Раді Вас бачити!

Двері “Ромашки” розчахнулись різко, сухо, ніби їх відчинили не рукою, а вироком. Дзвіночок деренчливо пискнув і злякано змовк. Валерія Магнус. Входить не поспішаючи, але так, що сам простір робить крок назад. Холод у плечах, рівна постава, погляд, який акуратно розкладає кімнату по поличках. Волосся зібране бездоганно: жодної неслухняної пасми, навіть пил би не наважився сісти. За нею ковзає помічник – гладенький костюм, вузький кейс, рухи безшумні, як у хорошої тіні.

Повітря в кабінеті ніби втратило температуру. Лампа легенько мигнула. На столі у Кіри ледь задзвеніла скріпка – Зефір зреагував першим і завмер під стелею, тонкою тінню.
Кіра не підвелася. Вона повільно закрила теку, постукування пальців по кришці столу затихло. Кивок на стілець навпроти – рівно стільки гостинності, скільки вміщається в слові “сідайте”.
Помічник спершу окинув кімнату професійним поглядом (карта міста, облуплена фарба, два горнятка – в одному кава, в іншому недопиті нерви), тільки потім відсунулив стілець для шефині.

Кіра не підвелася. Лише легенько кивнула на стілець навпроти.

– Пані Магнус.

– Міс Арденс, – відповіла та з крихтою ледь помітної усмішки. – Чи можна вже привітати вас із завершенням справи?

Кіра повільно відчинила шухляду й поклала на стіл невеликий загорнутий кристал.

– Ось ваш доказ. Без монтажу. Без цензури. Як ви просили.

Валерія взяла кристал двома пальцями – так обережно, ніби тримала не доказ зради, а скальпель, яким має перерізати щось важливе. Її голос залишався рівним, але в ньому почувся метал:

– Він… не заперечуватиме після цього.

– Він узагалі багато що не зможе заперечувати, – сухо кинула Кіра. 

Мить – повна тиші. Лампа тихо дзижчить, повітря напружене, ніби боїться зашурхотіти. У кутку невидимо здригнувся Зефір – він не любив таких відвідувачів.
Валерія нахилилася ближче, і це був уперше не жест влади, а жест… зацікавленості.

– Скажіть, міс Арденс, – її голос звучав майже м’яко, але очі – холодні, як інструменти в стерильній кімнаті. – Як вам це вдалося?

Вона торкнулася кристала пальцем.

– Ви – не перша, хто намагався спіймати його. Але ви – перша, хто повернувся з доказами.

У грудях Кіри щось стиснулося. Запах кави раптом став надто різким.

– У кожного свої методи, – відповіла вона. – Я не розкриваю таємниць слідства.

Валерія ледь, майже невидимо, посміхнулася. Не губами – очима.

– Правильно. Таємниці – це валюта.

Її голос більше не був байдужим. Він став уважним. Небезпечно уважним.

– Все ж… я вас недооцінила.

Кіра відчула, як шкіра на потилиці холоднішає. Не від страху – від того, що хтось на мить підняв завісу, за яку не мав права дивитися.

Валерія не просто клієнт. Вона маг високого класу. І Кіра не дуже хотіла, щоб така як вона цікавилась її життям та роботою.

Зефір прошепотів ледь чутно, у повітрі:

– Не подобається мені, як вона на тебе дивиться…

Кіра не відповіла. Вона тільки непомітно переставила руку – так, ніби між нею та клієнткою завжди має бути щось. Навіть якщо це – звичайна керамічна чашка з холодною кавою.

– Ви… задоволені? – нарешті спитала Кіра. Голос рівний, але внутрішня готовність – як на спуску курка.

Валерія не одразу відповіла. Пальцями легко обернула кристал, ніби зважувала не запис, а людську долю.

– Задоволення – це дріб’язок, – вимовила вона. – Я отримала те, що потребувала.

Погляд сколихнувся – крихта задоволення, крихта люті, змішані у холодній воді.

