Раді Вас бачити!

В університеті її зустріли з тією настороженою повагою, яку зазвичай і викликає статус S-рангу. Та і прізвище Магнус було достатнім аргументом, щоб ніхто не наважувався ставити зайві питання чи підходити надто близько. Більшість воліли просто тримати дистанцію. Це її повністю влаштовувало. 

Вона вчилась на факультеті цілительства, очевидний вибір для S-рангу. Та і не те, щоб у неї в цілому було право вибору. Магнус на факультеті цілительства — це як скрипаль у консерваторії. Усе на своєму місці. Усе передбачувано. І їй так було зручно. Зручно шукати інформацію. 

Перший рік вона витратила на те, щоб зрозуміти, де знаходиться. Не просто про університет. Це вона розуміла. Їй було важливо оціните, де саме в системі вона знаходиться. Хто є хто, хто кому зобов'язаний, де проходять невидимі лінії між деканатом і родовими фондами, що спонсорують кафедри, і чому певні викладачі ніколи не ставлять двійки дітям певних прізвищ. Хоч університет і повинен бути недоторканим священним місцем знань, та  насправді він був мініатюрною копією всього, з чим вона виросла. Та сама ієрархія, ті самі правила, просто записані не в родових кодексах, а в негласних домовленостях, які ніхто не озвучував, бо не було потреби. Всі і так все прекрасно розуміли.

Другий рік вона витратила на людей. Не на дружбу. До дружби вона давно охолола, тому що навчилася відрізняти тих, хто хоче бути поруч із нею, від тих, хто хоче бути поруч із прізвищем Магнус. Других було більшість. Вона навчилась посміхатись їм так, щоб вони відчували себе обраними, і слухати їх так, щоб вони розповідали більше, ніж могли. Це виявилось взагалі нескладно. Люди, яким є що приховувати, завжди раді знайти когось, кому можна сказати це ніби випадково і отримати натомість відчуття, що тягар секрету трохи зменшився. Вона була ідеальним слухачем. Тихим. Уважним. Тим слухачем, що ніколи не перебиває і ніколи не засуджує.

Вона запам'ятовувала все.

П'ять років вона збирала інформацію. Методично, терпляче, без поспіху. Вона вивчила, як влаштована Асоціація магів. Не офіційні правила та закони, а справжні положення речей. Офіційно Асоціація була регулюючим органом, гарантом безпеки і рівності, захисником інтересів усіх магів та немагів без винятку. На практиці вона була клубом, куди пускали не за здібностями, а за походженням, і де рішення приймаються не на відкритих засіданнях, а за зачиненими дверима приватних обідів. Вона знала, хто кому підзвітний. Де гроші, де влада, де тіні між ними. Які родові фонди фінансують які дослідження. Які дослідження ніколи не стають публічними і чому.

І таким чином вона дізналась про Башню Магів не з підручників, бо підручники про Башню майже нічого не говорили. Кілька рядків про дослідницький центр, офіційна адреса, офіційна місія, офіційна тиша. Вона дізналась деталі саме із таких тихих розмов. З випадкових обмовок людей, що випили трохи більше, ніж планували, на факультетських вечірках. З очей, що відвертались занадто швидко, коли хтось згадував башню із незручними плітками. З того, як одного разу старший викладач з кафедри біомагії раптом замовк на середині речення і поміняв тему так різко, ніби хтось смикнув його за невидиму нитку. А все тільки тому, що хтось зі студентів запитав, чи правда, що Башня займається дослідами на живих об'єктах. Викладач сказав, що це все безпідставні чутки. Голос був спокійним, але не очі.

Башня займалась дослідженнями. Офіційно то була магічна медицина, розробка еліксирів, розвиток магічної науки на благо суспільства. Кожні два роки виходив звіт із красивими цифрами і красивими словами про прогрес і відповідальність. Еліксири, що з'являлись на ринку під маркою Башні, коштували стільки, що більшість магів та немагів могли лише дивитись на них здалеку і сподіватись, що не захворіють на щось таке, де без них не обійтись. Неофіційно. Ну що ж. Неофіційно ніхто не знав точно чим займалась Башня. Але чутки існували. Чутки завжди існують. Треба лише було вміти їх слухати і відрізняти ті, що мали під собою ґрунт, від тих, що народились із звичайного страху перед невідомим.

