Спочатку:
На сторінку книги
Кіра підійшла до старого дзеркала в темній дерев’яній рамці, що стояло, притулившись до шафи. Колись воно, мабуть, висіло в пристойному домі – ще з тих часів, коли меблі робили на совість. Тепер же рамка була подряпана, в нижньому кутку – тріщина, яка пішла павутинкою вгору, а саме скло вкрилося плямами, які ніколи не відмивались до кінця. Дзеркало пережило більше, ніж деякі люди. Але саме через це воно й було найчеснішим: показувало не глянцеву картинку, а голу правду, без прикрас і ретуші.
Кабінет відбивався в ньому похмуро: шафа з недочиненими дверцятами, стопки старих справ на столі, які нагадували про те, що порядок – це міф, старий диван із подертою оббивкою, що пахнув кавою і тютюном. Єдина лампа на столі давала тепле жовте світло, від якого кімната виглядала ще більш затісною, але водночас рідною. У кутку стояла попільничка, повна недопалків, поряд – кружка з недопитою кавою, вже холодною й гіркою.
І серед цього всього – вона.
Кіра подивилась на себе уважно.
Довге чорне волосся, яке вічно вибивалося з хвоста й падало на обличчя. Гострі вилиці, занадто пухкі губи, що завжди виглядали так, ніби вона щойно сказала щось колюче. І головне – очі. Одне зелене, інше каре. Контраст, від якого ніхто не міг відвести погляду.
Всю неділю кинуті на прощання слова Валерії Магнус свербіли десь у потилиці, як заноза.
“У вас дуже незвичайні очі.”
Не жарт, не насмішка. Валерія сказала це занадто серйозно, надто спокійно. Наче не просто зауважила, а поставила діагноз.
Кіра злилась, що взагалі над цим думає. Вона чула подібне сотні разів – ще з дитинства. Сусідські бабусі хрестилися й шепотіли “зміїні очі”, однокласники дражнили “мутанткою”, перша вчителька порадила мамі “купити дівчинці лінзи, щоб не лякати інших дітей”. У старших класах хлопці іноді казали, що це красиво, “екзотично”, а одна подружка навіть зізналася, що заздрила – мовляв, виглядаєш особливою.
Тільки от сама Кіра ніколи не терпіла насмішок. Варто було комусь занадто захопитися образами – і вона вже влізала у бійку. І билася завжди до кінця, навіть якщо супротивник був сильніший. З часом бажаючих “пожартувати” поменшало: простіше було не чіпати її взагалі, ніж отримати синяк чи зламаний ніс. Вона відстоювала себе – і швидко навчилася відстоювати інших.
Єдина, кого вона боялась тоді, – це мама. Не вчителів, не старших хлопців, навіть не поліцію, яка часом приводила її додому після чергової бійки. Тільки маму.
Після кожного з’ясування стосунків вона не підвищувала голосу, не влаштовувала сцен. Просто сідала поруч, брала доньку за подряпані руки й тихо повторювала одне й те саме:
“Кір, бережи себе. Прошу. Я вже втратила твого батька – я не витримаю, якщо втрачу й тебе.”
Від цих слів ставало боляче сильніше, ніж від будь-якого удару. Сором і провина змішувались у грудях, мов важкий камінь. Кіра могла витримати синці, кров, навіть приниження. Але витримати мамині очі, в яких було стільки страху і ніжності водночас, – оце було найважче.
Тому наступного дня вона все одно йшла на уроки з піднятою головою. Битися могла з ким завгодно. Але після таких розмов завжди клялась собі хоча б трохи більше берегти себе. Хоча б до наступного разу.
З часом ніц особливо не змінилось. Одні дивувались, інші захоплювались, хтось кидав упівголоса гидке “мутантка”. Нічого нового.
Але від Валерії це прозвучало інакше. В її голосі не було ані відрази, ані захоплення. Лише холодна цікавість. Так зазвичай дивляться не на людину – на експонат, рідкісну знахідку, яку треба роздивитися з усіх боків, а потім вирішити, чи вона варта колекції.
