Раді Вас бачити!

13 червня 3126 року

За декілька років до народження Кіри

Сім'я – це не кров. У світі високої магії сім'я – це бізнес-проєкт, ретельно прораховане рівняння успіху та генетики. І якщо ти стаєш похибкою в розрахунках, тебе не виправляють. Тебе списують.

Афіна зрозуміла це у вісімнадцять років, стоячи посеред вітальні батьківського дому, де одна лише люстра з гірського кришталю коштувала більше, ніж усе її майбутнє життя. Світло від неї падало на підлогу холодними, гострими скалками, ніби натякало: тут немає місця для тепла. Тиша була не просто стерильною. Вона була мертвою. Такою, яка буває в морзі перед розтином, або в банках, коли оголошують про банкрутство. Тут емоції вважалися не просто моветоном – вони були ознакою слабкості, недопустимою для аристократії.

– Ранг D, – голос батька, Зеновія Арденса, прозвучав не як вирок, а як діагноз. Гидливий, сухий, остаточний. Він навіть не дивився на доньку. Він дивився на магічний тестер, що лежав на столі з червоного дерева. Куля, яка мала б спалахнути золотом або хоча б глибокою синню, тьмяно жевріла блідо-зеленим кольором. Кольором плісняви. Кольором посередності. Зеновій гидливо, кінчиками пальців, відсунув тестер від себе, ніби той міг його забруднити. 

– Це навіть не помилка, Луїзо, – кинув він, звертаючись до дружини, що сиділа навпроти. – Це – дефект. Генетичний брак.

Мати, Луїза, навіть не здригнулася. Вона сиділа ідеально рівно, немов порцелянова статуетка, яку забули на полиці. Її обличчя було маскою байдужості, але пальці, що стискали ніжку келиха, побіліли. Вона дивилася не на Афіну. Вона дивилася крізь неї на стіну, де висіли портрети предків. Усі маги рангу А або S. 

– Як ми пояснимо це на Зимовому Балу? – прошепотіла вона, і в цьому шепоті було більше жаху, ніж якби їй повідомили про смерть доньки. – Арденси – цілителі королівської крові. А це… – вона махнула рукою в бік Афіни, як на брудну пляму на килимі. – Це рівень сільської знахарки, яка лікує корів від здуття.

– Мамо, не перебільшуй, – пролунав третій голос, солодкий, мов отруєний сироп. Єва. Старша сестра. Гордість сім'ї. Маг води, рангу А. Вона сиділа в кріслі, ліниво граючись водяною сферою, що переливалася між її пальцями. Вона сяяла. На фоні тьмяної, розчавленої Афіни, Єва виглядала як діамант поруч зі шматком вугілля. 

– Може, Афіна просто піде в покоївки? – Єва всміхнулася, і ця усмішка була гострішою за скальпель. – Їй пасуватиме форма. З її рангом вона якраз зможе заліковувати подряпини нашим садівникам. Це ж теж… корисно?

Афіна відчула, як у грудях закипає щось гаряче й темне. Це були не сльози. Сльози вона виплакала ще в дитинстві, коли батько вперше не прийшов на її день народження, бо був зайнятий "перспективною" Євою. Це була лють. 

Вона підняла голову. Її карі очі, які завжди називали "занадто простими" для їхньої родини, зараз палали. 

– Я – цілитель, – сказала вона тихо, але чітко, перериваючи цю публічну страту. – Я можу зрощувати кістки. Я можу зупиняти кров. Я можу врятувати життя, поки ви, "еліта", будете вибирати, який колір мантії пасує до ваших туфель. 

Зеновій повільно підвів на неї погляд. У ньому не було злості. Була лише холодна порожнеча. 

– Ти не зрозуміла, Афіно, – сказав він тоном, яким говорять із розумово відсталими. – Нам не потрібні твої навички. Нам потрібен статус. Ти псуєш статистику роду. Ти – пляма на нашій репутації. А плями… виводять.

Він встав, підійшов до сейфа, дістав товстий конверт і кинув його на стіл. Він проковзнув по лакованій поверхні й зупинився біля руки Афіни. 

– Тут достатньо, щоб зникнути. Північний район, Східний сектор – мені байдуже. Зміниш ім’я. Зміниш документи. Для суспільства Афіна Арденс поїхала на навчання в закриту академію за океаном. А потім… залишилась там назавжди. 

– Ви купуєте моє зникнення? – Афіна подивилась на конверт, потім на батька. – Боїтеся, що хтось дізнається, що у великого Зеновія народилася "бракована" донька? 

– Я боюся, що мої акції впадуть, якщо хтось побачить тебе поруч із нами, – відрізав він. – Зникни, Афіно. Зроби єдину корисну річ для цієї сім'ї.

Афіна подивилась на матір. 

– Ти промовчиш? – спитала вона. – Ти жвсе таки моя матір.

Луїза зробила ковток вина і відвернулась до вікна. – У мене тільки одна донька, – сказала вона холодно. – Її звати Єва.

Тиша у вітальні стала дзвінкою. Афіна відчула, як щось усередині неї, тонка струна прив’язаності, яка ще тримала її біля цих людей, луснула з гучним, болісним звуком. Вона не взяла конверт. Вона підійшла до столу, взяла келих із вином, що стояв біля батька, і повільно, дивлячись йому в очі, вилила вміст просто на той самий дорогий килим. Темно-червона пляма розпливлася на бежевому ворсі, як кров. 

– Гроші залиште собі. Вам вони знадобляться, щоб купити собі трохи совісті. Хоча навряд чи вистачить.

