорна річка, згідно зі схемою, огинала місто праворуч, а потрібний нам вхід був позначений ліворуч.

- Може, поставимо для них вказівник? - він кивнув назад, маючи на увазі наших переслідувачів.

Я глянула на нього, намагаючись зрозуміти - жартує чи ні.

- Нехай самі шукають, - пробурчала Авілла. Дівчина вже знала про мету нашого перебування в цьому місті, тож в оплату за її допомогу ми пообіцяли допомогти їй знайти нову домівку.

 

І знову - “плата за вхід”.

Щойно ми перейшли умовну межу міста, коні раптом занервували, вирвалися й, не озираючись, зникли в одному з провулків.

- Чудово… - видихнула я.

Добре хоч найважливіше - зброя, амулети, зілля - було при нас.

А от їжа й вода залишилися в сідельних сумках.

- Отже, - зібрався з думками Даня. - Наш артефакт має бути в храмі. Судячи з карти - майже в центрі. Авілло, як виглядали храми?

- Тобто?

- Як їх відрізнити серед цих руїн?

- По-різному… - вона задумалася. - Були трикутні, з баштами. А ще раніше - круглі, з куполами.

- Значить, щось помітне. Знайдемо.