– А це цінніше, ніж задоволення.

Вона підвелася. Спинка стільця навіть не рипнула – її рухи були такими точними, що дерево соромилося шуміти.

– Гроші я переведу протягом години.

Пауза. Ледь помітний акцент – не фінальний.

– І… невеликий бонус. За старанність.

– Я не беру більше, ніж домовлено, – відрубала Кіра. 

Валерія звела одну брову – вершина холодного подиву.

– Вам не доведеться брати.

І в слові “вам” було попередження. А в слові “не доведеться” – обіцянка, яку важливо почути правильно.

Валерія ледь помітно кивнула. Її помічник, мовчазний як тінь, підійшов ближче й поклав на стіл пакунок. Старий пергамент, перев’язаний темною ниткою.Він ліг на дерево з глухим, неприродно важким звуком. 

Кіра навіть не доторкнулась.

– Це…? – тихо, але з отрутою обережності.

– Те, що вам варто мати, – сказала Валерія. 

Не “знадобиться”. Варто. Не прохання. Не пропозиція. Довгострокове зобов’язання.

Вона вже рушила до дверей. Її каблуки не стукали – вони різали повітря. На порозі зупинилася. Не обертаючись.

– Сподіваюся, ми ще побачимось, міс Арденс.

– Дуже сумніваюсь, – сухо кинула Кіра. 

Лише тоді Валерія повернула голову – повільно, мов світло слідчого ліхтаря.

– Даремно.

Погляд холодний, спокійний, мов скальпель на білому металі.

– На вашому місці… я б не поспішала з висновками.

Двері зачинилися. Без стуку. І тільки тепер повітря в кабінеті дозволило собі видихнути. Лампа тремтливо мигнула. Десь у кутку шелеснув Зефір – насторожений, мов кіт перед бурею.

Пакунок лежав посеред столу.

Кіра сиділа. Довго. Пальці зчеплені, нігті впиваються в долоні. Пакунок мовчав, але відчувалося – він чекає. Мертва вага пергаменту била в нерви сильніше, ніж будь-які слова.

Повітря над столом здригнулося – з’явився Зефір. Не ефектно, не легковажно – тихо, майже важко. Він завис над краєм стола, схрестивши руки, наче тримав барикаду між нею і тим, що всередині.

– Не подобається мені це, – прошипів він, втрачаючи звичну легкість. – Вона не з тих, хто дарує. Вона з тих, хто робить тільки те, що їй буде вигідно.

– О так, – кинула Кіра, не зводячи очей з вузла.

– Не відкривай.

Його голос звучав інакше – не жартом, не буркотом. Він стишався, як перед грозою.

– Ти б теж відкрив, – тихо відповіла Кіра і вже потяглась до нитки.

Зефір здригнувся – рідкісний рух для духа. Вітер змішався з тривогою.

– Я – повітря. – Він говорив майже сердито. – Мене чимось таким не вб’єш. А тебе – може.

Кіра ледь усміхнулася. Без гумору. Без виклику. Просто по-звірячому вперто.

– Побачимо.

Кіра повільно підчепила нитку нігтем – сухий тріск, натяг… і вона піддалася, але неохоче, наче ще трималася за власну таємницю. Вона розгорнула згорток. І побачила книгу. Темна шкіра обкладинки, потріскана по краях, тиснення майже стерте. Важка. На корінці – пожовкла стрічка, що колись була червоною. Назва витиснена старим шрифтом:

“Про елементалістів. Контракти стихій.”

Пальці Кіри самі стислися. Вона не дихала. Навіть повітря у кімнаті завмерло.

Зефір… не рухався. Просто сидів у повітрі, трохи вище книги, і його зазвичай нескінченна жестикуляція зникла.

– Це… – його голос прозвучав без звичної іронії. Глухий, як крок по порожньому залу. – Це не може бути випадковістю.

Гортати – не гортали. Дивитися – не торкалися. Просто факт. 