Кіра намагалася відмахнутися, занурювалась у роботу, робила вигляд, що її це не зачепило. Але щоразу, коли ловила відображення у вікні чи зупинялась біля дзеркала, думка поверталась: що саме вона там побачила?
І дивлячись на себе зараз, вона мимоволі провела пальцями по щоці, ковзнула нижче – до тонкої горизонтальної лінії під правим оком. Шрам. Її маленький сувенір із минулого. Пам’ятка про той “нещасний випадок на службі”, як це чемно назвали в офіційних паперах.
Кіра хмикнула. Нещасний випадок? Ха! Це було б смішно, якби не залишилося так клято боляче.
Алісія Войд.
Ім’я спалахнуло в пам’яті, як червоний сигнал тривоги. Самозакохана відьма з вогнем у голові замість мозку, яка з першого ж дня дивилася на Кіру так, ніби та була їй особистою образою. Її поставили напарницею не за вибором, а за правилом. У кожній групі має бути маг і немаг. Прекрасна теорія на папері, у реальності – рулетка. І Кірі не пощастило витягнути білет із написом “Алісія”.
Недомагиня зненавиділа Кіру з першого погляду. Чому? Та й сама не розуміла. Вона навіть намагалася подружитися. Справді. Дала шанс цій дівчині, яка тільки місяць тому випустилася з академії, ще з сяючим дипломом і відчуттям власної величі. Але всі спроби розбивались об її зверхні посмішки й демонстративну байдужість.
На кожному виїзді Алісія примудрялася влаштовувати проблеми. То влізала поперед наказу, то “тренувалася” прямо під час операції, то зводила все до хаосу одним невчасним спалахом. А віддуватися приходилось Кірі. Писати звіти, вигрібати наслідки, пояснювати начальству, чому вони знову ледве не зірвали завдання.
І тоді настав апогей. Алісія вирішила, що прості проблеми – занадто нудно. І влаштувала “нещасний випадок”.
Вибух був раптовим і яскравим, як удар блискавки. Полум’я вирвалось назовні з такою силою, що повітря у легенях Кіри перетворилось на жар. Будівлю перекосило, і наступної миті все – бетон, скло, метал – сипалося згори. Світ згорнувся в один єдиний звук: глухий гуркіт і тріск, а потім – тиша. Тиша важка, як могильна плита.
Кіра пам’ятала, як її придавило обломками, як пил забивав рот і горло, як тиск у грудях кричав, що це кінець. Якби не інстинктивний спалах сили, що підняв невидимий бар’єр, вона б лишилась там, під руїнами.
Алісія ж стояла поруч, майже ціла й неушкоджена, тільки волосся трохи обпалене, і з тією клятою самовдоволеною посмішкою. Кіра ніколи не забуде цього виразу – в ньому не було ні краплі жалю. Лише холодне задоволення.
Алісія потім ще й влаштовувала цирк – із самовдоволеною міною розповідала всім, що це, мовляв, “нещасний випадок”. І, звісно ж, Асоціація магів прикрила її. Бо своїх вони завжди витягують.
А Кірі? Кірі ще й вліпили догану за “порушення прямого наказу керівництва”.
Ідеальна нагода піти.
Майже всі немаги її підтримали. Навіть кілька магів шепотом казали, що вона права. Керівництво промимрило щось про “співчуття”, сунуло компенсацію в конверті – аби тримала рот на замку.
Але справжня причина була інша.
Про те, що вона маг, Кіра дізналась у той самий момент, коли на неї сипалися уламки проклятого будинку.
Спершу в грудях щось різко запекло. Біль був такий гострий, що вона навіть не могла вдихнути. Наче всередині розчахнулась розпечена залізна клітка, і з неї вирвалося полум’я, яке поповзло по жилах, випалюючи кожен нерв. Очі заслало червоним серпанком. Здавалося, вона помре не від каміння зверху, а від того вогню, що палив її зсередини.
У вухах задзвеніло, звук став глухим, ніби хтось затопив світ у воді. Серце билося так, що мало розірвати груди, кожен удар луною віддавався в скронях – болючий, настирливий, безжальний. Паніка накрила хвилею, дихати було неможливо, тіло відмовлялося слухатись.
І саме тоді, коли вона вже прийняла: це кінець, сталося щось неможливе.