Вона вийшла з дому, грюкнувши важкими дубовими дверима так, що кришталева люстра у вітальні жалібно дзенькнула. За спиною залишилося багатство, статус і прізвище. Попереду була ніч, порожні кишені й свобода. І вперше за вісімнадцять років Афіна дихала на повні груди.

Нічне повітря пахло озоном і мокрим асфальтом, а не лавандовим освіжувачем, як у маєтку. Дощ періщив нещадно, перетворюючи її дорогу шовкову сукню на мокру ганчірку, що липла до ніг. Туфлі на тонких підборах не були створені для бруківки, але Афіна йшла швидко, не озираючись. Вона знала: якщо зупиниться хоч на секунду, страх наздожене її.

У кишені не було ні копійчини. Батьківський конверт залишився на столі. Гордість гріла душу, але не тіло. Дійшовши до найближчої станції маг-трамваю, Афіна зупинилася біля вітрини, що світилася тьмяним жовтим світлом. «Ломбард 24/7. Купуємо золото, кристали, совість». Вона зняла з вух діамантові сережки, подарунок на шістнадцятиріччя. Лихвар за гратами, що нагадував старого гобліна у розтягнутій майці, глянув на прикраси, потім на мокру, тремтячу дівчину в дорогому одязі. Його очі звузились. 

– Крадене? – прохрипів він. 

– Моє, – відрізала Афіна. Її голос був твердішим за камінь у сережках. – І я знаю, скільки це коштує. Спробуєш обдурити – я переламаю тобі пальці, а потім викличу поліцію. 

Вона блефувала. У неї не було сил битися, а поліція першим ділом повернула б її батькові. Але гоблін хмикнув, оцінивши блиск в її очах. 

– Зухвало. 

Він кинув на прилавок пачку купюр. Це було втричі менше реальної вартості, але достатньо, щоб почати життя.

Нижнє місто зустріло її не розпростертими обіймами, а запахом смаженої цибулі й вихлопних газів. Тут будинки тулилися один до одного, наче п’яниці в барі, а неонові вивіски блимали, пропускаючи букви. Квартира, яку вона знайшла за годину, була розміром із гардеробну її сестри Єви. Шпалери відклеювались, у кутку цвіла пліснява, яка підозріло нагадувала карту світу, а з крана капала вода, вибиваючи ритм безсоння. 

Власниця, жінка з сигаретою, що прилипла до нижньої губи, взяла гроші за два місяці наперед. За документи й мови не було. 

– Воду економ, світло не пали дарма, чоловіків не водити, трупи не розчленовувати, – протараторила вона і грюкнула дверима. Афіна опустилася на ліжко з пружинами, що впилися їй у мʼягке місце. Вона була сама. Абсолютно сама. І це було прекрасно.

Наступного ранку вона стояла перед дверима Третьої Муніципальної Академії Медицини. Це був не елітний заклад, де вчилася Єва. Це була похмура бетонна коробка, куди йшли ті, у кого не було грошей на хабарі. У приймальній комісії сиділа жінка з такою високою зачіскою, що в ній можна було ховати контрабанду. Вона ліниво жувала гумку. 

– Прізвище та імʼя? 

– Афіна… – вона замислилась на мить. Арденс? Ні. Це прізвище померло вчора. 

– Просто Афіна. Сирота. 

Жінка підвела очі, не перестаючи жувати. 

– Документи про освіту? Ранг? 

Афіна поклала руку на старий магічний сканер. Він блимнув тьмяним зеленим. 

– D-ранг, – проголосив механічний голос. Секретарка скривилась, ніби надкусила лимон. 

– Дівчино, набір на курси медсестер у сусідньому корпусі. Там вчать міняти качки і ставити клізми. 

– Я хочу на лікувальну справу, – спокійно сказала Афіна. – Хірургія і травматологія. 

Жінка розсміялася. Гумка ледь не випала з рота. 

– З D-рангом? Ти жартуєш? Тобі мани не вистачить навіть на те, щоб затягнути поріз від паперу. Хірурги – це мінімум В, а краще А. Йди звідси, не марнуй мій час. 

Афіна нахилилася над столом. Вона згадала холодний погляд батька. Згадала зверхність Єви. 

– Мана потрібна, щоб прискорити регенерацію, – сказала вона тихо. – Але щоб скласти кістки, зшити судини і знайти кулю в тілі, потрібні руки і мізки. У мене є і те, і інше. 

Вона витягла з кишені стос підручників, які встигла купити в букініста. 

– Я складу вступні іспити. Анатомію, фізіологію, алхімію. Якщо я наберу менше 95 балів – я піду. Якщо більше – ви мене зарахуєте. 

Секретарка перестала жувати. 

– Екзамен платний. 

Афіна поклала на стіл останні гроші, що лишилися від сережок. 

– Пишіть.

Вона склала. Набрала 98 зі 100. Єдине, де втратила бали був розділ "Етика магічної взаємодії", де вона написала, що більшість етичних кодексів написані ідіотами для захисту багатіїв. Коли вона побачила своє ім'я в списку зарахованих, останнє в списку, з приміткою "умовно, через недостатній магічний потенціал", то вперше посміхнулася. Не ввічливою усмішкою леді, а хижим оскалом вовчиці, яка щойно відгризла собі шлях на волю.

Ввечері, сидячи у своїй маленькій кімнаті під миготіння лампи, Афіна взяла ножиці. Довге, шовковисте волосся, яке служниці розчісували їй щоранку, впало на підлогу чорними хвилями. Тепер у неї було каре. Різке, коротке, зручне. Вона подивилась у дзеркало. Звідти на неї дивилась не донька аристократа. Звідти дивився боєць. 

– Ну що ж, Афіно, – прошепотіла вона своєму відображенню. – Ласкаво прошу в нове життя.