Спочатку:
На сторінку книги
Двері кабінету зачинилися за спиною з важким звуком. Стерильна тиша коридорів маєтку Магнус миттєво здавила скроні, перетворюючи повітря на густий, невидимий кисіль. Кіра йшла, не відчуваючи під собою ніг. Їй здавалось, що підлога під нею була скляною і могла тріснути під кожним кроком, скинувши її в бездонну прірву. У голові все ще стояв залізистий, нудотний присмак власної крові, а в грудях, там, де щойно закарбувалася клятва, розливався пекучий, неприродний холод, що в’їдався в самі кістки.
— Кіро? Гей, мала, ти як? Дихай, чуєш? Просто дихай, — голос Зефіра пролунав звично різко, але крізь награну зухвалість проступала справжня, майже панічна тривога. Він відчував, як її свідомість починає тріщати. — Я вже почав вигадувати план твоєї епічної втечі через вентиляцію, але, здається, там затісно для мого его...
— Тобі боляче. Цей біль... він наче мазут, він заповнює тебе зсередини, витісняючи все інше, — Делфі не просто говорив, а пульсувала в самому центрі Кіриної свідомості, намагаючись ввібрати в себе хоч частину її страждань. — Весь цей гнів... він нас палить, Кіро. Не тримай його, бо він розірве тебе на шматки.
Кіра не відповідала. Вона майже бігла до виходу, ігноруючи застиглі фігури охорони. Нарешті вона вирвалася на відкриту терасу другого поверху. Нічне місто розкинулося вдалині. Байдуже, холодне, залите електричним світлом. Тут, у володіннях Валерії, навіть повітря здавалося просякнутим її дорогими парфумами.
Її нудило. Це була не та знайома нудота після зіпсованої вуличної їжі, яку можна було заглушити дешевими пігулками або просто перечекати, згорнувшись калачиком на старому матраці в офісі. Цей спазм піднімався з самої глибини єства, роздираючи горло гіркотою безсилля. Це була нудота від усвідомлення того, що все її життя,від першого усвідомленого подиху до сьогоднішнього дня, виявилося лише декорацією, майстерно вибудованою на кістках правди.
Перед очима, наче на побитій часом кіноплівці, що без зупину крутилася в зламаному проекторі, миготіли кадри розмови з матір’ю. Кожне слово матері тепер здавалося гострим уламком скла, що впивався в пам'ять. Роки... прокляті роки системної, щоденної брехні. Людина, яку вона вважала своєю єдиною опорою, тисячі разів дивилася їй в очі й мовчала. Вона бачила, як Кіра б’ється в конвульсіях від нерозуміння власної природи, як вона вважає себе дефектною, зламаною, «нульовою» і продовжувала плести це мереживо з обману.
Батько. Це слово раніше було для неї порожнім звуком, сірим місцем на мапі пам’яті, випаленою пусткою. А тепер воно перетворилося на живу, пульсуючу рану, з якої з новою силою хлинула гаряча кров. Разом із правдою, яку більше не було чим стримувати, крізь греблю підсвідомості прорвалися уривки спогадів. Вони спливали каламутними, понівеченими образами, але кожен із них пік, наче відкритий вогонь.
Кіра раптом чітко, до дрібних тріщинок на шкірі, згадала великі, неймовірно теплі долоні, що тримали її за плечі. Тоді вона була зовсім крихітною, і світ здавався їй величезним, але ці руки робили його безпечним. Вона майже відчула на щоці колючий дотик його щетини й запах чогось рідного. Чи то дощу, чи то озону, чи тих квітів, що він так ретельно висаджував в їх домі. У вухах, перекриваючи шум сучасного міста, виник низький, вібруючий голос. Він наспівував щось химерне, древнє, коли на вулиці починалася гроза, і цей спів змушував блискавки здаватися не страшними, а слухняними. «Не бійся, маленька, — шепотів він, — ти і є це небо».
І від цього спогаду всередині все обірвалося. Їй хотілося вити, вчепитися нігтями у власні груди, щоб вирвати звідти цей тупий, нестерпний біль. Мати знала про ці руки. Знала про цей голос. Вона знала, що батько не просто покинув їх, а став жертвою, віддавши всього себе, щоб Кіра могла дихати. Вона бачила, як донька з кожним роком все більше ставала схожою на того, кого вони втратили, і все одно зберігала мовчання.
Образа на матір змішувалася з пекучим жалем до батька, якого вона навіть не встигла по-справжньому полюбити, перш ніж у неї його відібрали вдруге. Тепер уже остаточно. Кожен вдих давався з боєм, легені наче наповнилися свинцем. Вона стояла на цій терасі, маленька, розбита дівчинка, чию ідентичність розібрали на частини й кинули в багнюку, і відчувала, як її серце перетворюється на крижану крихту. Світ навколо став чужим. Дім став чужим. Навіть власне ім’я тепер здавалося чужим словом, написаним на чужій могилі.
«Не бійся бурі, Кіро, ти і є буря».
