Спочатку:
На сторінку книги
Ніколи не варто дивитися порно на плазмі у 8К.
Хіба що це ваша потаємна фантазія.
Або, на жаль, робота.
Бо, повірте, ви розгледите такі деталі, які потім ще довго будуть переслідувати вас у нічних кошмарах. Те, що мало залишатися розмитим натяком, раптом стає надто виразним: подрані чулки, які явно бачили кращі часи; дешевий макіяж, що стікає гірше за старані фільтри в соцмережах; і чоловік, який виглядає більше схожим на вашого викладача з універу, ніж на об’єкт пристрасті. І, звісно, в таких випадках це завжди більше нагадує дешеву пародію, ніж пристойний еротичний контент. Тож якщо вже дуже хочеться, то бодай обирайте якісний матеріал: там і освітлення правильно виставлене, і білизна без дірок, і ніхто не схожий на дядька Петра з бухгалтерії.
Для Кіри це була саме робота. Робота, яку більшість нормальних людей делікатно назвали б “занадто інтимною”.
Героєм відео виявився чоловік клієнтки – солідний бізнесмен років п’ятдесяти з тією самою зачіскою “успішного татка з реклами банку”. На власному робочому столі він демонстрував неабияку енергію, притискаючи до себе секретарку, яка спокійно могла б зійти за його дочку.
Камера-кристал не пощадила нікого: широкоформатний масштаб, кожен відблиск поту, кожна складка на животі, кожна зморшка на шиї. І якщо колись хтось казав, що любов сліпа, то в 8К вона, навпаки, бачить занадто багато.
Кіра мимоволі скривилась. Не від того, що була шокована – до зрад і службових романів вона вже давно втратила інтерес. А від того, що тепер ця картинка надовго закарбується в пам’яті, як небажаний бонус її роботи.
Вона відкинулася на спинку дивану й зітхнула. Чудово. Ще один кристал із чорного ринку вирішив проявити ініціативу й показати більше, ніж будь-хто просив. Зазвичай ці штуки поводилися як примхливі підлітки: то картинка зависала, то звук тікав уперед, то весь запис згорав разом із носієм. Один раз один такий “дорогоцінний камінчик” вибухнув у неї прямо в руках – і добре, що залишилися лише дрібні подряпини й опіки, а не нова зачіска у стилі “афро”.
Але цього разу малюк відпрацював ідеально. Чітко, влучно, з прекрасним ракурсом. Саме в ту мить, коли потрібен був доказ.
Кіра навіть посміхнулася. Саркастично, з тією посмішкою, якою зазвичай вітають бездомного кота, що раптово вирішив подарувати вам дохлу мишу. Вона й не очікувала, що дешеве каміння може виявитися таким старанним.
Вона перевела погляд із плазми на кристал і знову зітхнула. Всього тиждень минув, а вже здавалося, ніби вона підписала угоду з чортом.
Тоді до її офісу увійшла жінка, яку хіба що сліпий, глухий та дурний не впізнав би. Валерія Магнус. Ім’я, яке звучало на кожному телеефірі, у кожній колонці про “успішних і сильних жінок”. Відома цілительниця S-класу, власниця половини приватних клінік країни, хрещена матір фармацевтичної мафії – так її жартома називали в кулуарах. А офіційно – головний спонсор усіх благодійних балів і світських вечерь, “золота жінка медицини”.
Кіра добре пам’ятала, як у школі дівчата вирізали її фото з глянцю й приклеювали у блокноти, мріючи хоч на крихту повторити її шлях. Тоді вона виглядала майже нереальною: бездоганна постава, сяюча усмішка, руки, які нібито могли повернути до життя кого завгодно. Образ святої, наділеної магією зцілення.
І ось тепер ця “свята” стояла у її задрипаному офісі з облупленими стінами й скрипучими жалюзі. Не в розкішній сукні, не з сяючим поглядом для камер, а в строгому костюмі, який сидів на ній, наче броня. Без усмішки. Лише тонкі губи, стиснуті так, що здавалось – ще трохи, і вони поріжуть повітря.
У погляді Валерії не було ані крихти тепла. Лише холодна оцінка, з якою хірург дивиться на пацієнта перед складною операцією. І тоді Кіра зрозуміла: усі ті обкладинки, телесюжети й компліменти журналістів – лише картинка. Справжня Валерія Магнус не лікувала. Вона контролювала. Вона будувала імперії. І приходила лише тоді, коли знала, що отримає те, що їй потрібно.
І ось ця сама “золота жінка” відкрила рот – і замість очікуваного пафосу з’їхала на банальний побутовий сюжет.
– Мені потрібно, щоб ви добули докази зради, – сказала вона коротко. Без зайвих пояснень, ніби викинула слова на стіл, як важку монету.
Кіра скептично підняла брову.
– Серйозно?
Валерія різко видихнула, ніби втомилася витягувати собі слова з горла ложкою.
– Ви думаєте, у мене є час жартувати? – голос був тихим, але гострим. – Чи, може, я так вільна, що можу в будь-який момент забігти до вас на каву? Це не просто інтрижка. Мій чоловік – телепат, А-клас.
