Спочатку:
На сторінку книги
Міра прокинулася, і це виглядало болісно. Валерія бачила, як під шкірою сестри здригнулися м’язи обличчя. Повіки піднімалися з видимим зусиллям, міліметр за міліметром, і кожна ця спроба супроводжувалася дрібним тремтінням. Міра намагалася сфокусувати погляд, але очі сльозилися від світла лампи, а зіниці реагували надто повільно. Організм, звиклий до повної нерухомості, тепер відповідав болем на кожну спробу повернутися. Нарешті вона змогла розплющити очі повністю. Її погляд завмер. Він був пустий і безнадійно втомленим. Це були очі людини, чия душа просто втомилася шукати вихід із власного тіла, що стало для неї холодною в'язницею.
Але навіть так це були ті ж самі очі, що Валерія пам'ятала. Її погляд був вицвілими і неживим. Очі нерухомо втупилися в стелю. Вони були порожні, як у людини, у якої живою була тільки плоть. Потім зіниці повільно змістилися на Валерію. Зупинились. Міра дивилась. Довго. Дуже довго.
Валерія не рухалась. Вона сиділа, дивилась у відповідь і намагалась зрозуміти, що саме відчуває. Вона точно щось відчувала, але це щось було занадто великим, щоб поміститись у будь-яке зі слів, які вона знала. Не радість. Радість занадто легка для цієї кімнати. Не полегшення. Полегшення буває, коли загрози більше немає, а загроза нікуди не ділась, вона була тут, у цій катувальні. Міра просто лежала на ліжку з трубками в руках і дивилась на неї.
— С-с-с-с… Сестра, — прошепотіла раптом Міра.
Звук був слабким і надламаним. Голос виходив із горла чужим, позбавленим об’єму, наче з нього викачали все повітря. Але Валерія впізнала його миттєво. Це був лише залишок того голосу, який вона пам'ятала з дитинства. Всього лише знайома оболонка, всередині якої тепер було мертве, випалене місце. Але це точно був голос її сестри. Валерія відкрила рота.
— Я тебе знайшла, — ці слова вирвалися разом із хрипом, наче це говорила не просто Валерія, а її власне серце. Весь цей холод, увесь залізний самоконтроль, який вона будувала вісім років, зараз здетонував, розриваючи її зсередини. Сльози душили, заважали дихати, застилали очі гарячою пеленою. Вона вчепилася в край ліжка так, що побіліли кісточки, бо ноги її більше не тримали.
— Я заберу тебе... Міро... чуєш? Я витягну тебе... я рознесу це все... — голос здригнувся і перетворився на тонке, болюче виття, яке вона не змогла заштовхати назад. Вона нарешті знайшла її. Нарешті знайшла свою сестру.
— Ні, — перебила Міра.
Це було сказано майже пошепки, але звучало так впевнено, що Валерія спочатку не повірила в те, що це сказала її сестра.
— Послухай... мене, — Міра говорила по складах, наче ті виходили з самих глибин, де ще жевріли залишки життя. Між словами були довгі, болючі паузи, в яких вона збирала залишки сил. — Я знала... що ти шукаєш. Увесь цей час знала… Сестричко... я… я відчувала тебе. Я знала.
— Тоді ти знаєш, що я тебе витягну.
— Ні. — Міра заплющила очі на секунду. Відкрила. В них не було ані сліду коливань. — Я не хочу.
— Ти не розумієш, що кажеш. — Валерія нахилилась ближче. — Ти виснажена. Тебе накачали препаратами, твоє тіло не в змозі зараз оцінювати. Я можу зцілити. Зможу. Може не все одразу, але поступово, я витягну тебе на рівень, де ти зможеш…
— Валеріє.
Її ім’я з вуст Міри прозвучало так незнайомо і так спокійно. Не було докору, не було засудження. Не було нічого. Валерія замовкла.
