Раді Вас бачити!

Вулиці блищали, ніби після ампутації дощу. В повітрі стояв запах мокрого бетону, старого бензину й металу, який довго ніхто не точив. Місто спало. Тільки ліхтарі розмазували жовтий туман і трималися на чесному слові електрики. Кіра йшла повільно, в пальті, яке намокло й тягнуло плечі вниз. Кроки відлунювали, як удари серця. За спиною – два шепоти: один із води, другий із вітру.

– Хтось іде, – сказав Делфіс, і звук його голосу був, як крапля, що падає у глибину криниці.

– Так, – озвався Зефір, сухіше, нервово. – І він пахне вогнем.

Кіра не спинилася. Вона вже давно звикла, що за нею ходять тіні – реальні й ті, які сама вигадала. Лише повернула за ріг і ступила у вузький провулок. Світло там закінчувалося. Залишалися лише холод, запах цвілі і відчуття, що хтось дивиться просто в спину.

– Я знаю, що ти тут, – промовила вона, не обертаючись, – хватить ховатись.

Темрява ворухнулася. І з неї вийшла Алісія. Колишня напарниця. Колишня напасть. Тепер – просто уламок із минулого, який відмовився спокійно лежати. Вона виглядала так, ніби ніч створила її сама, щоб контрастувати з собою. Вогняне волосся спадало на плечі – живе, непокірне, воно мерехтіло під ліхтарями, наче язики полум’я шукали, кого б обпекти. Очі – глибокі, червоні, як розжарене вугілля. Шкіра – фарфор із тріщинами втоми, така бліда, що навіть дощ не наважувався торкатися.

Це обличчя було надто правильним для людини й надто крихким для демона. І попри все – вона залишалася тією самою вогняною бестією, яка колись ловила на собі погляди, граючись ними, як кіт із сірниками. 

В її очах палало полум’я, що не гріло. Волосся диміло запахом попелу. А усмішка – гостра, мов лезо, – здавалась здатною різати повітря.

– О, ви гляньте хто тут. – Її голос бринів, як битий кришталь. – Приватна детективка. “Детективне агентство Ромашка”, так? Як мило. А, ну ти ж просто ловиш котиків та невірних коханців, поки поліцейські роблять справжню роботу?

Кіра зиркнула на неї, не змінюючи тону:

 – А ти досі граєшся у пожежницю, чи вже вийшла на пенсію за власною дурістю? Чи можливо тебе уже турнули нарешті?

Алісія осміхнулася широко. У цьому виразі було щось не так – нервовий тремор, легкий присмак божевілля.

– Я знаю. Завжди юдядь знала, – прошепотіла вона. – Знала, що ти не звичайна людина. Ти весь цей час водила нас за ніс! Я відчувала твою енергію! Весь цей грьобаний час. Але ніхто не вірив. Казали, що я придумую. Що я… схожу з розуму.

Вона засміялася. Гостро, зриваючись, як людина, якій сміх замінює крик.

 – Вони дивилися на мене й шепотіли за спиною. Навіть друзі. “Бідна Алісія, невже вона не може перестати порівнювати себе з цим немагом?” А я була права! Від тебе тягнуло силою! Ти брехала всім!

Кіра підняла руку, мов би спиняючи цей потік, але марно.

– Я не брехала, – спокійно сказала вона. – Просто… я дійсно не маг. Все набагато складніше…

– Брехня! – вигукнула Алісія, і в її очах спалахнули вогні. – Ти хоч знаєш як я мучилась? Навіть моя сімʼя косо на мене дивилась! Не маг? Хватить! Хоч зараз перестань корчити з себе незрозуміло кого! Краще б ти тоді згоріла разом із тим будинком!

Кіра вдихнула, і холод пробіг по хребту.  Її долоні стали важкими. Повітря застигло. Усередині – тиша, така глибока, що в ній народжуються бурі.

– Не кажи того, чого потім пошкодуєш, – прошепотіла вона.

– Я вже шкодую, що раніше не розібралась з тобою, – виплюнула Алісія. – Треба було тоді добити тебе під тими уламками.

Десь у глибині Кіри щось луснуло. Делфіс заворушився, як хижак, що відчув кров. Навколо почав збиратися вологий туман.

– Кіро! Не треба! – Зефір ледве чувся. – Кіро! Послухай мене. Дихай.

Вона не дихала. Лише бачила червоне світло від полум’я Алісії й відчувала, як у жилах піднімається інше світло – холодне, синє. 

В одну секунду Алісія кинула в сторону Кіри вогняну стрілу. Полум’я, як спис, розітнуло повітря, але не дійшло. Вода зібралася в одну мить – мов жива плоть, мов броня, що прокинулась. Вона не просто гасила полумʼя. Вода нападала. Струмінь ударив у груди Алісії й втиснув її в стіну. Гримнув звук, схожий на тріск розбитого скла.

– Делфіс! – вигукнула Кіра, але її голос був не наказом – він звучав, як спів власної крові. 

Вода слухалася її. Вона танцювала навколо, оголюючи вогонь і душачи його одночасно. Краплі лягали на обличчя, як холодні поцілунки. Делфіс гудів – глибоко, низько, як море перед штормом.

Алісія кричала.

 – Як? Звідки? Ні! Ні! Це неможливо! Ти не можеш мати таку силу! Ти чудовисько! Потвора! Монстр! 

– Я не монстр, – прошипіла Кіра. Але навіть вона не повірила у власні слова.

Тоді Делфіс зімкнув руки з води. І навколо Алісії зрослася куля – чиста, прозора, холодна. Вона заблищала в світлі ліхтарів, ніби скляна в’язниця. Всередині – лише силует, що б’ється й повільно тоне.

