Раді Вас бачити!

Ліне відставила “зілля молодості” вбік і підійшла до невеликого холодильника, де зберігалися швидкопсувні зілля та інгредієнти.

- Хочу, щоб ти на це глянула, - сказала вона, простягаючи мені добрий шмат льоду.

Всередині була заморожена висохла рука, а на ній - важкий перстень із великим прозорим каменем. Топаз, не інакше.

- Що скажеш? - спитала вона.

Я похитала головою:

- Поки нічого. Треба розтопити лід, крізь нього нічого не видно.

- Впевнена?

- Абсолютно. Де ти це взяла?

- Глот приніс, - відповіла Ліне, кидаючи крижину в чан.

Вона простягнула мені молоток і зубило й відійшла вбік:

- Далі сама.

Я обережно звільнила висохлу кінцівку й пінцетом зняла перстень, навіть у захисних рукавичках не наважуючись торкатися напряму.

- Темна магія, - винесла я вердикт. - І ще й проклята. Чіпати не раджу.

- А яке прокляття? - очі відьми аж світилися цікавістю.

- Звідки мені знати? Одягни - перевіримо, - буркнула я, переписуючи руни на папір.

- Ні, дякую. І Валік якраз пішов - ну зовсім невчасно.

- Домовимося так: поки мене не буде, пошукай переклад рун. А це…

Я знову наділа перстень на палець, після чого “запечатала” його в криг і повернула до морозильника.

- Нехай поки тут лежить.

Ліне сперечатися не стала, повернулася до своїх зіль, а я вирушила додому - збирати речі для нового завдання.

Валік з’явився на зустріч майже вчасно - я встигла викурити лише одну цигарку.

В одній руці він тримав пакет, з якого визирала сіра груба тканина, а в іншій - дерев’яний посох.

Переміщення пройшло без проблем, викинувши нас на запилену дорогу біля лісу. Ідеально - буде де переодягнутися.

У пакеті виявилися дві монаші ряси з колючої вовни, що сягали майже до п’ят. Для Валіка - медальйон із символом сонця та трьома зірками. Для мене - пляшечка з зіллям перетворення.

Покорчившись від його дії на землі хвилин з десять, я підвелася вже зовсім іншою людиною - повненькою, згорбленою старою з сивим волоссям, що спадало на крючкуватий ніс і майже повністю приховувало зморшкувате обличчя.

Трохи “поколдовавши” над взуттям некроманта, кросівки явно не вписувалися в образ, я перетворила їх на стоптані сандалі. Після цього ми натягли капюшони і вийшли на дорогу.

Йшли не поспішаючи - день тільки починався, залишаючи нам час ще раз обдумати план.

- Я під виглядом жерця разом із тобою, бабою-паломницею, замкнуся на ніч у храмі, ніби ти спокутуєш гріхи, а я тим часом “очищу” святиню. Ти точно впевнена, що ключ там ще є?

- Не впевнена. Але сподіваємось, місцеві навіть не здогадуються, що приховує їхня святиня.

Некромант лише похитав головою. Мій легковажний настрій його явно не надихав. Я ж у відповідь лише всміхнулася своїм беззубим ротом, згадуючи, як два роки тому офіційно познайомилася з цим замкнутим і відстороненим молодим чоловіком.

Темна магія, а особливо некромантія, була заборонена більш ніж у дев’яноста відсотках відомих мені світів. Земля ж ставилася до неї нейтрально - не заохочувала, але й не палала на вогнищах за неї.

Коли у семирічного Валер’яна проявився дар, це викликало жах і відразу у його родині. Батьки просто залишили хлопчика на порозі притулку й зникли в невідомому напрямку.

Складно засуджувати, навіть сучасних дорослих, коли їхня дитина “грається” з оживленими мишами з пасток, у яких замість очей горить недобрий вогонь.

У притулку Валік довго не затримався - його усиновила немолода пара. Він радісно покинув холодні стіни, так і не встигнувши знайти друзів.

У новій сім’ї йому сподобалося: нові батьки не звертали уваги на дивності. Але вже за пів року хлопчик прокинувся серед ночі від грубого поштовху.

У темряві він розгледів високу фігуру в балахоні та білу маску з прорізами для очей.

Його схопили й потягли в підвал, де чекали інші - такі ж постаті в масках і плащах.