Міра дивилася на свою сестру. У її погляді було те, чому Валерія раніше не знала назви, але тепер розуміння, що це прийшло миттєво. Спокій. Це був абсолютний спокій людини, яка вже все вирішила і якій просто шкода, що від цього рішення буде боляче.
— Мені ж-ж-ж-жаль, — прошепотіла Міра. — Що ти так м-м-м-м-мучилась сама. С-с-с-стільки часу. Що ти ш-ш-ш-ш-шукала. Що ти прийшла сюди і п-п-п-п-побачила це. Мені жаль, с-с-с-с-сетричко. Справді ж-ж-ж-ж-жаль.
— Не треба мені жаліти, — крикнула Валерія різкіше, ніж хотілось би. — Не тобі. Тільки не тобі. Ти мусиш встати. Мусиш…
— Я н-н-н-н-не можу це зробити. Н-н-н-н-не можу.
Не «не встигла». І навіть не «не готова». Просто — не можу.
І у цьому «не можу» не було тремтіння. Не було болю.
— Я н-н-н-не хочу жити так, — продовжила Міра. — Я не хочу ж-ж-ж-ж-жити тим, чим я живу. Я вже давно п-п-п-п-померла, сестричко. Живе тільки т-т-тіло. Не душа.
— Я тебе врятую, — майже благала її Валерія.
— Ти вже в-в-в-в-врятувала.
Міра говорила тихо.
— Ти п-п-п-прийшла. Я знала, що ти п-п-п-п-прийдеш. Завжди знала, н-н-н-н-навіть тоді, коли не знала нічого більше. Я т-т-т-т-трималась. Не заради с-с-с-с-себе. Заради тебе. Щоб п-п-п-п-побачити тебе ще раз. Щоб сказати тобі те, що треба б-б-б-б-було сказати давно.
Вона зробила вдих. Натужний і нерівний, наче повітря було надто важким для її вичерпаних легень.
— Ти з-з-з-з-завжди вміла більше за мене. З-з-з-з-завжди була сильніша. Я б-б-б-б-бачила це ще тоді, коли ми були маленькими. Ти н-н-н-н-ніколи не здавалась, навіть коли я вже с-с-с-с-складала руки. — Куточок її губ ледь-ледь здригнувся. — Ти впораєшся з-з-з-з-з усім, що попереду. Я з-з-з-з-знаю. Відпусти мене. Благаю.
Валерію розривало зсередини. Тепер вона бачила все. Її спокійне, ідеальне життя було лише ширмою, за якою вісім років катували Міру. Вона дихала тим самим повітрям, спала в чистому ліжку і будувала плани на майбутнє, поки тут, в цьому підземному казематі, з холодною методичністю вбивали її сестру. День за днем, по колу.
— Я знищу їх.
— З-з-з-з-знаю.
— Всіх. Батьків. Башту. Всю цю систему, що дозволила з робити з тобою таке…
— Знаю, — повторила Міра.
— Тоді ти повинна жити, щоб побачити як це станеться.
Міра ледь похитала головою. Рух був настільки не помітним, що Валерія скоріше відчула його, ніж побачила.
— М-м-м-м-мені вистачить, що ти п-п-п-п-помстишся. — Пауза. — За нас обох.
Валерія дивилася на неї. На свою сестру. На це обличчя, рідне до болю і водночас безнадійно чуже. В очах Міри не було страху. Її безсилі, поцятковані слідами від голок руки лежали поверх ковдри. Це були руки людини, яку перетворили на нескінченне джерело, з якого брали й брали, підтримуючи життя лише для того, щоб наступного дня взяти ще.
Усередині Валерії щось нарешті почало розтискатися. Те саме несамовисте «щось», яке гнало її через роки порожніх надій, крізь пил архівів і ці кляті стерильні коридори, нарешті відпускало. Валерія заплющила очі. Одна секунда. Дві.