Її пальці знову стиснули ручку сумки; шкіра над кісточками побіліла.
– Він не тільки читає думки – він їх редагує. Стирає спогади, підкидає думки, робить так, ніби ніхто й ніколи нічого не бачив. Уявіть собі: ви приходите на місце, де має бути доказ, і немає нічого – ні фото, ні свідків, ні відчуття, ні навіть того смутного відчуття, що щось тут було не так. Люди потім не вірять, що взагалі щось трапилось. Ви і самі повинні прекрасно знати на що здатен телепат такого рівня. Якби я не була сильнішою, то він і мене перетворив у свою слухняну іграшку.
Вона глянула на Кіру прямо, без театру.
– Я знаю, що він зраджує. Я відчуваю це. Але зловити його – наче впіймати вітер рукавицями.
Кіра трохи нахилилася вперед.
– А навіщо вам докази? Чому просто не розлучитись?
Погляд Валерії спалахнув, і на мить у ньому промайнуло щось дуже особисте й дуже зле.
– Бо тоді він отримає половину. Половину всього, що я збудувала. З якого дива? – слова різали повітря.
Вона відкинулась на спинку крісла, іронічна усмішка викривила губи.
– Без доказів він зіграє роль мученика, якого покинула холодна стерва-дружина. Повірте, суспільству така картинка подобається значно більше, ніж сухе «розлучення без причини».
Кіра відчула, як по спині пробіг холодок. У цій усмішці Валерії не було нічого від глянцевої «святої цілительки». Лише жінка, що готова перегризти горло – і робила це вже не раз, хай навіть в іншій формі. Валерія розкопала про Кіру все, що тільки можна – і ще трохи. Про навчання в академії, про службу в поліції, про той інцидент, який асоціація магів швидко “прикрила”; про батька, що зник у руїнах; про матір-цілительку з класом, який навіть не розглядається у її клініках. Все, як на долоні – резюме, службова догана, чутки, старі фотографії.
Це її трохи зацікавило. Трохи – як коли на обіді подають незвичну страву, але ти пам’ятаєш, що кухар може отруїти. Валерія визнавала: дивишся на ту жінку і розумієш, чому чутки живуть краще за правду – бо іноді легенда працює швидше за закон. Та в глибині очей лишався холод: у будь-який момент вона могла б просто… позбутися Кіри. І це робило інтерес не більше ніж професійною цікавістю.
Спочатку Кіра чемно хотіла відмовитись.
– Пані Магнус, я займаюся розшуком зниклих песиків і чоловіків, які надто захопилися секретарками. Але маги А-класу? Це трохи… не мій рівень.
Валерія ледь помітно нахилила голову, і в її усмішці не було тепла.
– Шкода. Я сподівалась, що ваш талант не перебільшує реклама.
– Талант талантами, – Кіра знизала плечима, – але зв’язуватися з телепатом? Дякую, я ще трохи хочу пожити.
Валерія зробила паузу, поправила манжет і сказала майже не змінюючи інтонації:
– Було б прикро, якби ваша мати втратила роботу.
Кіра напружилась.
– Перепрошую?
– Ще прикріше, якби знайшовся пацієнт, готовий заявити, що вона завдала шкоди під час лікування. Таке буває навіть у кращих… А для цілительки з її рівнем – це автоматично суд. І в’язниця.
Тиша у кімнаті стала важкою, як мокра ковдра. Кіра повільно зімкнула пальці в кулак, щоб не видати жодної емоції.
– Так значить?
Валерія нарешті подарувала їй усмішку – витончену, холодну, з кутком губ, що більше нагадував ніж, ніж доброзичливість.
– Розумні жінки завжди роблять вибір. Правильний вибір..
Кіра хотіла вистрелити у відповідь – різко, жорстко, так, щоб навіть ця крижана королева здригнулася. Всередині все клекотіло: злість, безсилля, відчуття, що тебе притисли до стіни й змусили мовчати. Але вона знала: сил у неї замало, а влади – ще менше. Проти такої суперниці це був би самогубний постріл.
Тому вона зціпила зуби й проковтнула образу. Терпіння. Зараз їй доведеться зіграти роль слухняної виконавиці. Але якщо все вийде – якщо вона витягне цю справу, то, можливо, у майбутньому отримає шанс використати саму Валерію Магнус. Бо навіть акулі потрібні ті, хто не боїться плавати в темній воді.
Прийде час, і Кіра вже не прогинатиметься під таких, як Валерія. Прийде час – і вона сама навчиться ламати чужі ігри. І тоді такі пані зі “святими” посмішками вже не матимуть над нею влади.
Тож вона зціпила зуби так, що аж занило в щелепі, і тихо, рівно сказала:
– Я зроблю все в найкращому вигляді.
Магнус задоволено кивнула, ніби щойно поставила галочку в списку справ. Її сумка м’яко ковзнула з підлокітника на руку, кроки відбились холодним стуком по підлозі. Вона вже бралася за ручку дверей, коли раптом зупинилася й озирнулася.
Її погляд ковзнув по обличчю Кіри, затримався на очах. У куточках губ з’явилася ледь помітна, але щира посмішка – вперше за весь час.
– У вас дуже незвичайні очі.