– Вона… знає? – прошепотіла Кіра. Її голос зірвався ледь-ледь, у залишку кисню.

Зефір не відповів одразу.

– Якщо це Магнус… – нарешті мовив він, тихо, ніби боявся розбудити щось старіше за них обох, – то це не подарунок.

Кіра підняла очі.

– Це попередження, – сказав він.

Вона кивнула повільно.

– Або… запрошення.

Слова зависли між ними. Обоє знали – обидва варіанти однакові за ризиком. Бо той, хто дає тобі таку книгу, ніколи не планує залишити тебе осторонь. Кіра поклала книгу на стіл. Не відкривала – просто дивилася на неї, як на ножа. Зі зручним руків’ям і невідомим лезом.

– Треба її викинути, – нарешті сказала вона. – І зробити вигляд, що нічого не було.

– Абсолютно підтримую, – швидко озвався Зефір. – Викинемо. Спалимо. Закопаємо у солі. Я сам викопаю яму. Лопатою. Без мануалу.

Та Кіра мовчала. Пальці не торкалися книги, але рухалися – ніби хотіли.

– Це… шанс, Зеф. За останні роки – єдиний. У мене немає вчителів. Немає роду. Немає навіть слова, ким я є.

Вона глянула на книгу.

– А ось – хтось залишив відповідь. Чи принаймні уламок.

Зефір нахмурився. Звук, ніби вітер уперся в скло.

– Це не відповідь, це приманка. Я не знаю, де я бачив цю книгу. Але бачив. І… мені це не подобається.

Кіра різко втягнула повітря.

– Вона знала. Магнус. Її останні слова… “Сподіваюсь, ми ще побачимось”… Ха. Не треба було братись за цю роботу.

– Вона знає про тебе  – видихнув дух.

– В цьому світі не має нічого безоплатного, – холодно відрізала Кіра. 

Вона підвела брову – повільно, як той, хто робить ставку в грі, якої не хоче грати.

– Раз вона дала мені такий “подарунок”… Я теж з’явлюся з подякою. Особисто.

Зефір завмер.

– Це звучить як погроза.

– Це і є погроза, – кивнула вона. – Просто загорнута у комплімент.

Вона підсунула книгу ближче. Обкладинка сухо потріскала, пил злетів – мов стара пам’ять, що вирішила нагадати про себе.

– Але спочатку потрібно зібрати інформацію, – сказала Кіра. – Треба дізнатись, що пише у цій книзі. Якщо там хоч крихта правди про елементалістів…

– …ти нарешті знатимеш, ким ти є, – завершив Зефір тихо.

– Це лише половина, – кивнула Кіра. – Далі – Магнус.

Зефір завис, нахилив голову.

– Ти хочеш…

– Я хочу знати, хто вона така, – холодно відповіла Кіра. – Бо такі як  Валерія Магнус не дарують такі речі просто зі щедрості. Якщо вона знає про мене – я маю знати про неї.

Вона постукала по обкладинці пальцем: раз, удруге.

– Піти до неї без інформації – це не візит. Це самогубство. Я не відчиню їй двері, доки не знатиму, що саме вона приховує.

– Хочеш знайти на неї компромат? – уточнив Зефір, прищурюючись так, ніби йому знадобилися ще одні окуляри.

– Я хочу знайти важіль, – поправила Кіра. – І бажано такий, яким можна зрушити гору.

Дух похитав головою:

– Тобі подобається ходити по лезу.

– Ні, – вона взяла книгу. – Мене на нього кинули. Тепер я просто вчуся тримати рівновагу.

Кіра вдихнула глибше. І вперше за довгий час їй стало страшно. Не від ворога. Від відповіді.

– Ну що, – прошепотіла вона, розкриваючи першу сторінку, – вітаю нас, Зефір. Ми щойно наступили на граблі, які, схоже, древніші за історію.

Дух тяжко зітхнув:

– Якщо знайдемо там схему моєї дієти – я піду з дому.