Посередині був накреслений рунами круг. Хлопчика поклали в центр, прив’язавши до кілків.

Він кричав, плакав, благав… але ніхто не збирався допомагати.

І саме тоді його сила, що зазвичай текла тонким струмочком, вибухнула, як прорвана дамба.

Поліція знайшла Валер’яна лише на третій день - сусіди забили на сполох. Він знову опинився в дитбудинку, а “екзорцистів” поховали на міському цвинтарі, так і не встановивши їхнього вбивцю.

Було ще кілька спроб усиновлення - всі провалилися. Лише у шістнадцять він нарешті покинув притулок і знайшов тимчасовий дім у стінах Магічної Академії, як і багато таких, як він.

З Валіком я познайомилася під час чергового завдання. Я тоді вже працювала в Барі, а він відпрацьовував останні місяці в Ергезі - конторі, що займалася ліквідацією наслідків чорної магії, незаконної некромантії та шаманських ритуалів.

Тієї ночі я копала могилу на кладовищі в пошуках артефакту. Ледь встигла зробити кілька ударів лопатою, як почула голоси.

Я сховалася за склепом і завмерла.

Група в чорних балахонах підійшла до кам’яного столу. Четверо розійшлися по кутах і запалили смолоскипи, інші стали колом.

Один обійшов усіх і зібрав кров у срібну чашу. Потім почав співати заклинання.

Я слухала - і всередині все хололо.

На демонології в мене була трійка, але заклик я пам’ятала добре.

У студентські роки ми вже проводили подібний експеримент - той, на щастя, закінчився майже без жертв, якщо не рахувати дрібну істоту, що своїм вереском розбила всі шибки в залі.

Але тут усе було інакше.

Це не аматори.

Це ті, хто знає, що робить.

Він дочитав першу частину заклику.

Керівник групи різко виплеснув кров на кам’яний стіл - і той одразу спалахнув зеленим полум’ям. На очах він розсипався на дрібні камінці, а замість нього вже стояла істота, від якої в мене всередині все стиснулося.

Демон.

Метрів під п’ять заввишки, із темно-сірою лускою замість шкіри та чотирма вигнутими рогами на масивній голові. Це все, що я встигла розгледіти.

Від такої “краси” долоні миттєво спітніли, по шкірі пробігли мурахи, а дихання… я просто забула, як дихати.

Не заздрю жителям цього світу, якщо це чудовисько колись вирветься на волю.

- Руа абры? - прогуркотів демон.

“Хто кликав?” - автоматично переклала я в голові.

- Као, - відповів головний.

“Ми”.

Далі почався довгий торг: “ваше бажання - наша плата”.

А я тим часом щиро молилася, щоб вони якнайшвидше дійшли згоди й забралися звідси, не звернувши уваги на мене.

Не знаю, чи допомогла моя молитва, але через годину переговорів демон і маг нарешті дійшли згоди й спокійно залишили кладовище.

Бажання щось далі шукати в мене зникло остаточно. До того ж будь-якої миті сюди могли нагрянути мисливці з інквізиторами.

Я швидко зібрала інструменти й, так і залишаючись на карачках, повернулася у свій рідний світ.

 

Наступного дня я повернулася до роботи. Вчорашній повний місяць світив так само яскраво, як і раніше. Сторонніх не було, тож я спокійно докурила цигарку й взялася за справу.

Копати вручну було важко, але магію я не використовувала. Не знаю, які захисні плетіння залишили вчорашні демонологи, але щойно я телепортувалася в цей світ, довелося одразу вмикати антипошуковий щит.

Тут магію не любили. І не просто не любили - її виривали з корінням. Тож якщо чесно, я навіть частково була на стороні прикликувачів.

Раптовий шурхіт за спиною змусив мене завмерти з піднятою лопатою.

Та що ж це таке?!…

Я навіть не встигла вилаятися.

Земля під ногами ворухнулася, і я почала провалюватися вниз.

Вибравшись із могили, я ще не встигла перевести подих, як мене вже оточили мертві.

Скелети, напіврозкладені тіла - усе змішалося в одну неприємну картину. Основи некромантії я проходила в академії, і оцінки в мене там були не найгірші, тож паніка не паралізувала мене повністю.