Просто поруч, у хаосі пилу й диму, спалахнуло світло. Спершу воно було тьмяним, мов відбиток на склі, потім набрало форму – і склалося в маленьку напівпрозору істоту з хиткими контурами. В її рухах не було ані краплі агресії. Навпаки – щось ніжне, дбайливе, майже рідне.
Вона торкнулася Кіри – легкий дотик, схожий на подув вітру по шкірі. І в наступну мить усе накрило м’яким куполом. Невидимим, але міцним, як криця. Уламки й бетон ударились у бар’єр з гуркотом, здригнули землю, сипонули іскрами й пилом… але не розчавили її. Вперше за ті кілька секунд хаосу Кіра змогла вдихнути. Повітря увірвалось у легені різко, болісно, проте живо.
Кіра лежала там, задихаючись від пилу, з серцем, яке стукало так, що мало розірвати груди, і саме тоді зрозуміла: вона ще жива.
А в лікарні все лише підтвердилось.
Кіра відчувала, як по її тілу тече щось нове, вплітається разом із кров’ю, змінює її. Гаряче й холодне водночас – ніби окріп і крижана вода боролися за кожну вену. Кожен вдих відкривав у ній друге дихання, чуже, глибше, ніж саме життя.
Іноді її пальці раптово пощипувало – так, наче їх торкалися крихітні іскри, лишаючи після себе тремтіння. Інколи по шкірі прокочувався холодний струмок, від якого хотілося здригнутись і одночасно засміятись, бо це відчуття було таким незнайомим. У голові звучав ритм, не схожий на биття серця. Чужий… і водночас дивно рідний, ніби він завжди був у ній, просто мовчав.
А ще – вона не була самотня. Щойно палата занурювалась у тишу, коли вимикались лампи й навіть кроки медсестер стихали, вона бачила його. Біля тумбочки, у відблиску вікна, в самому кутку кімнати. Маленька істота з напівпрозорим тілом і очима, які світилися тихим, спокійним сяйвом.
Не галюцинація. Не сон. Вона відчувала це всією суттю. Це було справжнє. Воно було справжнім.
Довгі ночі без сну, пошуки в “могутньому інтернеті” – і пазл почав складатися. Це був дух. А вона – маг. Хоч і пробудилась у двадцять три, надто пізно, як для звичайних правил. Питань ставало набагато більше, ніж відповідей. Чому зараз? Чому не в дитинстві? Вона духовний маг? Як це можливо? Що робити далі?
Тоді Кіра і зрозуміла: якщо хоче вижити – треба тікати. Бо варто лише комусь дізнатись, що вона незареєстрований маг, і найкраще, що її чекало б, – це ув’язнення.
А найгірше…
Вежа магів.
Про неї ходили жахливі чутки, які ніхто ніколи не підтверджував, але всі в них вірили. Казали, що в підвалах тримають тих, хто чимось відрізнявся. Що там цілі камери забиті напівживими людьми, яким вливали еліксири, під’єднували артефакти просто до вен, вирізали шматки душі так само легко, як хірург вирізає апендикс.
Одні шепотіли, що їх розбирають на органи, бо ті, мовляв, насичені магічною силою. Інші – що там намагаються “вивести” ідеального мага, змішуючи людей, мов у колбі. Хтось клявся, що бачив божевільних у темних провулках – тих, хто втік звідти. Очі порожні, рот бурмоче щось незрозуміле, а тіні біля них рухаються самі.
І Кіра знала: краще смерть, ніж таке життя. Тож вибір був очевидний – тримати язик за зубами й грати свою роль.
Заява на звільнення за власним бажанням навіть не встигла охолонути на столі, як до відділку завітав представник Асоціації магів. Дуже вчасно. Надто вчасно. Він поклав на стіл товстий конверт і чемно усміхнувся – так, ніби робив їй послугу. Кіра не мала жодних ілюзій: це були гроші, щоб закрити їй рот.
Вона й без того не збиралася розповідати нікому правду. Хто б повірив? Та й навіщо? Але гроші… гроші потрібні завжди. І якщо вже світ вирішив заплатити їй за мовчання, гріх було відмовлятися.