На третьому курсі вона познайомилась із Даніелем. Він не був кимось особливим. Середній студент, середній ранг, десь між В і С, із тими результатами, що достатні, щоб не вилетіти, але недостатні, щоб привернути увагу. Трохи неуважний погляд людини, що постійно думає про щось своє. Вона часто бачила таких. Зазвичай такі люди або дуже розумні, або дуже стурбовані. Іноді, дуже рідко, але все ж бувало, що обидва варіанти одночасно.

Вона не звернула б на нього уваги взагалі. Він не намагався потрапити в її орбіту, не шукав знайомства через спільних людей, не з'являвся там, де з'являлась вона. Він просто існував десь поруч в університеті. Тихо, непомітно, як меблі в кімнаті, яку давно перестали помічати.

Аж поки одного разу він не зупинився посеред коридору і не подивився на неї так, ніби побачив привид. Вона якраз виходила з лекції. Велика аудиторія, гучний коридор після дзвінка, натовп студентів, що рухались в усі боки одночасно. Валерія звикла рухатись крізь натовп так, щоб її не торкались. Вона не любила зайві дотики. Даніель стояв біля стіни і дивився на неї. Він не міг відвести погляд. Валерія зупинилась. За п'ять років вона навчилась розпізнавати людей, які щось знають. І він точно щось знав. Це читалось у кожній лінії його тіла. У тому, як він стояв, як дивився, як ковтнув, перш ніж заговорити.

— Вибач, — сказав він напруженим голосом. — Ти… ти Магнус? Валерія Магнус?

— Так.

Він ковтнув. Швидко озирнувся, ніби перевіряв, чи хтось може почути. 

— У тебе часом немає сестри? Сестри-близнючки? Чи можливо в вашій родині є хтось схожий?

Слова вдарили в саму середину. Світ навколо Валерії навіть не зупинився. Він розлетівся на гострі, як скло, уламки, що впилися в легені. Одна секунда. Порожнеча, від якої заклало вуха і в якій задихнулося серце. У грудях наче провернули розпечений ніж. Стара, виплекана роками надія вибухнула лавою, випалюючи все живе, що ще залишалося всередині.

Це було довше за вічність. Довше за кожну ніч, коли вона до крові зціплювала зуби, шепочучи ім’я сестри в темряву. Їй хотілося закричати так, щоб здригнулися стіни, роздерти собі груди, аби випустити цей нестерпний жар назовні. Але вона не ворухнулася.

Батьківська муштра, що роками вчила її бути лише ідеальним інструментом, спрацювала автоматично. Поки всередині душа розривалася на шматки, Валерія дивилася перед собою тим самим рівним, скляним поглядом, якого від неї завжди вимагали. Вона навчилася вмирати мовчки.

— Звідки такі думки? — спитала вона тихо. 

Даніель подивився на неї. В його очах було щось, що вона ще не вміла ідентифікувати і тільки пізніше зрозуміла, що це було. Провина. Стара, важка, хронічна провина людини, яка знає щось, що не повинна знати, і не може з цим нічого зробити, а живе з цим вже достатньо довго, щоб провина стала частиною неї, як старий шрам, що вже не болить, але завжди є. Він дивився на неї так, як дивляться люди, яким є що сказати, але які не знають, чи мають право говорити.

— Мій батько, — сказав він тихо, — працює в Башні.

Коридор навколо них гудів звичайним університетським шумом, що не має нічого спільного з тим, що щойно відбулось між двома людьми біля стіни. Валерія стояла і дивилась на нього. Вона відчувала, як усередині щось повільно, дуже повільно починає рухатись. Як лід навесні, коли ще не видно тріщин, але ти вже відчуваєш під ногами, що щось змінилось. Що щось, що стояло нерухомо дуже довго, нарешті почало свій рух.

П'ять років вона збирала інформацію. Пʼять років чекала. Пʼять років молилась вночі в подушку. І ось інформація знайшла її сама.

Вона поглянула на Даніеля ще раз. 

— Нам треба поговорити, — сказала вона тио. — Але не тут.

Він кивнув. По його обличчю було видно, що він чекав цього. Може, навіть готувався. Може, стояв тут не випадково.