Зефір метнувся вперед:

– Зупини її! Делфіс, ти що твориш?!

– Воля контрактника – моя воля, – рівно відповів Делфіс. 

Його очі сяяли холодним синім вогнем.

– Це бажання Кіри. Я лише виконую його.

– Вона не хоче вбивати! – кричав Зефір. – Відчуй її! Ти ж зв’язаний із нею душею! Кіра не вбивця чорт тебе дери!

Але Делфіс не слухав. Вода стискалася. Усередині Алісія вже не кричала – лише дряпала стіну рідини, залишаючи короткі тіні. Бульбашки піднімалися вгору – одна, друга, остання. І саме тоді Зефір ударив. Повітря розірвало ніч, ліхтарі засвітилися яскравіше, вітром розсікло водяну сферу. Вона тріснула, розлетілася на тисячі крапель.

Алісія випала на бруківку, як розряджена батарейка. Кіра дивилася на неї – і вперше за довгий час злякалася самої себе. Її руки світилися ледь помітним синім світлом.

– Вона… – слова застрягли. – Не може бути. Ні. Невже вона..?

– Ні, просто без свідомості. Але жива. Ти не мав цього допустити, – прохрипів він, обертаючись до Делфіса.

 – Ти дух, ти мав зупинити її!

– Я підкорився, – холодно відповів Делфіс. – Ти забув: воля контрактника – закон. Вона хотіла покінчити з ворогом. Я…

– Замовкни! – зірвався Зефір, його голос став громом. – Хіба вона була б щаслива від цього? Хіба ти не відчуваєш, як її зараз ламає зсередини? Ти ж пов’язаний із нею не наказом, а серцем!

Делфіс мовчав. Краплі з його долонь падали на асфальт – теплі, як сором.

– Я…просто хотів захистити… – прошепотів він.

Кіра стояла мовчки. Серце билося глухо, нерівно.

 – Дякую, Зеф, але це не його вина, – сказала вона нарешті. – Це я втратила контроль.

Тиша знову заповнила провулок. Десь унизу блищала вода, як дзеркало, в якому не хочеш бачити відображення. Вона дістала телефон. Пальці ковзали по мокрому екрані.

– Пані Магнус, – сказала рівно. – Мені потрібна послуга.

На іншому кінці було мовчання. Потім – коротке

– Слухаю.

Десять хвилин місто дихало рівно, як тіло після істерики. У провулок ковзнула чорна машина – блиск, фари, шепіт шин по воді. З неї вийшов той самий помічник Валерії – елегантний, відсторонений, як лікар на операції. Він навіть не подивився на Алісію. Лише простягнув Кірі візитку.

– Пані Валерія чекатиме вас через три дні за вказаним адресом. Пані Магнус передає, що цього часу повинно бути достатньо, щоб розібратись із… собою.

Кіра взяла картку. Вода з її пальців капала на папір, розмиваючи чорнило.

– Добре, – сказала вона тихо. – Три дні.

Помічник нахилив голову й пішов до машини. Жодного слова, жодного погляду. Вода навіть не встигла впасти з його пальта – він рухався, як програма, виконуючи останній рядок коду.

Тіло Алісії піднялося – не різко, а плавно, з тією хворобливою акуратністю, яку буває у справжніх професіоналів. Воно повисло в повітрі кілька секунд, ніби вагалося, чи варто повертатись до землі. Потім плавно влетіло в салон авто, як маріонетка, яку потягнули за нитку. Дверцята зачинились без звуку. Жодного скрипу. Навіть повітря не протестувало. 

Кіра стояла, дивилась і раптом подумала: 

Телепат.

Та ще й високого рівня.

 Вона майже посміхнулась.

– Ха. З кожною хвилиною усе веселіше, – прошепотіла сама до себе. 

Фари на мить освітили її обличчя – вологе, втомлене, але спокійне до холодного абсурду.
Очі світилися не від світла, а від чогось іншого – нового, чужого, того, що тільки-но прокинулося в ній і ще не знало свого імені. За секунду машина зникла за рогом, залишивши після себе лише слід шин і короткий присмак озону у повітрі.

Дощ знову узяв своє.

Місто наче ковтнуло подих, закриваючи за нею цю ніч. Кіра стояла ще довго, поки шум двигуна не розтанув у ритмі дощу. Вітер підхопив край її пальта – мов хтось лагідно нагадав, що пора рухатись. Делфіс мовчав, розчинившись у відблисках води. Зефір кружляв навколо неї, тихо шепочучи заспокійливі слова – надто лагідні, щоб вона їх почула.

Вона підняла каптур і пішла в темряву.

До мами. 

До дому, який пахнув ромашками й лікарнею – і спогадами, що давно треба було відкрити, але не вистачало духу.

Їй потрібні були відповіді. Не чергові півправди, не втішні байки “для доні”. Справжні. Ті, що болять. Ті, які роз’їдають зсередини, але нарешті ставлять крапку. Бо зараз Кіра вже знала точно – мама щось приховує. Не здогадувалася, не відчувала: знала. І це відчуття пульсувало під шкірою, як слабкий електричний струм – ледь торкнися, і проб’є.

Можливо, раніше вона б промовчала, дала спокій. Але тепер – після цієї ночі, після крові, вогню і чужого подиху у власній голові – вона мала право знати правду.

Вулиці стишились. Кроки лунали глухо, наче удари годинника, що рахує три дні.

Три дні – щоб зібрати себе. Три дні – щоб дізнатись, ким вона народилась. І ким, чорт забирай, тепер стала.