Тоді ці слова здавалися казкою, а тепер вони стали її прокляттям. Тепер вона знала, що він віддав свою свободу, свою магію і власне життя лише для того, щоб вона могла існувати під виглядом «нуля». Він став ціною її примарної безпеки, поки вона щодня билася за шматок хліба, не знаючи, чия кров тече в її венах.
І від цього боліло так сильно, що хотілося кричати, доки не луснуть легені. Але ще сильніше боліло від того, що всі ці роки мати знала. Вона бачила, як Кіра мучиться, бачила її дивні спалахи сили, її кошмари, її страх перед самою собою і мовчала. Мати знала, що в доньці прокидається щось величезне й небезпечне, але продовжувала грати роль переляканої, безпорадної жінки. Кіра розуміла, що це було заради безпеки. Це була любов. Жертовна, викривлена, страшна, але образа, важка й липка, наче дьоготь, не проходила. Вона осідала на дні серця, отруюючи кожну згадку про дім.
«Я захищала тебе», — казала мати.
— Але хто захистить мене від цього? — хотілося запитати Кірі, дивлячись на свої закривавлені долоні.
Раптом напад паніки стиснув її горло лещатами. Я не впораюся. Я просто дівчинка з нізвідки. Я не зброя. Не проект. Я хочу додому, до свого старого, але зрозумілого життя. Думки металися в голові, наче загнані звірі. Але в наступну мить паніка змінилася крижаною, лютою байдужістю.
Ну то й що? Нехай забирають усе. Нехай я здохну, але я заберу їх із собою.
Це був голос відчаю, що перетворився на злість. Емоційні гойдалки підкидали її вгору і кидали вниз, не залишаючи часу на перепочинок.
Її рвало від Асоціації, яка перетворила її родину на суху статистику. Від Валерії, яка щойно одягла на неї нашийник, цинічно назвавши це «проектом». Але найбільше від самої себе. Від того, що вона знову стала інструментом у чужих руках. Від того, що вона дозволила цьому статися.
Перша гаряча сльоза скотилася по щоці, обпікаючи шрам під оком.
У ту ж мить небо над маєтком здригнулося, наче відгукуючись на її внутрішній злам. Важкі, чорнильні хмари, що досі дрімали на горизонті, миттєво налетіли на будівлю, закриваючи місяць. Вітер перетворився на розлючений шквал, на справжній ураган. Він ударив Кірі в груди, намагаючись збити з ніг, розвіваючи її волосся, наче прапор розпачу й війни. Стихії стали продовженням її понівеченої душі. Кожен її внутрішній крик, кожен спалах паніки чи люті відгукувався гуркотом у хмарах та блискавками, що креслили небо.
На місто обрушилася злива. Важкі, крижані краплі змішувалися зі сльозами на її обличчі, і Кірі здавалося, що це сам світ нарешті перестав мовчати й закричав разом із нею. Вона вчепилася в мармурове поруччя тераси так сильно, що суглоби побіліли до синяви, а камінь під її пальцями почав тріскатися.
— Я стану сильнішою, — процідила вона крізь зуби, і вітер підхопив її шепіт, перетворюючи його на низьке, загрозливе гудіння садом Валерії. — Ви чуєте? Я вивчу всі ваші прокляті правила. Я залізу в саму глотку цій системі. Я стану тим жахом, який змусить вас пошкодувати про кожну секунду мого приниження.
Вона згадала ще одну картинку, що раптом випливла з туману пам’яті: батько стоїть у дверях, його силует розмивається золотистим світлом, він дивиться на неї востаннє, і в його очах стільки любові та болю, що це майже фізично нестерпно.
Тепер вона знала. Він не пішов. Його забрали. І вона знайде того, хто це зробив, навіть якщо їй доведеться спалити весь цей світ.
— Ми допоможемо тобі, Кіро, — голос Зефіра раптом став позбавленим будь-якого пафосу чи іронії. Повітря навколо дівчини завібрувало, стискаючись у щільний захисний кокон, який не пропускав удари вітру.
— Вони бачать зброю, але не знають, що в цієї зброї три серця. Ми твоя родина, Кіро. Твій дім. Твоє дихання. І ми не дамо тобі зламатися, бо ти — найдорожче, що у нас є.
— Твій біль — наш біль, — м’яко додала Делфі, і дощ навколо Кіри почав затихати, слухняно розступаючись, наче жива завіса.
Кіра витерла обличчя долонею, де все ще пекла рана від клятви. Вона глибоко вдихнула мокре повітря, відчуваючи, як буря всередині трансформується у важку, крижану рішучість. Вона більше не була «нулем». Вона була загрозою, яку вони самі виплекали, і тепер вона збиралася вивчити їхню гру лише для того, щоб зрештою спалити цей стіл разом із гравцями. За батька. За матір, чиє мовчання стало її бронею. І за себе, яку вона нарешті почала впізнавати серед уламків своєї душі. Вона була небезпечною, нестабільною, але вона була живою. І тепер вона мала мету.