Перехопивши лопату зручніше, я приготувалася до бою…

Але раптом із кущів вистрибнув білявий хлопець і почав розкидати заклинаннями. Тіла падали: одні розсипалися попелом, інших скували магічні ланцюги.

Я не заважала. Але й особливих надій на нього не покладала.

Швидко згадавши заклинання Святого Вогню, я приєдналася до “очищення”.

Через десять хвилин із піднятими мертвими було покінчено.

Я стояла, ледве дихаючи, стискаючи в руці потрібне мені кільце-артефакт. І добре, що саме той скелет теж вирішив узяти участь у нічній “вечірці”.

Білявий некромант сидів під деревом і важко переводив подих.

- Тримай, - замість подяки я простягнула йому флягу з тонізуючим зіллям.

Він мовчки кивнув і зробив кілька ковтків.

- Якщо не хочемо опинитися за ґратами - треба забиратися звідси.

- Ага, - погодився він і спробував підвестися… після чого одразу впав назад.

Я встигла підхопити його за мить до того, як ми б таки спробували телепортацію.

І саме в цей момент з темряви вискочила варта з антимагічними амулетами. Простір “схлипнув” - і портал розсипався, навіть не сформувавшись.

 

- Як тебе звати? - запитала я, коли некромант трохи оговтався.

- Валер’ян… але всі кличуть Валік, - відповів він, озираючись у сірій камері.

Він підвівся з лави - кайдани на зап’ястях голосно задзвеніли й подряпали шкіру нам обом.

- Не намагайся, - сказала я, киваючи на браслети. - Вони блокують магію.

- А тебе як звати?

- Яра. Повністю - Ярина, але можна просто Яра.

Я пересіла ближче, вдивляючись у його очі - то блакитні, то зелені, ніби вони не могли визначитися.

Він трохи почервонів і щось невпевнено пробурмотів.

Клацання замка обірвало цю дивну паузу.

У камеру увірвався озброєний загін. Нас вивели, погрожуючи шаблями.

Коридори були вузькі, вологі й без вікон. Згодом ми вийшли до круглого залу, де за високим столом сидів товстий старий із обличчям, схожим на роздуту морду бульдога.

Він плювався словами, зачитуючи щось із папірця, і час від часу кидав на нас злі погляди. Потім просто ткнув пальцем у двері й виніс вирок - навіть не давши нам сказати жодного слова.

Внутрішній двір зустрів нас шибеницею.

Валік зблід. Його очі спалахнули - не страхом, а чимось зовсім іншим.

І цього вистачило.

Я вибила шаблю з рук найближчого стражника й миттєво вбила його. Валік відтворив мою спробу і на щастя вдало. Від нас явно такого очікували такої спритності.

Охорону ми прибрали швидко - на щастя, після камери сили трохи повернулися.

Але далі було гірше: єдиний вихід вів назад у зал суду.

Поки я думала, некромант уже знайшов ключі від кайданів.

- Як ти реагуєш на заклинання? - запитала я, звільняючись.

- У сенсі?

- Якщо в тебе щось вдарить магією - не зірвешся?

- Ні.

- Чудово.

Я підняла його в повітря:

- Levitas.

Він безпорадно завис у повітрі.

Потім я піднялася сама, схопивши його за руку.

А далі - вітер і втеча над стінами фортеці, подалі від цього місця, де нас уже чекала б смерть.

Можна було простіше, телепортуватися прямо звідти, але щось заважало.

Я не можу сказати, що наше втеча залишилася непоміченою: слідом летіли стріли, перемішані з лайкою, але ми вже були поза межами їхньої досяжності.

- Ти як? - запитала я свого “пасажира”.

У перші секунди молодий чоловік від несподіванки заплющив очі, але тепер уже з цікавістю розглядав усе довкола, ніби ми не втікали від озброєної варти, а каталися на повітряній екскурсії.

- Добре. А далеко ще летіти?

- Хотілося б подалі. Переслідування не змусить себе чекати.

За межами міста я плавно почала знижуватися, одночасно формуючи телепорт. Щойно наші ноги торкнулися землі - ми вже опинилися в комірчині такого рідного бару.

Правда, бар умів “зустрічати”. За порушення тиші мене одразу ж нагородили іржавим відром, що звалилося зі стелажа просто на ногу.

А після завершення контракту в Ергезі Синиця Валер’ян Олександрович офіційно перейшов працювати до нас.