Валерія нахилилася й обережно обхопила Міру руками крізь пекло пластикових трубок, катетерів та дротів, які розривали тіло її сестри. Вона притиснулася щокою до скроні Міри, і світ навколо просто вибухнув нудотним, мертвим смородом. Замість солодкого мигдалю, який зберігала в пам’яті вісім років, Валерія вдихнула їдкий, хімічний дух випаленої плоті, антисептика та холодної іржі. Це був запах лабораторної тварини, яку роками розбирали на частини. Під пальцями була знівечена, чужа оболонка, що пахла смертю ще за життя. Валерія заплющила очі так міцно, що під повіками попливли криваві плями. Міри тут більше немає. Її вкрали, викачали досуха і залишили лише цю оболонку.
— Я люблю тебе, — прошепотіла. — Я завжди буду тебе любити і пам'ятати.
Відповіді не було. Тільки свист апаратів у тиші, але потім її понівечені, майже неживі пальці ледь помітно здригнулися. Вона стиснула зап’ястя Валерії лише один раз. Це було так слабко і так відчайдушно, наче Міра виштовхнула в цей єдиний рух усі залишки своєї пошматованої душі.
Від цього короткого, невагомого «я тут» у грудях Валерії щось хруснуло й обірвалося назавжди.
Валерія тримала долоню на її скроні, відчуваючи цей нікчемний, інерційний ритм. Серце Міри більше не належало їй. Воно належало апаратурі й системі, яка викачувала з нього останні краплі життя. Валерія заплющила очі. Вона бачила це тіло як складну, зношену схему, де кожна клітина була окремим вузлом живлення.
Її воля ковзнула всередину, наче скальпель. Вона не чекала, поки смерть прийде сама. Вона власноруч почала гасити імпульси. Клітина за клітиною, мембрана за мембраною. Валерія маніпулювала нейронами, м’яко розмикаючи ланцюги свідомості.
Це була її найтемніша таємниця. Зворотний бік дару, про який мовчали всі підручники. Здібність цілителя не рятувати, а вбивати. Її воля прошила тканини мозку, силоміць розриваючи нейронні зв’язки та гасячи імпульс за імпульсом, наче вириваючи дроти з механізму.
Міра відчувала це. Вони ділили одну душу на двох, і тому вона розуміла, що тільки її сестра може звільнити її від цього пекла.
Валерія стояла нерухомо ще хвилину, не відриваючи долоні від скроні сестри. Під пальцями більше не тріпотіло. Пульс, що вісім років був її єдиним орієнтиром, зник, залишивши по собі оглушливу порожнечу.
Вона повільно відняла руку. Шкіра Міри вже почала втрачати те штучне тепло, яке в ній підтримували машини. Валерія нахилилася й обережно поправила ковдру, розгладжуючи кожну складку. Це був абсолютно не потрібний, механічний жест. Це був останній акт турботи про ту, кому турбота більше не була потрібна. Просто пальцям треба було за щось триматися, щоб не затремтіти.
Вона не озиралася. Валерія підвелася, розправила плечі й вийшла, залишаючи за спиною своє найтемніше вбивство і своє найбільше милосердя.
Даніель стояв у коридорі. Він відчував зміну в повітрі, але не розумів її причини. Валерія дивилася на нього, і в її очах не було нічого, крім бажання позбутися непотрібного свідка.
— Ти непогана людина, але слабкість — це теж вибір, — сказала Валерія. В його очах промайнуло розуміння, але занадто пізно.
За годину вона вийшла в ніч, залишаючи по собі бездоганну картину смерті. Два тіла, два зупинених серця, одна трагедія без жодного винного. Слідство прочитає цей сценарій саме так, як вона його написала своїми руками.
Валерія підставила обличчя зливі. Вода була крижаною, але всередині в неї горіло так, що здавалося, що сам дощ закипає на її шкірі. Вона відчувала кожну краплю, кожен удар серця, яке тепер билося лише для одного. Вона жадала помсти. І від неї не врятується ніхто.
